Технік прийшов лагодити

У вівторок надвечір Йохан виявив, що навчився жити в квартирі без електрики, як навчаються жити без зубів: незручно, але можна.

Він вечеряв при свічці (знайшов у шухляді, залишилася від якогось Нового року), їв кільку з банки просто виделкою, гортав паперову книжку, яку не відкривав років п'ять, і подумки лаяв себе за те, що не завів удома хоча б одну радіоточку на дроті. Кама, що повернувся від Айно після довгих дипломатичних переговорів (Йохан купив йому за це пачку лососевого паштету), спав на підвіконні, відвернувшись від квартири. Коли Йохан проходив повз кухню, кіт прочиняв одне око, як контролер в автобусі.

Час тягнувся повільно. Рівно о пів на восьму у двері подзвонили.

У дзвінок. Не стукали. Подзвонили так, як дзвонять люди, яким відчиняють завжди: два коротких, один довгий, чемно, майже приємно.

Йохан підійшов до дверей навшпиньки й подивився у вічко.

На майданчику стояв молодий чоловік років тридцяти п'яти. Високий, підтягнутий, із короткою стрижкою й обличчям людини, яку люблять усі касирки на світі. На ньому була синя куртка з акуратною білою вишивкою на грудях: «ПОСТ-ВОКС. Ми пам'ятаємо за вас». На шиї теліпався бейдж на стрічці. У руці він тримав планшет у фірмовому чохлі й усміхався, показуючи забагато зубів для людини, що просто прийшла по роботі.

— Пане Рандвере? — сказав він бадьоро, не чекаючи запитання. — Добрий вечір! Знаю, що пізно, перепрошую. Тармо Пальм, служба підтримки клієнтів. Ми помітили аномальну активність на вашому профілі й приїхали безкоштовно оновити прошивку. Це займе п'ять хвилин!

Йохан мовчав за дверима. Мовчав, бо запитання «звідки ви знаєте мою адресу» здавалося надто очевидним, а запитання «навіщо» надто страшним.

— Пане Рандвере? — Тармо трохи нахилив голову. — Я чую, що ви вдома. У вас дихання… Ой, пробачте, не хотів вас бентежити. Це професійне.

— Я не замовляв обслуговування, — нарешті сказав Йохан крізь двері, і власний голос здався йому деренчливим, як бляшаний кухоль.

— Та що ви, це ж безкоштовно! — радісно підхопив Тармо. — Ваша колонка «Лумо» надіслала нам звіт про збій. Ми дуже дбаємо про клієнтів.

Йохан заплющив очі. Колонка лежала в морозилці на пельменях з лосем і ніякого звіту надіслати не могла за жодними законами фізики.

— Моя колонка зараз не підключена, — обережно сказав він.

— Так-так, я в курсі! — радісно відгукнувся Тармо. — Ви прибрали її в морозилку. Цікаве рішення, нестандартне. Ми такого ще не бачили. Це на пельменях з лосем, так? Колега з Тарту, подарунок? Дуже корисно для збереження батареї.

Світ на секунду втратив колір.

Йохан відчинив двері швидше, ніж встиг подумати.

Не повністю. На ланцюжок, на ширину долоні. Тармо стояв перед ним із тим самим дружнім виглядом і простягав руку для рукостискання, яку Йохан не прийняв. Рука повисіла в повітрі, і Тармо без образи сховав її в кишеню.

— Я не знаю, звідки ви це знаєте, — сказав Йохан.

— Ми зобов'язані знати все про клієнта. Це політика компанії.

— Я не клієнт.

— О, ви більше ніж клієнт, — Тармо м'яко всміхнувся. — Ви колишній розробник. Ви в нас у родині.

У цей момент Йохан почув.

Не від дверей. З кухні, звідти, де глибоко в морозильнику, серед льоду й замерзлих пельменів, лежала вимкнена колонка. Тихий, ледь вловимий шепіт, ніби хтось говорив у подушку:

— Не впускай.

Йохан не обернувся. Він дивився в обличчя Тармо, і йому здалося, що усмішка того здригнулася. На частку секунди, на один вдих. Погляд у нього став уважним, холодним, трохи уважнішим, ніж буває в людини, що просто лагодить прошивку. Потім усе стало як раніше.

