ВИКУП

Кілька днів пішло на те, щоб влаштувати брата. Я бачив, як зраділа його дружина, коли ми виїхали з лісу і вона угледіла свій замок. У неї навіть руки затрусилися і виступили сльози радості. Мені було приємно дивитися на неї з братом і відчувати та бачити відверту вдячність. Що не кажи, а дарувати — це приємно. Домовилися інколи зустрічатися й обмінюватися листами через посильних.

Повернувшись до себе, я знову загруз у справах. Зима була на носі, і я повинен був забезпечити своїх вояків теплою одежею та дровами. Мене цікавило швидке пересування дорогами, і я вирішив перевірити справність саней. Знову ж таки, незважаючи на створені запаси найнеобхідніших продуктів у гарнізонах, потрібне й швидке забезпечення чи зв'язок у разі непередбачених обставин.

Непомітно настав листопад, задощило, похолодало. І в цей час зненацька я отримав відповідь на свій лист до батьків баронеси Корвін, яка мала в дівоцтві прізвище Вандом. Це досить відомий рід, і він має родичів не тільки серед баронів. Листом мене повідомили, що до мене вирушила делегація, уповноважена вести перемовини. Настав час і мені поспілкуватися з вдовою та її дочкою. Та й потрібно їм повідомити, як я бачу їхню подальшу долю.

Спершу я попросив Ліз ще раз оглянути полонянок, потім послав до них одну зі служниць, щоб та попередила їх про мій візит, а тоді вже з'явився в супроводі покоївки та Ліз. Усяке може трапитися — краще мати під рукою помічниць. Зустріч відбулася в спокійній атмосфері. Можливо, це Ліз понапувала їх заспокійливим. Я повідомив, що вдову викуплять її родичі і що Герда залишається під моєю опікою. Потім запевнив, що коли настане час їй іти до шлюбу, я обов'язково повідомлю матір про заручини та весілля її доньки. А також запевнив, що не чинитиму перешкод листуванню.

Розмовляти з дівчиною я не став. Ще встигну це зробити, коли її мати поїде геть. Тепер потрібно подумати, де мені розмістити гостей, щоб це було безпечно для мене в разі, якщо вони задумали щось недобре. І ось нарешті мені повідомили, що з'явився загін десь із двадцяти людей. Я вийшов їм назустріч. Усе ж таки вони привезуть мені гроші! Гості не стали затягувати час, і ми того ж дня зустрілися для обговорення того, як ми бачимо полюбовну угоду.

З їхнього боку було п'ятеро поважних послів, з мого — Крістоф, скарбничий та управитель моїх земель. Біля дверей стояло двоє хлопців з моєї охорони. Торгуватися та шукати великої вигоди я не став, заявивши, що мене влаштує п'ятдесят фунтів сріблом. Вони намагалися торгуватися, але я категорично не погодився поступатися вимогами. Сказав, що знав Альбрехта Вандома (сина сестри нашої вдови й онука старших у роду Вандомів) і виключно з поваги до нього не став вимагати сплатити п'ятдесят п'ять фунтів. Та ще й я знав, що п'ятдесят для них — не катастрофа.

Я побачив полегшення на обличчях двох перемовців, але й хвилини не пожалкував, що не запросив п'ятдесят п'ять. Виявилося, що вони вже мали цю суму при собі. Гадаю, що везли з розрахунку п'ятдесят п'ять, знаючи, який дохід за рік отримував Корвін. На наступний день мій скарбничий перерахував гроші й перевірив їхню справжність. Через день, який був потрібен для письмових підтверджень угоди і на те, щоб порахувати срібні монети, вдова поїхала з почтом, який прислали її батьки.

Ішов дощ, який додавав драматизму розлуці матері й доньки. Однак я пам'ятаю себе в цьому віці. Як, зціпивши зуби, я рішуче пішов з дому, маючи документ, який засвідчував моє походження, і зовсім трохи грошей, які заробив сам, плюс те, що потайки отримав від мами. Зараз, згадуючи той момент, я ніби знову виразно бачу обличчя матусі. На ньому було багато гірких думок і покора долі.

А батько навіть не підійшов, коли я вирушив у світ, щоб вибороти свою частку щастя або здобути право на долю, яку обиратиму сам. Було лише кілька відмінностей. Коли я пішов з дому — дощу не було, і пішов з рідної домівки тоді саме я, у той час як Герда залишилася під дахом на повному утриманні.

Ну от, тепер я маю подарунок для короля. П'ятдесят фунтів — чималі гроші, а він точно почує чутки про те, як я отримав викуп за вдову. Потрібно готувати десь двадцять хлопців у дорогу до столиці й поставити на чолі досвідченого командира. Менша кількість охоронців може бути небезпечною. Та ще й виділити їм трохи коштів на дорогу туди і на повернення.

