Сторінка з його іменем

Дев’яту адресу ми закрили в гірському селищі Ла-Лома, де в повітрі пахло ялівцем і димом, а будинки стояли на схилах, як кубики, розсипані велетнем. Хуаніта Ортега, шістдесяти двох років, удова, господиня єдиної на все селище крамниці, отримала зелене чилі з гарбузом і кукурудзою. З’їла ложку, згадала, як її дочка, якій тепер було тридцять п’ять, уперше вимовила слово. Слово було «ще». Хуаніта сміялася до сліз і все повторювала: «Ще! Ще!» Потім випровадила нас за двері, щоб зателефонувати дочці, й почастувала на прощання коржами розміром з автомобільне колесо.

Дев’ять рядків «Прийнято» в зошиті. Дев’ять відбитків пальців: квасоля, річка, горіх, зелень, дим, персики, пил, ноти, ялівець. Мегі, тримаючи зошит на колінах, гортала сторінки, як людина, що перераховує монети.

— Дев’ять із дванадцяти, — сказала вона. — Сорок один день до зими. Ми встигаємо.

— Ми встигаємо, — сказав я і вперше не додав «якщо Берта не розвалиться».

Ми заночували на плато, кілометрах у тридцяти від Ла-Ломи, на узбіччі старої дороги, якою, здається, ніхто не користувався років двадцять. Було тихо й холодно. Сонце зайшло, залишивши над обрієм довгу рожеву смугу, а потім і вона згасла, і небо стало таким, яким буває тільки далеко від міст: густим, чорним, обсипаним зорями так щедро, що хотілося пригнутися.

Мегі пішла гріти воду для чаю. Я сидів на приступці, гортав зошит без особливої мети, перебираючи рецепти, як перебирають старі фотографії. І раптом зупинився.

Остання сторінка, та сама, з написом «Для Калеба», вже не була порожньою.

Раніше на ній був тільки цей рядок і чисте місце. Тепер під ним ішли рівні, чіткі, густо списані рядки, і чорнило блищало, ніби тільки-но висохло.

Серце забилося десь у горлі. Я не покликав Мегі. Не міг. Я підніс зошит до світла лампи й почав читати.

«Любий Калебе.

Якщо ти читаєш це, значить, ти пройшов дев’ять адрес і, сподіваюся, трохи менше на мене сердишся. Я пишу це в квітні, у Генковій майстерні, поки він лається на коробку передач і думає, що я не чую. Мені сказали, що в мене мало часу. Я не стала уточнювати, скільки. Скажу тобі те, що мала сказати давно.

Коли тобі було дев’ять, твій батько привіз тебе до мене восени. Ми стояли на ґанку “Солі й вітру”. Пам’ятаєш, напевно, “Шевроле” та коробку. Це ти пам’ятаєш. Але не пам’ятаєш іншого. Не пам’ятаєш, що він сказав.

Він сказав: “Я повернуся до Різдва”. Він плакав, любий, цього ти теж не знаєш. Він стояв навколішки на сходинках, обіймав тебе й просив пробачення. А ти тримав його за рукав і повторював: “Не йди, не йди”. Він поїхав. Ти три тижні сидів біля вікна. Ти не їв. Ти не спав. Ти захворів, і лікар сказав, що справа не у вірусі.

Я не знала, що робити. Я зварила суп за бабусиним рецептом, який зберігала в найдальшому кутку зошита, і поклала в нього те, що мало забрати біль. Ти з’їв. Заснув. Уранці спитав: “Де тато?” Я сказала: “Поїхав у справах”. Ти кивнув. Ти не пам’ятав ні його сліз, ні обіцянки, ні того, як просив його залишитися.

Я думала, що вчинила милосердно. Тепер я знаю, що вкрала в тебе не біль. Я вкрала останній день із ним, його обличчя, його руки й слова, які він сказав тобі наостанок. Я хотіла, щоб ти не страждав, і замість цього зробила так, що ти не міг довіряти власній пам’яті. Частина тебе знала: щось у тебе відняли. Тому ти став готувати так, ніби боїшся смаку. Він же міг повернути те, чого ти боявся, або забрати знову.

Це моя вина, і нічия більше.

Він не повернувся до Різдва. Я шукала його потім. Знайшла тільки сліди.

На цій сторінці рецепт того самого супу. Приготуй його, коли будеш готовий. Або не готуй зовсім. Я не маю права вирішувати за тебе вдруге. Пробач мене або не пробачай, але вирішуй сам.

Добре?

Твоя Марго».

Під листом ішов рецепт, написаний дрібно, з тривогою, як пишуть люди, що не впевнені, що мають на це право. «Суп для Калеба. Курка, корінь селери, лавр, чорний перець, маленька цибулинка з лушпинням. Жодної солі до самого кінця. Чекати, поки вода заговорить».

Я перечитав лист тричі. Потім поклав зошит на коліна й подивився на зорі. Вони були там, де й раніше, і байдужі до людей, як завжди.

Я не пам’ятав.

