ЗИМА

Зима — це час, коли трударі відпочивають. Не по мені цей довгий відпочинок, але вплинути на пори року я не можу. З часом придумаю, як і взимку завантажити людей необхідними роботами. У цей час жінки тчуть полотно, дівчата вишивають, а чоловіки виготовляють віники з берези, вересу або верби. Як і завжди, працює млин, а ще чавлять масло з льону, коноплі та ріпаку. У чоловіків небагато турбот: можна неквапом лагодити вози чи інвентар, рубати дрова собі та лорду. Все завмирає до весни, і мені потрібно використати цей час, щоб зміцнити свої сили.

Повернувся зі столиці Фольк із хлопцями. Вражень у них залишилося багато, а невеличка нагорода додала гарного настрою. Саме до перших холодів і повернулися. Привезли кілька десятків лез на мечі, багато наконечників для різних стріл і три пружини на арбалет — на більше не вистачило коштів. Нове слово у військовій справі, і ще не всі зрозуміли значення винаходу пружного заліза. Так, руками тятиву не натягнеш, але і відстань, і сила арбалета з таким залізним луком перевершують звичайні луки та арбалети, які бояться вологи. Попадуть лучники під дощ — і все, вони не боєздатні.

Віч-на-віч Фольк розповів мені, що на другий день після передачі в скарбницю грошей (про що він привіз розписку з королівської казни, яку ще всі називають "Фіск") його таємно викликали в один такий собі палац. Везли в сутінках у закритому возі, і він уже вирішив, що його хочуть скривдити, але той чоловік, який його знайшов, показав королівський знак. Отже, Гільберту довелося скоритися. У напівтемному приміщенні він розмовляв із якимось чоловіком, до якого всі проявляли неабияку повагу.

Гільберт не був дурником, тому поводився більш ніж чемно. Одразу став на коліно, коли почув владний голос того незнайомця, й не підводився до кінця розмови. Адже за плечима того чоловіка стояло чимало хлопців, від статури яких віяло силою та жагою вбивства. Відповідав на запитання коротко й чітко, коли той чоловік почав розпитувати про події в моїх землях та про мене. Розповів про зміни в житті вояків і плани щодо укріплення кордонів. Наприкінці таємничий незнайомець побажав доброї дороги додому й пішов собі. Обличчя розгледіти було важко, бо чоловік сидів спиною до вогню, а збираючись іти, накинув на голову каптур.

— Маю думку, що ви зустрілися з королем, — сказав я на це і попросив нікому про ту зустріч не казати.

Але в мене багато питань, на які немає відповідей. Чим я так сподобався його величності, що він навіть мого лицаря допитував про стан справ і поведінку герцога? Мене тісно пов'язують із герцогом, і це єдине, що я второпав із того, що розповів Фольк. Король мені демонструє довіру. Він пильно стежить за діями герцога і мене.

Уже знає про викуп вдови і зраду моїх васалів. Ще й пожартував із цього приводу та подякував за те, що ми допомагаємо королівству незважаючи на труднощі початкового періоду. А головне — це те, що я побачив на власні очі на самому початку своєї подорожі сюди, як герцога Фонтеля застерегли від зради.

Я трохи вжився в роль маркграфа, хоча мені присвоїли титул саме графа, а не маркграфа. З одного боку, мені натякнули, що я виконую обов'язки маркграфа і можу отримати наступний титул, якщо виправдаю довіру. Бо маркграф на два щаблі вище за барона, і мені не могли дати одразу такий високий титул.

З іншого боку, показали, що не довіряють герцогу. І якщо спершу я думав, що той хоче зрадити і переметнутися до імперії, то тепер уже в мене підозри, що герцог хоче створити своє королівство. Це випливає з натяків графа Рауля Брієнна, які він робить у листах до моїх васальних баронів.

