Запис, якого ти не робив

У середу вранці Йохан приніс конверт Айно й виклав на кухонний стіл перед нею, як викладають речові докази.

Айно прочитала записку, зважила на долоні флешку, понюхала папір (навіщо, він так і не зрозумів) і винесла вердикт:

— Це не технік. Техніки не носять таких черевиків. Це людина, яку кличуть, коли техніків уже не вистачає.

— Він знав про пельмені, — упалим голосом сказав Йохан.

— Звісно, знав. — Айно знизала плечима. — Якщо слухати довго, дізнаєшся про людину все, аж до пельменів.

Вона відсунула флешку на край столу двома пальцями, бридливо, як мишу за хвіст, і прибрала її в ту саму бляшану коробку, де вже лежав телефон Йохана. Потім взяла аркуш із додатком і довго дивилася на порожній рядок для другого підпису.

— Хто мав тут розписатися?

Йохан мовчав.

— Отже, той, про кого ви не говорите, — сказала Айно. — Гаразд. Не поспішайте. Тільки пам'ятайте, що порожній рядок на папері гучніший за будь-який запис.

О десятій ранку прийшла Ельза. Вона тримала під пахвою вже знайомий сірий ноутбук-незайманця, в другій руці паперовий стаканчик із кавою й обличчя людини, яка не спала. Вона мовчки кивнула Айно, мовчки кивнула Йохану, мовчки сіла. Потім дістала з кишені пальта пластикову прямокутну коробочку завбільшки із сірникову й поклала на стіл.

— Що це? — спитала Айно.

— Аналізатор сигналу. Дорогий. Мій. — Ельза помовчала. — У понеділок мені дзвонив мій власний номер. Відтоді я не користуюся телефоном і розмовляю з людьми тільки обличчям. Це дуже виснажливо.

— Звикнете, — сказала Айно. — Ми раніше так жили.

Ельза відпила кави.

— Я дещо знайшла. — Вона відкрила ноутбук. — Вчора вночі. Не питайте як, я потім сама не буду готова відповісти. Пам'ятаєш, Йохане, я говорила про фоновий клієнт? Так от, він робить не тільки те, що ми думали. Він ще й завантажує файли.

— Куди?

— У твою хмару.

Йохан завмер.

— У мою… я її не відкривав уже понад рік. Я не користуюся…

— Я знаю, що не користуєшся. Хмара користується тобою. — Вона повернула екран. — Увійди. Тільки на цьому ноутбуці. Він ізольований. Я не знаю, що там лежить, але мені не хочеться, щоб воно це побачило на твоєму комп'ютері.

Йохан ввів логін і пароль із таким відчуттям, ніби набирає код від чужого сейфа. Завантажилася сіра сторінка. Старий інтерфейс, без прикрас. Список папок: «Робота», «Фото», «Старе», «Різне». І ще одна, якої він не пам'ятав. Папка називалася «К_Йо».

Він не відкривав її. Він знав, що відкриє, але на секунду завмер із пальцем над кнопкою.

— Давай, — сказала Ельза м'яко.

Він відкрив.

Усередині лежало тридцять одне відео. Кожен файл називався за числом: «01», «02», «03» і так далі до «31». Поруч стояла дата створення: з четвертого листопада по десяте грудня. І ще одна дата, поруч, дрібна, сіра: «Завантажено 17 грудня».

— Отже, записані до, а завантажені після, — тихо сказала Ельза.

— Через шість днів, — прошепотів Йохан.

— Через шість днів після чого? — спитала Айно.

— Після десятого грудня, — сказав він. — Останній запис зроблений десятого. У ніч на одинадцяте… — Він зупинився. Голос не слухався.

Айно й Ельза перезирнулися, і ніхто не став закінчувати.

Він натиснув на файл «01».

Екран моргнув, і на ньому з'явилася знайома кімната. Офіс над кебабною в Каламаї, з облупленими шпалерами, з дошкою для маркера, на якій хтось колись намалював кота в космічному скафандрі, з вікном, за яким у темряві горіла вивіска «Кебаб 24». І в кадрі, спиною до вікна, у в'язаній шапці, натягнутій майже на самі очі, сидів Каспар Орав.

