ВАСАЛИ ГЕРЦОГА

Мій таємний загін вдосконалив методи своєї роботи та скритність, а це дуже потрібно диверсійному загону. Під час заметілі переправили через річку дві коняки з клеймами графа Брієнна. Перечекали в лісі і напали на караван його васального барона. Перебили людей і, покинувши місце бою, перебралися на територію графа і там вибили до ноги роз'їзд графа стрілами, які забрали в охоронців каравану.

Знову повернулися до баронства, залишивши гарні сліди, і кинули коней неподалік місця першого бою. Потім зникли, зробивши гак по натоптаній дорозі і вийшовши до річки в тихому місці, де на нашому боці чекали човни. І це не єдина вдала вилазка на той бік річки.

А ще і проповіді нашого отця-спіратора та чутки, які розповсюджували навмисно на тій стороні річки, похитнули єдність і згуртованість васалів герцога. Ми маємо кілька людей, які тепер працюють у наших вороже налаштованих співвітчизників. Один навіть добився особливої подяки від ще одного графа, який є васалом Фонтеля. Ще б пак: усі наші шпигуни, дякуючи Ліз, вміють читати та писати — найняти таких людей кожен схоче.

А ми продовжуємо тренуватися самі і тренувати тих, хто вже служить у війську на кордоні. І навіть Герді почали показувати прийоми з ножем, бо з мечем їй зарано. Я спеціально зібрав хлопців свого загону і попередив, щоб ніхто не сміявся та не кепкував із дівчини, бо пропаде в неї бажання вчитися. Мене запевнили, що хоч вона і виглядає смішно, але реготати не будуть.

Ліз невдовзі після мого візиту до церкви підійшла до мене, щоб подякувати за захист. Виявляється, що коли вона була у Вуринсвілі, до неї підходив отой Гарнер і навколішки попросив пробачити йому наклеп та чутки — і те бачили люди. Отже, не зовсім той хлопець пропащий.

— І що ти йому відповіла? Що знову пропонуєш зустрічатися? — спитав я, примружившись, щоб вона не побачила моїх дійсних думок.

— Ні-і! — засміялася вона. — Мені вже інший подобається!

У мене тьохнуло в грудях. Хто ж це може бути? Начебто нікого біля неї не помічав — ну, щоб обіймав чи на вушко щось шепотів.

— Сказала, що давно йому пробачила, і отець-спіратор пропонував мені приходити в церкву хоча б на великі свята. Він мені сказав, що навіть присвятив моєму випадку особливу проповідь. Он яка я знаменитість! — засміялася вона і, крутнувшись так, що спідниця закрутилася навкруг ніг, пішла у своїх справах, один раз озирнувшись із усмішкою.

Які ж у неї губи соковиті! Так би й присмоктався! Ой, пробі! Збудився! Ну куди це годиться?! Я набурмосив брови і подивився кудись убік, щоб не бачити, як вона стегнами хитає. А посмішку зігнати з губ так і не зміг. Чаклунка, справжня чаклунка і відьма! Але ж яка гарна! І я не знаю, що мені більше подобається — її обличчя, фігура чи розум? Мабуть, усе в комплекті!

Того дня ми вперше прогрівали печі в лазнях, поступово додаючи жару для їхнього гартування, наче обпалювали сирі горщики у печі гончаря. Завтра вже можна буде помитися як слід, а то постійно, як у війську, обтираєшся вологою ганчіркою. Настогидло! Хочеться відчути розслабленість та гарячу воду навкруги, сидячи в бадді.

Що цікаво, після лазні настрій сам підвищується, забуваються негаразди, і всі люди наче рідні. А у фортецях гарнізонів уже кілька тижнів миються саме так, бо там почали будувати лазні в першу чергу. Боротьба зі шкідниками триває, але мої бійці вже не чухаються наче навіжені. І за це теж велика подяка Лізелоті.

Як же мені пощастило зустріти її! А початок нашого знайомства був досить драматичним. Але так уже воно чомусь виходить: якщо спочатку мало не до бійки, то пізніше — найкращі друзі. З Крістофом і хлопцями он теж побився, а тепер більш надійних людей не знайти.

Однак, займаючись дрібницями, я час не марнував і готувався до нападу на нас. Нас відділяє річка, отже, у першу чергу потрібно зруйнувати обидва мости. Може, тоді герцог почне будувати отого "золотого" моста, про якого ми розмовляли з візником? Яким чином зруйнувати, коли там варта? На думку приходить тільки вогонь. Потрібно, щоб спалахнуло в багатьох частинах, а краще — щоб увесь міст був охоплений полум'ям.