Я дуже уважно прочитав усе листування зрадників і зробив свої висновки. Особливо переписку другого барона, бо в першого мало що залишилося — мабуть, спалив щось. У листах немає й натяку на імперію. А ще я бачу обстановку на кордоні і не вважаю, що імперія готується до нападу чи до вторгнення. Розпитавши своїх людей, додатково зрозумів, що кілька сутичок з імперією були цілком на совісті попереднього графа Стівена Вайлота. Або, краще сказати, через його підвищену гордість. Не потрібно було рубати голови торгашам за те, що не вклонилися, знявши капелюхи. Бо, по-перше, вони не його васали, а по-друге — звідкіля їм знати, хто він?

А от наскільки я правий, час покаже. Мені потрібно готуватися, бо імперія теж може скористатися обставинами, якщо по мені вдарить герцог Огюст Фонтель. Опинитися між ковадлом і молотом — то невелике задоволення, і тому я дещо придумав. Часу в мене небагато — лише до сухих доріг навесні.

Після попередніх роздумів я покликав Крістофа, і ми всілися радитися.

— У мене відчуття, що герцог навесні рушить на нас.

— Чому ви так думаєте, мілорде?

— Фольк казав, що, проїжджаючи через землі герцога, зустрічав зневажливе, а іноді й вороже ставлення до них, коли люди дізнавалися, звідкіля загін і куди прямує.

— І на цьому базується ваше пророцтво?

— Я брав участь у кількох війнах і знаю, що спочатку готують населення. Через церкву та культ, через чутки, де противника зображують мало не демоном. І от коли населення знавісніє у своїй злобі, тоді і військо легше набрати, і податки на війну легше отримати.

— То он чому ви на кордоні розпитували людей, які їдуть в імперію чи звідти, про настрої у людей імперії.

— Так, і за всіма ознаками виходить, що в герцогстві людей з мого графства ненавидять більше, ніж чужинців з-за кордону.

— Потрібно готуватись!

— А я що роблю?

— Тоді навіщо ви послали такі великі гроші королю? Ми б могли найняти вояків.

— Ну от подумайте. Якщо герцог знайде причину для нападу на нас, а він її знайде, то ми опинимось між імперією і герцогом. Скажіть, чи не спокусливо буде для графа з тієї сторони гір вдарити нам у спину? Імператор зробить вигляд, що це місцеві чвари — не він же війська повів?

— Так, таке можливо, — потер підборіддя Крістоф.

— Але якщо ми домовимось з імперським графом про торгівлю та дружбу, у такій самій ситуації опиниться герцог. Тобто між нами та королем. А король отримав від нас хабаря. Хай невеличкого, але це показало йому, що ми його люди. Герцог не зможе всі сили кинути на нас і повинен буде тримати війська зі сторони вірних васалів короля.

— Отже, нам домовлятися з ворогами королівства?

— У вас якісь застарілі забобони. Ну де ви бачили ворогів? В імперії, де навіть розмовляють нашою мовою? Тільки на сході та ще у північних землях імперії існує рідна мова підкорених народів. А чим ближче до нас… та й чим відрізняються люди з тієї сторони гір від наших людей? А ще врахуйте, що проти нас — три графи і кілька баронів, які у васальній залежності від Огюста Фонтеля. Сам герцог може й не розпочинати війну, і ми вже бачили, як він діяв через свого васала графа Рауля Брієнна.

— Але ж не про допомогу військами домовлятися з імперцями?

— Звісно ні, нам вистачить і домовленості про ненапад строком на п'ять років.

— Чому саме п'ять років?

— Ми збудуємо фортецю в ущелині за цей термін.

— Однак у мене ще питання: чому ви впевнені, що Фонтель нападе на нас? Навіщо йому це?

— Перечитавши кілька разів листування баронів із графом Брієнном, я з натяків у листах від графа зрозумів, що герцог хоче відділити від королівства свої землі та землі васалів, а також територію нашого графства, щоб створити своє королівство. Але він не зможе це утнути, поки ми відділяємо його від імперії. Бо якщо він не захопить нас, то не зможе лякати нашого короля тим, нібито має допомогу від імперії. Наш король кілька років тому уклав договір з імператором про мир. Але якщо повстане герцог, то це не напад імперії, а наші внутрішні чвари. І тому, нібито добровільно приєднавшись до імперії, герцогство стає вже територією імперії, на яку король, згідно з домовленістю, не може напасти.