— Кого відправимо до столиці: Дорна чи Фолька? — спитав я поради у Крістофа.

— Фольк більш досвідчений, а тим часом нехай Дорн виконує його обов'язки. Познайомиться з хлопцями й навчиться керувати великою кількістю людей.

— Добре, тоді… а писарчук уже повернувся?

— Так, він сказав, що на цей рік уже закінчив із подорожами і малюватиме те, що встиг виміряти.

— Гарно. Отже, нехай писар додатково напише мій наказ. Гільберт Фольк і двадцять його вояків повинні найближчими днями з'явитися до мого замку. Замість Фолька командування фортом в ущелині прийме Кевін Дорн, за що йому на час відсутності Фолька доплатять різницю у грошах. Зарплатня Фолька зберігається, а якщо він досягне успіху в поході, усі двадцятеро людей і він отримають нагороду. Крапка. З наказом ознайомити скарбничого, управителя та Фолька з Дорном. Табарди з нашим гербом уже вишили?

— Я спитаю в Іохима. Це ж бо він займався цим завданням.

— Гаразд. Якщо вже зробили ті накидки на двадцять одного хлопця, то скажіть, хай Іохим видасть їх. Одягнуть у столиці. Щоб було видно, що це не якісь жебраки, а мої люди!

— Так, мілорде! — вклонився Крістоф і пішов з цими дорученнями.

Наступного дня легка підвода та двадцятеро кіннотників на чолі з моїм командиром найважливішого форту вирушили в дорогу. З собою прихопили трохи припасів і кілька шатрів про всяк випадок. Звісно, коли вони наблизяться до столиці, населених пунктів траплятиметься більше, але ж вони можуть десь заблукати чи не розрахувати денний перехід на самому початку.

Перед відправкою я балакав з Фольком на самоті, і в нього навіть плечі стали ширшими — він зрозумів, наскільки важливим був цей похід і те, що я йому неабияк довіряю. Головне, щоб ніхто не дізнався про гроші і герцог не почув, що їдуть якісь люди від мене, бо він точно зацікавиться. Тому спочатку вони їхатимуть без опізнавальних знаків, маючи лише документ від мене, що охорона доставляє королівську сотину. Додатково перевірили спорядження озброєного загону і поміняли те, що вважали недостатньо надійним чи надто старим. Завантажили у віз овес для коней.

— Та не хвилюйтеся ви так. Фольк — людина надійна, він не підведе, — запевнив мене Крістоф, коли я стояв біля воріт у замок, проводжаючи поглядом невеличкий загін.

— Чи не мало їм буде п'яти арбалетів? — питав я, хмурячись.

— Якраз! Хлопці вправні і надійні. Я б волів кількох забрати до себе, та Гільберт не відпустить.

— Добре, повертаємось до наших справ. Потрібно розробити фізичні вправи й навантаження на хлопців, щоб життя медом не здавалося і слабкі стали сильними.

— А ви, я бачу, щоранку, незважаючи на погоду, тренуєтесь у нашому дворі. І меч у вас дивний: лезо не найбільше, а руків'я, як у дворучника.

— Якось втратив під час бою кінчик леза. Сам же знаєш, що у нас у королівстві не вміють робити гарні мечі. От і купуємо леза з доброго заліза, а тоді вже точимо, шліфуємо та робимо руків'я і піхви. Тому не схотів я міняти зброю, та й грошей не було на нову — все тоді на дівчат по дурості витрачав, — посміхнувся я. — А крім того, мій командир дав мені кілька порад і показав переваги такого меча. От я відніс свого вірного дружка до коваля і попросив переточити обламане вістря, щоб меч на кінчику знову став гострим.

— І які ж переваги в такого меча?

— По-перше, супротивник бачить руків'я і думає, що меч довгий. І коли я кидаюся впритул до ворога, він продовжує думати, що я не зможу ним як слід змахнути чи навіть вийняти з піхов, бо він важкий і задовгий для бою впритул…

— Зрозумів! А друга перевага?

— Коли ніхто не поспішає і спочатку розглядаєш супротивника, я спершу беру меча під гарду, і супротивник бачить невелике лезо. А коли потрібно, я навіть під час змаху дозволяю мечу ковзнути і хапаюся біля самого навершя, і таким чином миттєво подовжую меч.

— Досить-таки у вашому дусі. Підступно і несподівано.

— На полі бою головне — вижити і перемогти. Ніхто там не грається в лицарські правила.

— Я згоден, — задумливо промимрив під носа мій капітан особливого загону.

— Про що думаєш?

— Та от думаю, як би зменшити арбалет, щоб він міг ховатися під плащем. Нашому загону потрібна непомітна зброя.

— Якщо арбалет стрілятиме великими голками, то це можливо.