Дьоготь, живиця та каніфоль, поєднані з сіркою та негашеним вапном. У нас усе це є — дякуючи першому барону, який зрадив мене. А також додати віз із хмизом та бочками тваринного жиру. Щоб спалахнуло добряче та почало стікати вниз, до води. Ні, все ж таки, мабуть, кілька возів.

А задля захисту від стріл — побудувати переносний паркан і з-за нього метати горщики із запальною сумішшю. А щоб далі кинути горщики — обв'язати їх мотузкою, тоді, розкрутивши, можна кинути далі. Скажу, мабуть, щоб Борст-дубова голова — потренувався кидати горщики з такою вагою. Десяти йому вистачить? Чи потрібно ще докупити? А порох, хоча і став сильнішим, ніж я передбачав, але його ще зарано показувати. Це наша найбільша таємниця і, можливо, шанс перемогти в скрутному становищі.

А зараз я потихеньку купую потроху мідь та бронзу, яку час від часу пропонують заїжджі торговці, і мудрую над тим, як наступного року найняти вправних штайгерів, шмельцерів — чи як там називають майстрів, які знаються на гірничій справі? З того, що я бачив в ущелині, там повинна бути мідь. Бо подекуди в розломах скель, де виднілися шари породи, було зеленаве каміння з синіми прожилками. Я одного разу був у королівському кар'єрі, де добували мідну руду, тож знаю цей колір.

Головне — це збудувати фортецю не на краю ущелини, а десь посередині, там, де стоїть стовпчик із написом про те, що далі починається Бьйорська імперія. Вона названа так за іменем стародавнього предка правлячої династії — Бьйорка Завойовника. Це він об'єднав три племені в одну державу, підкоривши незгодних.

І от ще гарна думка прийшла. То я, мабуть, погарячкував, коли вирішив зруйнувати два мости. За це по голові не погладять, бо торгівля одразу стане. Ну, нехай спалю отой найбільший та найширший, по якому легше військо провести. А біля другого краще влаштувати оборону і бити всіх, хто по ньому збереться перейти на нашу сторону. Це ж вийде як в ущелині. Неважливо, скільки війська, але коли мало людей по фронту, тобто в ряд, то стримувати їх можна майже нескінченно.

Потрібно дати завдання Крістофу, щоб попалили та поневічили всі човни на тому боці. Їх ніхто не охороняє, отже, буде нескладно. Тим більше зараз річка вздовж берега вкрилася кригою, і човни витягли на берег догори дном. І наших людей на цьому боці попередити, щоб прибрали з берега свої човни, нібито злякавшись, що на тій стороні їх палять.

Поступово план спротиву вимальовується, і чим далі, тим я більш упевнений, що ми відіб'ємось. А вже післязавтра мені потрібно зустрітися з графом з тієї сторони гори. Я вже велів і намет поставити біля прикордонного стовпчика, і дров туди привезти, стіл, табурети і одне крісло. Це для гостя. Поп'ємо чаю з коржиками, які мені обіцяли приготувати. Напишемо угоду та познайомимося.

Отже, поїде мій загін у повному складі, писар та управитель, бо він краще знає, що можемо ми. Я маю на увазі сільське господарство. І я його попередив про угоду, щоб він підготувався. Бо з боку імперії на схилі гори та далі — одне каміння і майже нічого не росте. Тобто земля неродюча. Граф буде зацікавлений у постачанні продуктів із нашого боку. А мені потрібне кам'яне вугілля, залізна криця та інші метали. Ну, це доки я сам не почну в горі длубатись. Бо в наших торгашів купувати залізо занадто дорого, а кольорові метали і поготів.

Коротше кажучи — зустрінемось з отим Фредеріком на прізвище Вальдів, і я зрозумію, що на що міняти будемо. Тим більше, що я весь урожай притримав і не продавав аж майже нічого. І це була вдала думка — брати податок не грошима, а зерном та худобою і птицею. У наших льохах висять копчені туші свиней, і ковбас наробили пристойно. А то що ж це виходить? Спершу втрачаєш, продаючи продукцію, щоб отримати гроші, а потім втрачаєш, купуючи їжу, коли вона стане потрібною. Невигідно, наживаються тільки торгаші.