— Як усе складно!

— Навпаки, усе просто. А мене прислали сюди, щоб я затримав герцога і король встиг підготуватися чи знайти докази всього, що я розповів. Але ж ви й самі бачите, наскільки обережний той Фонтель.

— Гаразд, ви в цьому краще розбираєтеся. Кажіть уже, що мені робити.

— По-перше, потрібно доставити прикордонному графу мого листа з пропозицією про зустріч для обговорення розширення торгівлі та підписання мирної угоди на нашому рівні, що не суперечить домовленостям між імператором та королем. По-друге, посварити васалів герцога. А от це вже складніше завдання, і я ще не вирішив, як ми це зробимо. Але вже потрібно поширювати чутки, які призведуть до їхньої сварки. Викличу, мабуть, нашого святого отця. Він мені трохи завинив, і тому нехай готує вірян та поширює чутки про чвари між васалами Фонтеля та їхні наклепи. Та й ви пошукайте, де там хто на чужу межу заліз чи інший дріб'язок. Наші люди під час суперечок із людьми герцога теж повинні викрикувати щось на зразок: "А ваш граф молодих дівчат викрадає, а тоді купається в їхній крові!" або "Ваш барон малих дітей краде та їсть, і ми теж про те знаємо!" Пошукайте та розпитайте — може, дійсно діти зникали чи ще якісь сумнівні випадки були. Потрібно починати брехати, бо в нас залишилося трохи більше ніж чотири місяці. І якщо ми за цей термін васалів Фонтеля не посваримо, то нам же гірше буде.

— Не зовсім благородні методи ви мені пропонуєте.

— Це ти скажеш, коли на руїнах нашого замку побачиш трупи своїх товаришів. Головне — не наміри і навіть не методи. Головним завжди буде результат наших дій. Якщо ми вбережемо людей від загибелі і не допустимо кровопролиття, то це нам і небо зарахує за добру справу. Тим більше що подробиці задуму і не потрібно розповідати простим виконавцям. Вони ж бо повірять у що завгодно — як от, наприклад, вірять, що Лізелота — відьма.

Він задумливо подивився на моє обличчя і зненацька посміхнувся:

— Коли я з вами, то все здається простим. Якби мені хто сказав, що ми збудуємо катапульти і захопимо замок облогою, я б не повірив! Але дивлячись, як ви всього досягаєте… знімаю шляпу, мілорде.

Він дійсно зняв шляпу і помотиляв нею, вклонившись мені.

— То почнемо операцію "Троянський кінь"?

— Не знаю, про що ви кажете, але почнемо! — погодився він, широко посміхаючись.

— А зараз виділіть мені кілька хлопців для охорони. Поїду дивитись, як там зробили вапняні ями та заготовляють вапно для будівництва.

— За чверть години виходьте! — відказав Крістоф і пішов підготувати мій загін та коней.

Взагалі-то справ вистачало. Нехай і не важливих, але і їх потрібно вирішувати й контролювати. Отже, я кілька разів їздив до замку барона Корвіна і навіть брав із собою Герду. Один раз мене навістив брат разом із дружиною, і ми мали довгу розмову. Він ночував у мене дві ночі, бо ми не встигали обміркувати наші плани.

Почали будувати ярмарок ближче до ущелини, щоб зацікавити і торгашів з імперії. Там потрібні і великі амбари, і торгові місця під навісами на відкритому повітрі, і закриті лавки для специфічного товару, який марудно розкладати кожен день. Багато деревини я витратив у цьому році. Наступного потрібно засадити деревами пусті місця.

Кілька разів навідувався до Ліз і з здивуванням побачив у неї малу Герду. Вони, здається, потоваришували і стали чимось більшим, ніж учителька та вихованка. Завершився випуск тих учнів Ліз, яких вона за майже пів року мого правління навчила писати і читати. Деякі її учні продовжують ходити до неї, щоб удосконалити набуті навички.

Вона дає їм більш складні завдання, ніж новеньким. З'явилися і нові учні — наприклад, ті хлопці, яких навчає своєму ремісництву тесля. Я майже не втручаюся в життя замку, і мені чим більше письменних людей, тим краще. Бо інколи нема часу пояснювати: віддав креслення і пояснення до нього та займайся чимось іншим.