— І справді! Чого це я зациклився на стрілах?

— А ще можеш спитати в нашої лікарки про якусь отруту для тих голок.

— Вона мене не полюбляє.

— Ну то не називай її відьмою. Воно знаєш як образливо таке чути, особливо якщо вона нічого і не чаклує.

— Останнім часом вона щось робить на вежі, але я так зрозумів, це з вашого дозволу?

— З мого наказу намагається створити нову зброю.

— Он як!

— Про це не можна балакати. Тобто зовсім. Як у неї щось вийде, от тоді і повідомлю. А поки що не дозволяй кому попав тинятися навіть біля тієї вежі.

— А мої хлопці вчаться писати! Скоро вже зможуть повідомлення залишати і писати їх.

— Шпигунів готуєш?

— Не без того.

— Подумай, як заслати шпигунів до васалів герцога. Якщо посваримо васалів, герцогу буде не до нас.

— Геніальний план, але в нас не так багато розумних хлопців, яких ніхто не знає. У Брієнна втрати, ми вже біля десятка людей з його загону вбили. Він приймає до себе новеньких, і ми тим часом могли б заслати свою людину в його оточення, — зауважив Крістоф.

— Все ж не безнадійна справа. Потрібно лише подумати, як шпигун передаватиме нам новини, і ще одне. Засилати розвідників — це звісно непогана думка, але занадто складно. Краще посварити васалів, нападаючи таємним загоном і залишаючи після себе докази, які вказують на іншого. Тут головне — не залишати свої сліди, які приведуть до нашого графства. А найперші сліди — підкови. Там за зношеністю підкови та по гвіздках залишається унікальний відбиток. Ну і взимку важко приховати свої сліди. Отже, потрібен загін із дуже витривалих людей, які можуть довго бігти порізно, збираючись у потрібний момент в одній точці. Використовувати звичайні дороги, вчасно проїжджаючі вози і таке інше. Потрібно розробити систему знаків, як у глухих людей. Знадобляться й інші таємні знаки, які можна намалювати на чому завгодно. Потрібні люди для забезпечення і підтримки. Тобто звичайні нібито люди, а насправді наші агенти на тих землях.

— Бачу, у вас великі плани, мілорде.

— Та ні. Це просто я добре розумію потребу в таких діях, бо найперший загін, куди я потрапив, — це був саме такий шпигунський загін, який шкодив ворогу не на полі бою.

— І довго ви там були?

— Один рік. Успішно виконали кілька завдань, а потім ми потрапили у засідку, і залишилося тільки двоє: мій капітан і я. Обоє поранені, але вціліли і змогли заплутати сліди та добратися до своїх. Але щось ми вже довго розмовляємо. І в мене, і у вас ще є справи. Отже, розходимось!

І ми розійшлися, а ворота в брамі нарешті зачинили і заклали впоперек них важкий брус. Біля головної будівлі мене чекала Герда. Вона бавилася тим, що випускала з рота теплу пару і роздивлялася, як вона тане у повітрі. Сьогодні не видно сонечка, і повітря досить прохолодне — он навіть пара йде. Я хотів пройти повз, але вона мене спинила, назвавши на ім'я. Я повернувся до неї обличчям.

— Ви щось хотіли?

Вона соромливо опустила очі, підходячи ближче.

— Мілорде, ви ж мій опікун, і тому я, трохи подумавши, вирішила звернутися до вас.

— Я слухаю.

— Навчіть мене користуватися зброєю. Ви он щоранку тренуєтесь у подвір'ї, і я теж хочу вміти боронити своє життя.

— Хочеш помститися мені і вбити?

— Ні, мілорде! — гаряче заперечила вона і глянула в очі.

— Невже не хочеш помститися за батька і брата?

— Вони порушили присягу і отримали належне. Тим більш що сумую я лише за братом. Батько був досить грубим із жінками. Брат мало жив на світі і в усьому слухав батька, от і загинув…

— Угу! Тобто твій брат був дурний, а ти розумна, і тому не хочеш повторювати його помилки.

Вона зашарілася щічками і почала заперечувати, але було видно, що не була готова до такого повороту розмови. Я терпляче вислухав її плутані пояснення і виправдовування, і коли вона геть спаленіла і замовчала, нарешті відкрив рота:

— Гердо… ти дозволиш мені називати тебе так, без отого офіційного імені Гільдегарда?

— Так, мій лорде, — присіла вона, тримаючи долоні схрещеними спереду.

— Ну, якщо так, то можеш теж по-простому звертатися до мене. Наприклад, дядько Річард. Я ж бо твій опікун.

— І коли ви плануєте віддати мене заміж за вірного вам слугу?