Зустріч відбулася. Граф виявився чоловіком трохи старшим за мене. В нього вже з'явилися повні щічки і невеликий живіт. Однак попри те, що він спершу був насторожений, по мірі спілкування ставав усе більш відкритим, і наостанок я зрозумів, що він має веселу вдачу і полюбляє не тільки гарно поїсти, а й весело провести час. Мирну угоду на п'ять років ми підписали, а от економічну — ні. Нам потрібно прорахувати, яку кількість земель зайняти тими культурами, які йому потрібні і які він охоче мінятиме.

А ще потрібна, так би мовити, спільна рада економів, які будуть узгоджувати, хто кому винен і в якому обсязі, бо у нас в основному буде натуральний обмін. А в такому разі точно не порахуєш, бо це не гроші. Потрібно знати коливання цін і домовлятися, скільки чого і почім. Ну не нам же з Фредеріком те рахувати? Домовилися створити прямо тут таку собі перевалочну точку, щоб було приміщення від дощу, ваги і стійло для коней. Вдарили по руках, домовившись про те, хто що будуватиме, і роз'їхалися задоволені зустріччю.

Тобто є надія, що Фредерік мені в спину ніж не встромить, коли почнеться бійка з Фонтелем. І перший великий обмін запланували через два тижні. Наші економи ще затрималися узгоджувати між собою, скільки чого повинно бути, щоб жодна сторона не опинилася зі збитками. З економами залишилися по п'ять вояків із кожної сторони. А в мене ще справ багато, тому я повернувся у свій замок до ночі.

Сидів у трапезній і чекав, доки мені зроблять яєчню та чай, коли в двері постукали.

— Увійдіть!

Зайшла Ліз, і в мене знову серце прискорилося. Вона гарна завжди: хоч удень, хоч зараз, у сутінках, коли приміщення освітлюється однією свічкою. Мені не потрібно багато світла, та й економити треба. Я завжди підраховую, у скільки мені що обійдеться. Нагріють воду для купання — це мінус кілька монет, зайва свічка — ще витрати. От, наприклад, оця свічка з бджолиного воску коштує на ринку майже вдвічі більше, ніж денна платня мого теслі. Тобто фунт свічок, якщо їх купувати у торгашів, дорівнює двом повним дням праці мого майстра.

— Щось сталося? — спитав я, із задоволенням дивлячись, як вона обгорнула плечі теплою шаллю.

Так хочеться обійняти її за округле плече і відчути під долонею тепло її тіла! Свічка затріщала, і я щипцями прибрав чорний стовбурець ґноту на самому кінчику. Стало світліше.

— Ви коли-небудь роздивлялися отой твердий нагар? — спитала вона.

— Якось і не думав таке робити.

— А мене змусили!

Я зітхнув і посміхнувся. Зовсім немає настрою, коли в пузі скавчить. Може, і вона сердита тому, що не вечеряла?

— Ти щось їла чи ще не було часу?

— Не відмовлюся, якщо пригостите.

— Ковбасу з яєчнею будеш?

— Звісно, буду!

— Ну то сідай ближче, бо ще свічок запалювати не стану.

Посиділи мовчки. Я робив вигляд, що про щось розмірковую. За спиною горіло кілька поліняк у каміні. Увійшла Мейв, тримаючи пательню через ганчірку. За нею — Анна. Дівчата сервірували стіл, переклавши з пательні на тарілку яєчню і на другу тарілку покришивши ковбасу. Це я попросив, щоб не несли взимку страви на тарілках, бо поки донесуть, воно ж усе замерзне!

— Дякую і прошу вас зробити ще одну таку порцію.

Вони блиснули очима на Ліз і, присівши, вийшли, штовхаючи одна одну майже непомітно під руку. Я посунув тарілки до лікарки.

— Їж, може, не такою злою будеш. Мені зараз принесуть свіжіше.

Вона оцінила жарт і не стала вдавати, що може потерпіти, доки приготують те ж саме вдруге.

— Далеко їздили, пане граф?

— Домовлявся про дружбу та торгівлю з імперським графом із того боку.

— То ви теж не обідали та не вечеряли, а я оце пограбувала вас.

— На обід в мене було багато чаю та коржиків, а чверть години я почекаю. Дівчата швидко приготують, чим повечеряти.

— А я зрозуміла, чому на ґноті з'являється ота чорна бурулька, яка заважає свічці горіти.