Зараз тесля готує корпуси арбалетів, до яких купили пружне залізо, а ще у планах — великі арбалети, які стрілятимуть списами та дрібним камінням. Тож і ковалі працюють із повним завантаженням, бо потрібно довести до розуму ті заготовки, з яких ми отримаємо мечі. В планах — збільшити загальну кількість озброєних людей: піхоту та стрільців до півтори тисячі, важку кінноту — десь триста лицарів, легко озброєну кінноту — до дев'ятисот кавалеристів, і звісно, охорону замків як мінімум по двісті-двісті п'ятдесят людей у кожну фортецю.

Згідно з розрахунками, я маю прогодувати й озброїти цю ораву та забезпечити їх винагородою, тим більше що утримання від чотирьохсот до п'ятисот людей ляже на плечі баронств. От тільки де мені взяти ще одного барона? Крістоф не спішить відповідати на мою пропозицію і придивляється до Герди. Це він її натаскував триматися в сідлі як чоловік — тобто верхи, а не боком, — а зараз почав навчати її поводженню з холодною зброєю.

Але на першому ж занятті здивовано виявив, що у Герди сил не більше, ніж у дитини, і тепер займається з нею сам чи просить своїх хлопців, щоб вони проконтролювали в першу чергу силові вправи. Герда навіть прийшла жалітися мені на те, але я проявив суворість і непоступливість.

— Гаразд, якщо змахнеш сто разів мечем без перепочинку, я звільню тебе від фізичних вправ та бігу, і з тобою будуть займатися виключно, показуючи прийоми бою.

Вона погодилася, наївна! Краще б, коли підглядала за моїми тренуваннями, порахувала, скільки я машу мечем щоранку.

— Ну що, зрозуміла, на скільки хвилин бою тебе вистачить? — спитав я спокійно, коли вона упустила меч вістрям на землю і вже не могла його більше підняти.

Після цього від неї скарг уже не надходило. Якщо казали почистити від снігу двір — то чистила. Казали нарубати дров — рубала, наче в руках була не сокира, а меч. Ставилася до цих наказів не як до чорної праці, а як до тренування, бо й ті, хто її навчав, теж багато робили саме задля тренування. Звісно, не набагато вона й зміцніла, але і я не одразу став таким, як зараз. Принаймні вона вже може пробігти п'ять миль, тримаючись за стремено, і залишатися на ногах. Спершу й десять кругів по двору не могла здолати і падала в сніг, ловлячи відкритим ротом повітря. Однак, вперте дівчисько!

Ліз по секрету повідомила, що спершу і до сліз доходило. Але тут уже лікарка їй пояснювала там щось, щоб мала не думала, ніби з неї навмисно знущаються. З часом, лише за кілька місяців, вона стала не чужою панянкою, а "своєю". Знала людей на ім'я, і стосунки в неї з людьми встановилися наче між рівними. Я нишком тільки радів.

Не очікував, що з неї люди вийдуть — думав, гордощі та пиха не дадуть піднятися над собою. За кілька місяців стерла кілька шкіряних рукавичок, що захищали долоні. Це вже само по собі показник її старань.

Ліз дотримується домовленостей і експерименти з порохом робить тільки наодинці. На вежу свою нову подружку не пускає і кілька разів доповіла про свої думки та досягнення. По-перше, вона хоче зробити видобуток селітри більш надійним. Білий наліт зі стін стаєнь, вбиралень та підвалів її вже не задовольняє.

Тому вона пропонує прокласти закритий жолоб, вритий у землю під муром стіни від стаєнь до ями за стіною фортеці. І скидати в яму пташиний та кінський послід, кишки тварин, листя та старі підстілки з соломи — одним словом, сміття. Кожен шар цього сміття пересипати вапном, деревною золою та залишками старої штукатурки, яка час від часу десь осипається. А зверху поливати все це сечею (як людською, так і худоби), помиями та гноївкою.