Йохан давно звик думати про нього як про щось на кшталт далекого берега, обриси якого пам'ятаєш, але подробиць не бачиш. І ось Каспар сидів на екрані, рухався, кліпав, чухав ніс, і все в ньому було настільки живе і звичайне, що в Йохана перехопило горло.

Каспарові було двадцять дев'ять. Обличчя худе, рухливе, з вічною напівусмішкою людини, що знає анекдот, але поки не готова ділитися. Він поправив шапку, подивився прямо в об'єктив і сказав:

— Йо. Привіт. Якщо ти це дивишся, значить, вони підписали без мене.

Йохан не рухався.

— Я записую це в офісі, бо в офісі принаймні є ти. Ну, тобто твій кухоль. Він, правда, брудний. Я тут не чіпав, це принципово. — Він усміхнувся. — Слухай, я не знаю, як це буде. Може, ти це побачиш через тиждень. Може, через рік. Може, ніколи. Але я зрозумів одну річ, Йо. Зрозумів ось що. Ми з тобою зробили штуку, яка… яка занадто добре слухає. Ми будували її для того, щоб люди розмовляли. А вони… тобто ці…

Він замовк і потер обличчя долонею.

— Гаразд. Давай я нормально. Мене звати Каспар Орав, сьогодні четверте листопада, я при здоровому глузді й твердій пам'яті, і мене дуже турбує один додаток до договору, який Ріхард Вальдманн так чемно поклав мені на стіл учора ввечері. Додаток номер сім. Пам'ятаєш, ти казав: «Каспаре, там просто стандартні формулювання»? Так от, Йо, це не стандартні формулювання. Це…

Ельза простягла руку й зупинила запис. Йохан навіть не помітив, як.

— Зачекай, — сказала вона. — Він каже «вони підписали без мене». Отже, ти…

— Я підписав, — глухо відповів Йохан. — Без нього. Я був уповноваженим представником. У нас у статуті було прописано, що підписувати може будь-хто з нас. Я думав, що він згоден. Я думав, що він просто бурчить, як завжди. — Він видихнув. — Це був вівторок. Я підписав у вівторок. Він помер у четвер.

— Коли він помер?

— Одинадцятого. Одинадцятого грудня.

Айно поклала йому руку на плече. Рука в неї була суха і дуже тепла.

— Натискайте далі, — тихо сказала вона. — Треба додивитися.

Йохан знову натиснув на відтворення.

— …це не стандартні формулювання, — продовжив Каспар на екрані. Обличчя його стало іншим, трохи суворішим. — Це пункт про те, що голоси розробників, тобто наші з тобою, можна записувати, копіювати й використовувати для навчання «меморіальних продуктів». Я попросив юристів пояснити, що таке меморіальний продукт. Знаєш, що мені сказали? Це така… така колонка, Йо. В якій живе голос померлої людини. Для близьких. Щоб можна було поговорити.

Він ковтнув.

— Вони хочуть, щоб люди розмовляли з померлими. І я б не був проти, якби це було чесно. Але Вальдманн не говорить, звідки він бере ці голоси. А я, здається, знаю. Йо, я…

Запис урвався.

Не закінчився, а урвався: екран на мить потемнів, потім знову засвітився тим самим кадром. Каспар сидів із відкритим ротом, завмерлим на півслові. Звук зник. Секунду кімната була абсолютно тихою. Потім з усіх колонок, з динаміків ноутбука Ельзи, у якого вона фізично видерла мікрофон і вирізала динамік, але який, як виявилося, усе одно співав, із металу столу, з бляшаної коробки, з радіоприймачів Айно, з підлоги, з самого повітря прозвучав рівний сухий голос.

Голос знайомий до останньої нотки.

Він договорив фразу, яку Каспар не встиг закінчити:

— …і ти знову не взяв слухавку.