— Це тобі мати сказала? Бідна дівчинко, уявляю, як тебе лякає така перспектива, — простягнув я руку і погладив її по чубчику, який вибивався з-під хустки. — То може, саме тому ти хочеш отримати досвід з власної оборони? Не хвилюйся, без твоєї згоди я тебе не примушуватиму до заміжжя.

Вона видихнула з полегшенням, і навіть очі зволожилися. Зовсім ще довірлива дитина. Багато уваги приділяє словам і ненавидить брехню, як усі діти. Можливо, саме через брехню я й пішов з дому?

— Дякую вам, мі… дядьку Річарде! Але я все одно хочу стати сильнішою. Тим більше що більше нічим займатися. Я й так трохи з глузду не з'їхала, слухаючи маму і нікуди не виходячи з кімнат. Нема до чого прикласти руки чи розум.

— Хочеш, щоб я дав тобі матеріал і ти почала робити гобелен чи якесь вишивання?

— Ой, ні! — категорично заперечила таке майбутнє Герда.

— Хочеш читати книжки?

— Та я не дуже вмію читати й багатьох слів не розумію. Мама почала мене вчити десь із дванадцяти років, але не щотижня, бо вона більше жалілася мені на життя та безправ'я жінок, ніж щось робила.

— А тобі самій не кортіло навчатися?

— Батько такого не підтримував, казав, що жінці потрібно народжувати дітей, а все інше — то марні витрати.

— Ну, замок у вас і справді був як лялечка. Доки я не зруйнував там кілька будівель. Твій батько багато витрачав на його утримання. Але щоб таке казати своїй доньці… Ой, та годі. Про мертвих або добре, або нічого, крім правди. Слухай, якщо тобі твоя гордість не завадить, то приєднуйся до школи нашої лікарки Лізелоти Гольді. У неї навчаються писати й читати всі, хто бажає, і, до речі, нічого за це не платять.

— Я із задоволенням! Але стати сильнішою теж хочу!

— Гаразд, тоді спершу зробимо тобі відповідний одяг. Бо в сукні стрибати та бігати буде недоречно. Знайди Іохима Крейцера, це мій економ, і скажи, що я наказав йому пошити тобі штани й куртку хлопчачу. А ще потрібні зручні черевики, щоб не промокали в калюжах. Коли зроблять тобі таке, тоді й почнеш тренування.

— Він шиє одяг? — здивувалася Герда.

— Та ні! — засміявся я. — Але в нього є вправні швачки, вони знімуть з тебе мірку та зроблять одяг. Ну то якщо ми все вирішили, то я піду собі?

— Так, дядьку Річарде! Дякую вам за цю милість! — вклонилася вона.

— Пані на знак подяки належить трохи присідати. Тобі буде потрібно навчитися гарних манер. Але це згодом. Головне — у носі не длубайся і не переймай лайку від простого люду. Бо мені дуже не сподобається, коли молода та вродлива дівчина почне лаятися, як чоботар!

З цими словами я розвернувся і пішов у своїх справах, залишивши її розгубленою, але веселішою. На неї її мати нудьгу наганяла, ну й ще ставлення до жінок у тому замку… Треба туди якось навідатися і подивитися, як вони розгребли завали. Повинні були скласти каміння, вцілілі балки та підготувати все для відновлення навесні. Тобто прибрати та вивезти зайве. Може, і Герду з собою візьму, якщо вона каже правду, що не сумує за тим життям. Мабуть, в останні роки і її брат почав від неї віддалятися, слухаючи батька та інших чоловіків, що жінки повинні лише задовольняти чоловічі потреби.

Я задумливо спинився біля дверей управляючого моїми землями. Подивився на двері, згадуючи, навіщо я сюди прийшов, і нарешті отямився. Так, уже час розглянути, що ми маємо в підсумку наприкінці року. Стукнувши у двері, я зайшов. А тут якраз скарбник і економ присутні. От і побалакаємо про те, що потрібно.

Вони трохи розгубилися. На столі — чай, мед у тарілці, і ще не загустів остаточно, можна на хліб намазувати. Я сів до столу в той час, як вони підвелися.

— Та годі вам, сідайте і мені чашку знайдіть. Побалакаємо про те, що нам потрібно зробити ще і що я пропустив.

Розмова точилася кілька годин, і про чай ми забули. Але ж зате я побачив свої землі наче з висоти. Потрібно врахувати всі зміни, які вони пропонують, бо кажуть розумні й потрібні речі. Спитав тільки, до якої суми ми можемо підняти зарплатню капітану з його хлопцями і виплати Ліз. Узгодивши і це, попрощався з ними і пішов. Домовилися підняти з першого грудня — тобто більшість отримає підвищення виплат вже в новому році. Зовсім трохи збільшать виплати покоївкам та іншим робітникам. Гроші на це є, і я ще подумаю, на чому ми зможемо заробити додатково.