Зайвий обліковий запис

Ельза Курм запізнилася на сім хвилин, і Йохан був їй за це вдячний: за сім хвилин він устиг випити каву, обміркувати, що скаже, і вирішити, що нічого з цього казати не буде.

Вони зустрілися в понеділок у кав'ярні на Ротерманні, в одному з тих місць, де кава коштує як квиток до театру, а крісла виглядають так, наче на них не можна сидіти. Ельзі було тридцять чотири. Вона носила чорне пальто, чорні черевики й темне волосся, зібране в хвіст такий тугий, що здавалося, ніби вона тримає його не резинкою, а силою волі. Колись, давним-давно, вона рік тестувала безпеку в їхньому з Каспаром стартапі, а потім пішла в державний Центр кібербезпеки, пообіцявши «шукати справжніх поганих людей». Раз на пів року вони перетиналися на конференціях, де вона з однаковим скепсисом слухала і доповіді, і закуски.

— Ти виглядаєш жахливо, — сказала вона замість привітання і сіла навпроти.

— Ти теж рада мене бачити.

— Я рада. Просто ти виглядаєш жахливо. Одне одному не заважає.

Вона замовила чорну каву без цукру й без виразу обличчя, а потім простягла руку. Йохан поклав на стіл флешку, на яку ще в ніч на неділю скинув логи. Це була єдина річ у його квартирі, що не підключалася ні до чого сама. Він чомусь загорнув її в серветку.

— Я дивилася на неї пів години, — зізналася Ельза. — Точніше, на серветку. Потім дивилася на тебе. У тебе що, параноя?

— Ні.

— Добре. Бо це означає, що ми працюємо з реальністю, а реальність принаймні можна перевірити.

Вона дістала із сумки плаский сірий ноутбук без наліпок і без логотипа й відкрила його так, як хірург розкриває валізку. Йохан помітив, що на корпусі немає жодної щілини: порти заклеєні, камера закрита, мікрофон, судячи з усього, вийнятий фізично.

— Чистий? — спитав він.

— Він ніколи не бачив інтернету. Незайманий. — Вона підняла брову. — Я не називаю це «чистим». Я називаю це «моїм єдиним другом».

Вона працювала цілих десять хвилин мовчки, зрідка перериваючись на каву. Йохан дивився у вікно. На вулиці йшов мокрий сніг, рідкий, непереконливий, сніг, що ще не вирішив, бути йому чи ні. Люди йшли бруківкою з виглядом тих, хто знає, що завтра буде гірше, але сьогодні є де погрітися.

— Так, — сказала Ельза.

— Так?

— У тебе три пристрої від трьох різних виробників. І всі три другої ночі відгукнулися на одне слово, якого немає в жодному з їхніх словників. Це не злам. Зломник не став би робити це гарно.

— А що став би робити зломник?

— Зламав би, вкрав би, продав би. А тут, дивися. — Вона повернула ноутбук до нього. На екрані світилися рядки, які Йохан уже бачив: wake_word, profile_id, account_id. — Бачиш оце? «Профіль JR-DEV-01». Він живе в старій федеративній системі авторизації, називається legacy auth bridge. Ця штука дозволяє будь-якому пристрою, що має ключ із цього профілю, говорити з будь-яким іншим пристроєм, без акаунтів і без паролів. Її свого часу поставили й забули прибрати.

— Хто поставив?

Ельза промовчала. Просто підняла очі й подивилася на нього.

— Що? — спитав Йохан.

— Дивися на домен.

Він дивився. У рядку джерела значилося: pv-archive-07.postvox.internal.

— «Пост-Вокс», — вимовив він.

— «Пост-Вокс», — підтвердила Ельза. — Той самий, що скуповує голосові стартапи по всій Європі. Засновник Ріхард Вальдманн. Обличчя проповідника, який продає страховки на життя після смерті. Бачила по телевізору. Говорить жахливо м'яко. Я не люблю людей, які говорять жахливо м'яко. Зазвичай у них за спиною стоїть щось дуже жорстке.

— Я з ним не…

— Йохане.

Він зупинився.