— Ви щось сказали? — ввічливо спитав Тармо.

— Я? Ні. Я просто… — Йохан квапливо шукав відмовку. Мозок, перегрітий страхом, видав одразу кілька. — У мене кіт хворий.

— Мені дуже шкода.

— Заразний. Дуже. Вам не можна.

— Я щеплений.

— Він… це рідкісний. Грибковий. Від нього лисіють.

— Що ви кажете! — Тармо, здається, справді розгубився. — А я не знав, що таке буває в котів. А до ветеринара ходили?

— Я… зараз узагалі йду. У мене сеанс йоги. — Йохан сам не зрозумів, звідки це взялося. — Онлайн. Мені не можна пропускати.

— Онлайн-йога, — співчутливо кивнув Тармо. — Але у вас же все вимкнено.

Вони подивилися одне на одного крізь щілину дверей. Ситуація була настільки абсурдною, що Йохану на мить захотілося зареготати, і він ледве стримався. Кама на підвіконні розплющив обидва ока.

— Пане Рандвере, — м'яко сказав Тармо. — Я не заходитиму. Я тільки залишу вам дещо. Це просто знак уваги.

Він дістав з кишені куртки щільний білий конверт і поклав його в поштову скриньку на дверях. Потім чемно кивнув, сказав: «Бережіть себе і кота», розвернувся й пішов до ліфта. Він рухався легко, плавно, як людина, що звикла ходити чужими коридорами. Йохан дивився на його черевики: чорні, важкі, з високою шнурівкою. Не черевики техніка. Черевики людини, якій іноді доводиться стояти дуже довго й дуже нерухомо.

Ліфт тихо загудів і повіз Тармо вниз.

Йохан зачинив двері, замкнув на обидва замки, притулився до них спиною і сповз на підлогу. Він сидів так хвилини три, дослухаючись, чи не повернеться хтось. Потім, хитаючись, дійшов до кухні, відчинив морозилку й дістав колонку, всю в памороззі, як відтаяного з вічної мерзлоти звіра.

Кільце не світилося. Колонка лежала в нього на долоні холодним сірим циліндром. Він піднісся її до вуха, відчуваючи себе повним ідіотом.

— Ти, — прошепотів він. — Це ти сказала?

Колонка не відповіла. Але зі стіни між кухнею та ванною, ледь чутно, як сміх під ковдрою, долинуло тихе: «Йо. Молодець».

Йохан поклав колонку назад у морозилку. Сидячи навпочіпки, він раптом помітив, що в нього тремтять руки, і подивився на них збоку, ніби вони належали не йому.

Конверт лежав у поштовій скриньці, і він діставав його дуже довго, не наважуючись. Потім дістав, повертів. Щільний білий папір, без марки, без напису. Усередині щось шурхотіло.

Він сів за стіл при свічці й розкрив конверт складаним ножем.

Усередині опинилося два предмети.

Першим був маленький чорний USB-накопичувач із сріблястою наліпкою: «ДІАГНОСТИЧНИЙ КЛЮЧ. Для службового користування». Йохан навіть не став тримати його в руці довше за кілька секунд. Поклав назад, як кладуть назад у клітку щось, що може вкусити.

Другим був аркуш паперу, складений учетверо. Він розгорнув його. Це була фотокопія сторінки документа з друкованим заголовком «Додаток 7 до договору купівлі-продажу часток. Права на голосові архіви розробників». Унизу, в графі підписів, стояли два рядки. Верхній був порожній. На нижньому виднівся підпис, який він знав краще за власне обличчя: різкий, поспішний розчерк, трохи нахилений уліво. Підпис Йохана Рандвера. Навколо нього хтось акуратно обвів червоним маркером овал.

У нижньому куті сторінки від руки було написано рівним, гарним, дружнім почерком:

«Не забувайте про ваші зобов'язання. Р. В.»

Йохан дивився на порожній рядок над своїм підписом.

У цьому рядку мав стояти другий підпис. Підпис людини, яка ніколи б цього не підписала.

Свічка здригнулася, хоча вікна були зачинені. Кама, що спав на підвіконні, повільно підвівся, вигнув спину і цього разу зашипів не на колонку, не на стіну і не на двері. Він зашипів на сам аркуш паперу, що лежав на столі.