— І чому ж?

— Повітря не вистачає. Ґнот нібито повинен згоріти вщент, а він перетворюється на оте тверде, що не горить і віск чи жир угору не тягне.

— І що ж робити?

— Потрібно ґнот плести, як дівчата косу заплітають, і одну прядку трохи сильніше натягувати.

— Плаский ґнот?

— Так, плаский! І тому що одна нитка більше натягнута, під час горіння ґнот буде відхилятися від центру і згорятиме вщент! Тобто щипці будуть непотрібні!

— Гаразд, покажи економу свічку свого виробництва і нехай застосує, бо вже задовбало!

Я знову щипцями відломив чорний нагар. А тут і моя вечеря прийшла у тому ж складі — тобто Мейв і Анна. Вони вирячились на те, що їсть Ліз, а я чекаю, але не наважилися щось питати і, шепочучи щось, пішли собі. Такі цікаві! Навіть зачиняючи двері, продовжували в шпарку заглядати. Було чутно, як вони наввипередки побігли коридором, потім хтось вискнув, і вже десь на сходах вниз почувся далекий сміх. Ну, хоч не ходять із пісними обличчями монашок.

Не знаю, про що її спитати. Начебто і побалакати завжди хотів, а ось опинилися наодинці — і не знаю, що казати. Гарно, що їжа на столі: можна зобразити, що рот зайнятий. Ну, що ж сказати?!

— З нового року тобі підвищать платню.

— Я знаю! Мені управитель сказав, — блискавично відповіла вона і так уважно дивиться на моє обличчя.

Відпила чай і, знову подивившись на мене, облизала верхню губу. І навіщо я це побачив? Тепер насниться. Обов'язково насниться!

— У дров'яному сарайчику будемо кузню робити, — ляпнув я і відсунув пусту тарілку.

І навіщо їй оця інформація? З дівчатами, які самі стрибали в ліжко, було простіше. А як із нею поводитися? Чим зацікавити?

— А де ж тепер будуть дрова складати?

— Тесля дашок уздовж навколишнього муру зробив. Будуть там, поки фортецю не розширимо.

— А коваль уже є?

— Є! Молодий і неодружений. Здоровий хлопець, у підмайстрах ходив у коваля у Вуринсвілі. Ось запропонував йому самостійно кузнею займатися, і він погодився. Та й майстер, хоч і жалкував, але розуміє, що хлопцю потрібно рости. Будемо йому спеціальну піч робити, щоб можна було плавити щось доступне: бронзу там чи ще щось, що не вимагає занадто високої температури. З часом і помічника йому знайдемо, а може, і не одного. Приміщення здорове, є де розвернутися.

— Неодружений? — задумливо простягнула Ліз, ковзаючи вказівним пальчиком по верху керамічної кружки з чаєм.

Ну так! Що більш цікаво дівчатам? Звісно ж, не його вміння. Я не відводив очей від її замріяного обличчя. Про що вона зараз думає, сказавши "неодружений"?

— Хлопець спокійний як двері, неговіркий і на обличчя гарний. Мабуть, буде багато бажаючих привласнити його собі. В замку у нас десь п'ятнадцять вільних жінок є. Ти як? Будеш змагатися за нього?

Вона перевела погляд темних у цих сутінках очей на мене. Знову затріщав ґнот, пригасаючи, і я відколов нагар на свічці.

— Я буду змагатися за герцога!

— Он як, за самого герцога? А чи подивиться Фонтель на тебе?

— А навіщо мені отой Фонтель? Та й він дружину має. А коханкою я бути не хочу. Отже, буду дружиною майбутньому герцогу!

Вона підперла щоки обома руками, уважно вдивляючись у мене. Мене наче вдарили. Аж в очах потемніло на мить, ніби я розлютився. Майбутньому герцогу? А хто тут у нас пнеться задля наступного титулу? Нікого не знаю крім себе. Невже коли вона казала, що їй "інший подобається", мала на увазі мене? Я обережно відпив чаю.

— Ти зараз про мене кажеш?

Засміється над моєю самовпевненістю чи ні?

— Злякалися, пане граф?

— Та твої слова… такі несподівані… я тобі подобаюсь?

— А я вам?

Я знову ковтнув чаю. Гарно, що він ще не скінчився і я можу хоча б намагатися приховати своє хвилювання. Відповів, не піднімаючи очей.