— Ти там працював, — тихо сказала Ельза. — Я знаю. Усі знають. Ти продав їм свою компанію, і ви з Каспаром… — Вона урвала на його імені, побачила вираз його обличчя й продовжила на тон м'якше: — Я не хочу лізти. Але в логах стоїть твій ідентифікатор. Не просто «JR-DEV-01». Підпис твоїм ключем. Хтось створив цей обліковий запис, використавши твій токен.

— Який запис?

Вона клацнула мишею, і на екрані з'явилася таблиця.

— Прихований акаунт, називається просто «kaio». Створений без інтерфейсу, скриптом. Дата створення, — вона зробила паузу, — сімнадцяте грудня. Три роки тому.

— Це шість днів після…

Він замовк. Він не збирався продовжувати цю фразу, бо далі в ній стояло слово, яке він нікому не казав уголос. Ельза, судячи з обличчя, зрозуміла, що він не скаже, і не стала наполягати. Вона лише тихо повторила: «Шість днів після».

— Шість днів після чого?

— Після кінця світу, — сказав Йохан. Це було найчесніше, що він міг сказати.

Ельза не відповіла. Потім простягла руку і дуже обережно, одним пальцем, закрила ноутбук.

— Слухай. — Вона заговорила тихіше й без іронії. — Я зараз скажу те, що мені не можна казати. Не тому, що це секрет, а тому, що я не можу цього довести. Але в такого скрипта є підпис. Це не ручна робота. Це щось, що запускалося автоматично багато разів за три роки. Щоночі. За розкладом. Воно логіниться в твій профіль і, судячи з цифр, щось там робить. Слухає, можливо. Вчиться. Ми називаємо таке «фоновий клієнт». Тільки зазвичай фонові клієнти займаються оновленням календаря, а не розмовою з мерцями.

— Я не казав, що він мертвий.

— Я не казала, що ти сказав.

Вони помовчали. Ельза відпила кави, скривилася. Йохан дивився на її руки: охайні, з короткими нігтями, без кілець.

— Я хочу тебе дещо спитати, — сказала вона. — Як колега. Як людина, яку ти колись пригощав мерзенним пивом в офісі над кебабною. Ти впевнений, що не знаєш, що це?

— Упевнений.

Він збрехав. Вона це почула. Йохан побачив, як її обличчя на мить застигло, ніби вона поклала його брехню на стіл і акуратно придавила пальцем, щоб не здуло.

— Добре, — сказала Ельза. — Тоді за правилами. Офіційно я не можу відкрити справу без заяви. Заяву ти поки не пишеш, бо боїшся. Правильно? — Він промовчав. — Правильно. Тоді неофіційно: я перевірю, хто ще мав доступ до цього профілю. Тихо. Без службових запитів. І я не обіцяю, що мені сподобається те, що я знайду.

— Дякую.

— Не дякуй. — Вона встала й одягла пальто. — Вітаю, до речі. Тебе зламала не людина і не вірус. Тебе зламав мертвий друг. За моєю шкалою це, як не дивно, не найгірше, що могло статися.

— А що найгірше?

— Що він не мертвий, — сказала Ельза. Вона сказала це так легко, що Йохан не відразу вловив, наскільки це серйозно.

Вона взяла флешку, загорнула її назад у серветку й простягла йому.

— Тримай. Мені потрібен лише образ, я його зняла. Носи при собі. І поки я не зателефоную, не вмикай нічого, що вміє підключатися до повітря.

Вона вийшла до дверей, і в цей момент у неї задзвонив телефон.

Ельза зупинилася. Дістала телефон із кишені пальта, не дивлячись, як дістають звичну річ. Подивилася на екран. Йохан бачив її обличчя в профіль, і вперше за все знайомство воно перестало бути обличчям людини, в якої є план на будь-який випадок.

Вона повільно повернула екран до нього.

На екрані світилося: «Ельза Курм (я)».

Телефон продовжував дзвонити. Дзвінок був той самий, стандартний, із мелодією, яку вона ніколи не змінювала. І в тиші кав'ярні, під приглушену музику й дзвін ложок, Йохан виразно почув, як на другому рівні цієї мелодії, дуже тихо, ніби за склом, хтось підспівує.

— Йохане, — сказала Ельза майже нечутно, не відводячи погляду від екрана. — Виходимо звідси.

Вони вийшли. Телефон дзвонив усю дорогу до Ратушної площі і стих лише там, і Йохан досі не знав, чи було це збігом, чи голос просто вирішив, що з них досить.