От саме для цього вона й думала прокласти за стіну в ту яму жолоб. Потім — інколи перевертати в ямі оце все. Не розумію всіх тонкощів алхімії та лікарства, але не сперечатися ж мені з нею?

— А дощі? — спитав я, і вона одразу відповіла:

— Від дощів накриємо кришкою, і сам процес перетворення буде не швидким — можливо, рік потрібно почекати чи довше. Доки не з'явиться білий порошок зверху отого всього.

— Пробач, але зараз не вийде. Тільки навесні можемо почати. А що? Того, що шкрябаєш у підвалах, не вистачає?

— Для дослідів вистачить, але не для виробництва!

— А є ще якісь позитивні результати?

— Ну, я ж вам уже доповідала, що потрібне деревне вугілля, і не будь-яке. Я виявила, що потрібне вугілля виключно з легких порід. Як от крушина, вільха та верба. Зараз намагаюся зрозуміти: брати гілки чи стовбур, а також чи можна використовувати кору, або вона тільки заважає. Підвищила чистоту селітри до максимально можливої в наших умовах і винайшла, як її отримувати просто в казані. Хочете послухати?

— Ні, іншим разом, коли досягнеш остаточного успіху і вже будеш знати, як робити та що. Тобто послідовність дій. Покажеш, що в тебе вийшло?

І вона показала! Такого я навіть у тому підвалі зі своїм командиром не бачив! Спалахнуло на висоту ліктя і фиркнуло так, що я майже злякався та прикрив обличчя рукавом.

— Хочете побачити, як воно в трубі вибухає? От тільки глину воно просто розкидає в сторони, а металевої труби нема.

— Треба спробувати обмазати цю речовину глиною, обмотати сиру глину мотузками, щоб було міцне, висушити і якось підпалити. Може, через дірку чи гнотом. Але як зробити, щоб запал не згас?

— Цей порох не переносить вологи. Зліплюється разом, а ще коли його утрамбувати, воно не горить усе одразу, а лише поступово, і я поки що не придумала, як запалити все одразу.

— Навіщо?

— Потужність зросте, думаю, що до п'яти разів!

— Гаразд, спитаю у коваля, чи зробить він трубу.

— Закриту з одного боку!

— Гаразд, спитаю і про це. Ти не змерзла тут бува? Он уже руки сині. Може, зробиш перерву та чаю вип'ємо разом?

— Не можу відмовити своєму лорду! — посміхнулася вона, і ми пішли грітися та пити чай.

Але було не дуже цікаво, бо вона розповідала про відволоження селітри в пороховій пудрі та інше, що її захопило і не відпускало. А я дивився, як блищать її очі та зуби. Шкода, що вона не моя дівчина. Чи наважився б я взяти її за дружину? Мабуть, так. Розумних і одночасно вродливих жінок не так уже й багато. Ну й що з того, що без посагу. Я й сам нещодавно жив від зарплатні до зарплатні і відкладав собі на нові шкарпетки та штани з чоботами.

Чесно кажучи, я й так намагаюся поменше з нею спілкуватися, бо потім думки про неї та згадка про її посмішку довго тримають мене у полоні уяви. Але як бути на відстані, коли я повинен показувати, що її праця над винайденням складу пороху потрібна мені, хоча сам не знаю навіщо. Якби не слова мого командира тоді, після мого першого знайомства з порохом, то я б і не звернув на цю речовину уваги. А ще мені подобається просто дивитися на Ліз і не слухати. Так приємно й млосно стає! Відчуваю себе малям в обіймах матусі!

І звичайно ж, вона лікує хворих чи тих, хто якимось чином через необережність отримав поранення. А ще вчить неосвічених. Її внесок у життя нашої фортеці просто неможливо переоцінити, і все це — за ті копійки, які я їй плачу! І якщо до зими я був настільки заклопотаний, що провалювався у сни без снів, як у чорну яму, з якої виринав уранці, то тепер врода та розум Ліз мене все більше приваблюють. І замість чорноти сниться вона.

Я ж бо ще не старий, і якось так виходить, що я зустрічаюся з нею десь у замку все частіше й уже починаю думати про неї та чекати чергової випадкової зустрічі. Бо кожна така зустріч і кожна її посмішка мене тішать і змушують і мої губи посміхатися.