— Так! Дуже подобаєшся!

Ми помовчали. Я підняв очі. А вона посміхається! Усе так само підпирає обличчя долонями і посміхається! А очі сяють! Вона це всерйоз чи насміхається наді мною?

— Якщо я вам подобаюсь, то чому навіть доторкнутися боїтесь?

Усе! Я остаточно втрачаю голову. Бо якщо я зараз зроблю крок назустріч, вона мене просто підкорить, розчавить і зробить зі мною що захоче. І так буде, поки я не наситюся, з'єднавшись із нею! Лише тоді я, вже спустошений, зможу думати не тільки про неї, а ще про щось. І так до наступного разу. Але я не хочу відпускати її на волю. Я хочу, щоб вона була моя і була поряд. Не знаю, чи назавжди цей стан залишиться, чи пройде якось із часом, але зараз у мене саме це голодне бажання! Бо якщо я її відпущу до іншого, то буду країтися до скону.

— Я не знаю, чи дійсно ти та сама дівчина, яка з'являється в житті кожного чоловіка. Одна і назавжди. Але я відчуваю скажений потяг до тебе. Вже багато часу минуло, і новий рік скоро настане, а я не вилікувався від тебе і мене не попустило. Я хочу бути разом із тобою кожен день, але боюся, що це може пройти, закінчитися. Боюся що ти не така як я бачу, боюся, що я не той, із ким ти знайдеш щастя. А що як оце пройде? А що як ти призначена для другого, набагато кращого за мене? А що як ти покохаєш когось?

Вона встала і підійшла до мене.

— От дурнику! — сказала вона, і прихилила мою голову до свого живота, і почала гладити мене по голові.

Як же давно ніхто не гладив мене! Як же мені зараз гарно, і я боюся зруйнувати цю мить. Здавалося б, я лорд і кожну дівку можу затягти в ліжко, але чому вона має наді мною таку владу? Чому мені млосно і гарно? І я б не отримав оцих почуттів, якби взяв її силою. Я це добре розумію. Не отримав би її поваги і довіри і навряд чи отримав би щось більше за коротке, майже миттєве задоволення, коли насіння мого тіла бризкає з мене назовні.

Затріщала свічка, і вона сама, трохи нахилившись убік, взяла щипці на мідному блюді і відламала чорну бурульку нагару. Який несподіваний ракурс, коли дивишся на неї знизу! Я обережно обійняв її за талію і, задравши голову, дивлюся на її реакцію. А вона зітхнула чомусь і, закинувши мені голову, нахилившись просто поцілувала мене. Боюся ворухнутися! Але губи і язик згадали, як це буває. Я обережно підвівся, не відриваючись від неї, ковзнув руками до лопаток, притискаючи її до себе.

Не вірю! Просто не вірю, що вона не проти отак цілуватися і дозволяти моїм рукам обіймати її! Ой, ні! Потрібно якось повернутися, щоб вона не відчула… Запізно! Вона відірвалася від моїх губ і, посміхнувшись, ворухнула стегнами з боку в бік. Зараз вибухну!

— Відьма, справжня відьма! — хрипко промовив я, і неслухняні руки трохи відсторонили її від мене.

Чому я її відштовхую, коли хочу палко притиснути до своїх грудей і заритися долонею в її волосся? Відчути, як воно пахне і яке воно важке.

— Ці слова можу пробачити лише тобі. Отже, кінь тебе не фицьне! То я прийду до тебе вночі?

Знову жартує і сміється наді мною! Чи це правда?

— А якщо… Ти ж не знаєш, яким я був раніше!

Вона поклала мені пальчика на губи.

— Це неважливо. Головне — яким ти є зараз! Перестань боятися. Ти ж хотів бути зі мною разом? Чи я тебе повинна вмовляти? Не проти, якщо я буду звертатися до вас на "ти", мій лорде? Обіцяю, що тільки наодинці, — підняла вона три пальці вгору, ніби клялася небу.

— Пустунка!

— Обіцяєш взяти мене за дружину?

— Коли мені дадуть титул марграфа. Обіцяю!

— Добре. Я почекаю. Але зустрічатися почнемо відсьогодні. Мені вже нестерпно чекати, поки ти зрозумієш, що я тебе кохаю! А ти такий стриманий та суворий!

— Я тебе теж кохаю, — прохрипів я, і ми знову влипли одне в одне, і я вже не соромився своїх здиблених штанів.