Це було найстрашніше. Не те, що вона зробила. А те, що я намагався згадати обличчя батька, як він стояв на ґанку, як говорив, і не міг. Тільки машина, коробка, діра в шкарпетці. Усе. Шматок світу, вирізаний акуратно, як ножицями. А я шість років злився, не знаючи, звідки в мене ця злість.

«Ти готуєш так, ніби боїшся смаку».

Вона не картала мене. Вона бачила. Вона бачила хлопчика, якому щось видали, а щось забрали, і він досі не знає, чого йому бракує.

— Рурку.

Я не чув, як підійшла Мегі. Вона стояла поруч із двома кухлями, і пара від них здіймалася в холодне повітря, як дим.

— Ти читав.

— Так.

— Можна?

Я простягнув їй зошит. Вона сіла поруч, поставила кухлі на землю, піднесла сторінку до світла. Читала довго. Я дивився на неї. У неї тремтіло підборіддя, але вона не видала ні звуку. Дочитавши, вона закрила зошит і поклала на коліна, як кладуть немовля.

— Марго, — прошепотіла вона. — Ах, Марго.

— Вона помирала, — сказав я. — Коли писала. Вона сказала: «мені сказали, що в мене мало часу».

— Так.

— Тобто вона… ми їдемо за її заповітом. Вона вже…

— Не знаю, — сказала Мегі. — Я справді не знаю, Калебе. Генк бачив її живою в квітні. Нотаріус не сказав, що вона померла. Мерсі Ландрі казала, що люди, які віддають борги, йдуть не тому, що помирають. Я не знаю.

Ми замовкли.

— Я не готовий, — сказав я.

— Знаю.

— Я боюся.

— Знаю.

— Що, як я приготую і згадаю, а воно виявиться ще гіршим? Що, як батько… — Я не зміг договорити. — Що, як він тоді сказав щось не те? А я тридцять років…

— Двадцять, — сказала Мегі.

— Що?

— Двадцять. Тобі двадцять дев’ять. Ти забув тоді, в дев’ять. — Вона слабко усміхнулася. — Я не вмію втішати, Рурку. Дуглас уміє, але він зараз у кишені й спить.

Я засміявся. Проти волі, коротко, сухо, і мені стало трохи легше.

— Хочеш, я скажу, що думаю? — запитала вона.

— Скажи.

— Я думаю, що ти не зобов’язаний готувати цей суп. Ні сьогодні, ні завтра, ні до Санта-Фе. Вона ж написала: «Або не готуй зовсім». Я думаю, що людину не можна змусити згадати. Це як із прощенням: якщо воно не від тебе, воно нічого не варте. — Вона подивилася на мене сірими, втомленими очима. — Але я ще думаю, що вона недарма залишила цю сторінку в самому кінці. Бо зрештою все одно доведеться вирішувати.

— У мене є сорок днів.

— Ось і добре.

Ми довго сиділи мовчки. Потім я підвівся, пройшовся дорогою. Нічне повітря було холодне, колюче, пахло каменем і сухим полином. Над плато стояла тиша така щільна, що чути було, як у кишені цокає годинник.

Я зупинився й заплющив очі.

Намагався викликати той ґанок. Знайшов сходинки, облуплену фарбу, запах смаженої цибулі з кухні. Знайшов «Шевроле» з розчиненими дверима. Знайшов коробку. А далі починалася порожнеча, як на мапі, де невідомі землі позначено білою плямою.

— Тату, — сказав я вголос. Слово вийшло чуже, незграбне.

Тиша не відповіла. Але звідкись здалеку, із-за гребеня пагорба, долинув ледь чутний звук: одиночне довге виття койота, самотнє й тужливе. Як поклик.

Я повернувся до фургона. Мегі сиділа на приступці, обхопивши коліна руками.

— Ти змерзнеш, — сказав я.

— Не змерзну. Я в куртці.

— Мегі.

— М?

— Якщо я наважуся, ти будеш поруч?

Вона не відразу відповіла. Потім сказала дуже тихо й дуже твердо:

— Це пункт четвертий, Рурку. «Якщо один хоче зупинитися, другий пояснює, навіщо їхати далі». І пункт п’ятий: чужі спогади не чіпати. Але цей суп твій. Значить, він свій. Значить, я буду поруч, але не втручатимусь.

— Це не за правилами, — сказав я.

— Правила ми писали на серветці, — сказала вона. — Їх можна доповнювати.

Я сів поруч. Над нами висіла безкрає чорна ніч. Унизу, в долині, мерехтіли вогні якогось далекого містечка, а ще далі, за межею видимого, лежала остання адреса. Санта-Лусія. Росаріо. Сорок днів і одна сторінка з моїм іменем.

— Знаєш, чого мені ще страшно? — сказав я.

— Чого?

— Що я приготую його, і він виявиться смачним.

Мегі засміялася, тихо й тепло, і поклала голову мені на плече. Я не рухався. Не хотів сполохати.

Наступного ранку ми поїхали далі. Зошит лежав між нами на сидінні, закритий, і я навмисно не дивився в його бік. Але весь день, де б ми не були, мені здавалося, що він дихає.