Зима дозволила нарешті зайнятися внутрішнім благоустроєм та опорядженням замку. Чоловіки облаштовують дві невеличкі лазні в напівпідвальних приміщеннях. Там будуть дерев'яні бадді з гарячою водою і парові з розпеченим камінням. Крім того, там буде зручно й не холодно прати. Для жінок буде окрема лазня, і вже виклали з глини та вогнетривкого каміння дві печі. Як трохи підсохнуть, почнемо прогрівати їх вогнем.

Ось тільки коли я уявляю, як там миється Ліз, я розумію, що не остаточно звільнився від впливу жіночої привабливості. Досить довго я опирався природі, і тепер навіть не знаю, чи втримаюся? А може, як раніше, гайнути по дівках, які не дуже переймаються правилами моралі? Та я й у Бувенталі покинув тинятися по дівчатах лише тому, що кілька моїх знайомих підхопили якусь страшну і невиліковну хворобу.

Та ще й командир викликав мене до себе та сказав: "Не маленький ти вже по повіях бігати. У місті почастішали випадки невиліковної хвороби, яка передається через доступних жінок. Якщо не хочеш, щоб ніс провалився і ти згнив десь під парканом, бо від тебе всі відвернуться, то будь обережним!" А я звик вірити своєму капітану. Бо вірити можна тільки королю, командирам і товаришам!

Якось був у Вуринсвілі у справах. Замовляв для замку невеличких глиняних горщиків і побачив там кривого каліку. Коли спитав про нього, виявилося, що це отой самий Бруно Гарнер, якого фицьнув кінь, зламавши йому стегно і зробивши, так би мовити, не зовсім чоловіком. Я підійшов до нього і спитав, що саме тоді сталося.

— То ото та сама відьма мені оце зробила, мій лорде! — дивлячись на мене блискучими очима, говорив цей парубок, зминаючи міхову облізлу шапку, майже з'їдену міллю.

— А що в тебе з нею було, що вона так тобі помстилася? В очі дивись і як на сповіді, бо збрешеш — живим не залишишся!

Він упав навколішки, якось боком, бо заважала крива нога.

— Милості, мій ясновельможний пане, нічого не було, лише цілувалися та жмакалися руками!

— Крістофе! — гукнув я. — Оцю людину візьми з собою, ми їдемо до отця-спіратора!

Кінь, гикаючи селезінкою, ніс мене галопом, розкидаючи грязюку з підталої дороги. Я чомусь розлютився. Жмакалися руками, кажеш? Ти, виродку з брудним ротом та своєю лайкою, яка з того рота вилітає, торкався її грудей своїми граблями? Та ти не вартий і мізинця Лізелоти! Стоп! Чого це я? Вона ж вільна людина — з ким хоче, з тим і буде.

Раніше я не переймався такими обставинами. Ну, була з кимось дівчина, але коли вона зі мною в ліжку, то про інших чоловіків в її житті я ніколи не думав. А тут зірвався і поскакав до церкви Святого Першого Подиху в сусідньому селі! Я притримав коня і далі вже їхав звичайною риссю. Оглянувся. Хлопці з мого загону охорони наздоганяли мене.

Отець-спіратор був на місці. Тобто в будинку, де збиралися віряни і запалювали пахощі, щоб, не дай боже, до неба не піднявся сморід наших вчинків і нечистого дихання.

— Доброго дня вам, святий отче! Як ся маєте?

— Дякую, перебуваю при здоров'ї, чого і вам бажаю, — відповів мені переляканий священник.

— Ось привіз вам розповсюджувача пліток та порушника спокою на моїх землях.

Мої хлопці штовхнули хромого, і він упав навколішки, на хвилинку спершись брудними долонями об підлогу. Смикнув з голови оте не пойми що, жмакаючи того капелюха в руках. Я повернувся до нього.

— Ну! Розповідай, з якого дива ти зводив і продовжуєш зводити наклеп на лікарку, яка нікому ніколи не зробила нічого поганого?

Я повернувся до спіратора:

— Може, ви, святий наш отче, знаєте хоча б один випадок, коли церква оголосила когось відьмою чи чаклуном? Щоб церква покарала за таке? Ні? Не знаєте? А звідкіля тоді у нас відьма? І кому вона зробила погано?

— Мені! — тихо проквилив, схлипуючи, той недоумок.

Я схопив лаву і присунув ближче до переляканого парубка. Всівся і важко зітхнув. І коли ж люди напружать свої мізки, щоб хоч трохи подумати?

— Отже, кінь тебе вдарив обома копитами не тому, що він норовливий і ти його ззаду обходив, а тому, що дівчина, за якою ти бігав, виявляла до тебе почуття? Тобто вона з тобою цілувалася, а потім з якогось дива вмовила коня, щоб він збрикнув і ти отримав удар у пах? Ти хоч знаєш, що Господь кожному на цій землі дає свого духа через перший подих? Але одному він дає трошки, а іншому — більше. І ще Господь не любить, коли лають обраних ним — тих, кому він більше розуму дав. А ти розповсюджував про дівчину плітки, ніби і так з нею був, і сяк вона тобі давала. Ось Бог не втерпів і покарав тебе за твій брехливий язик та вигадки, які ти про чесну дівчину розповсюджував. І що ти зробив? Покаявся? Та ні! Ти пожалівся отцю нашому спіратору, що то відьма тобі наврочила, і після цього її перестали приймати в церкві, і вона молиться тепер сама. Тобі не здається, що ти, як я ось порахував, тричі намагався скривдити дівчину-сироту, яка допомагала людям і лікувала їх? Ти, брехливе суче поріддя, і досі не визнаєш свою провину у присутності свого лорда та отця нашої церкви? І досі будеш відбрехуватися замість визнати, що винуватий лише ти сам? А ти знаєш, чому ти досі живий? Бо наш Бог милостивий до всіх, кого він створив, і він ще має надію, що ти навернешся на праведний шлях. Про ту дівчину він подбав у першу чергу, і вона зараз лікує вояків, які охороняють нашу державу, і користується повагою від людей, які бачать її добрі справи. А тебе він полишив розмірковувати над своїми гріхами і забрав чоловічу гідність, бо ти нею вихвалявся та брехав.

Я випростав перед собою руки долонями догори, ніби тримав у них по кулі.

— Ось тобі терези, на яких ваші вчинки. Твої і її.

Я опустив одну руку нижче.

— А вона жодного разу про тебе поганого не сказала. Розумієш? Виродку!

Я підскочив з лави. Він мовчки похнюпився, стоячи на колінах, і руки в нього вже опустилися до підлоги. Він уже не благав про милість. Я видихнув, і з рота пішла пара. "Мабуть, у нього замерзнуть коліна", — чомусь подумав я і попросив священника відійти трохи вбік, щоб побалакати без зайвих вух.

— Я чому до вас приїхав, — казав я аспіратору, — У герцогстві, тобто за річкою, яка нас відділяє від інших земель короля, почали про наші землі й людей казати всілякі нісенітниці. Я б вас попросив навідатися до своїх братів за річку, щоб вони під час проповіді не налаштовували людей на розбрат. Ми всі — люди короля, і нема чого казати те, чого не було. І самі під час проповіді не забувайте пояснювати людям, що деякі аристократи за річкою навіщось підбурюють своїх людей проти нас. Можливо, хочуть навесні напасти на нас та скоїти вбивство своїх братів по вірі. Однак заспокоюйте їх і кажіть, що король про це знає і вживе необхідних заходів, щоб розбити вщент плани ворогів нашої держави. Усе зрозуміло? І це не прохання, це наказ!

Я уважно подивився йому в очі, наблизивши своє обличчя до його, і, розвернувшись, пішов на вихід. Охорона тупала за мною. Ми вилізли на коней і поїхали в замок. Маю надію, що священник розбовкає про те, що "король усе знає", — це може нам допомогти. Як той хромий добирався додому — мені байдуже. Хай подякує, що з нього не зняли кожушка та не відлупцювали по спині гарапником.