Перший сніг

Перший сніг у Нью-Мексико випав уночі, без попередження, як випадає зарплата в людини, якій її давно не платили: тихо, багато і одразу.

Уранці я відчинив двері фургона й виявив, що світ став білим. Плато, пагорби, рідкісні криві сосни й навіть наша Берта, в якої на даху лежала шапка снігу, урочиста, як корона. Гайковий Ключ висунув ніс, понюхав крижане повітря, образився й негайно повернувся на плиту.

— Це гарно, — сказала Мегі, визираючи з-за мого плеча.

— Це небезпечно.

— Одне одному не заважає. — Вона зябко повела плечима. — Ти пам’ятаєш, що в нас немає зимової гуми?

— Пам’ятаю.

— І ланцюгів?

— Пам’ятаю.

— І що до Санта-Лусії через перевал?

— Мегі, я пам’ятаю все. Я просто хочу ще хвилину помилуватися.

Ми милувалися. Хвилину. Потім увімкнувся телефон, який напередодні, на щастя, зловив зв’язок на вершині пагорба, і на екрані замиготіли повідомлення. Одне від Генка: «Посилка чекає на пошті в Тьєрра-Бланці. Ланцюги, жуйка, записка. Не смій помирати». Друге від Пелхема, сухе, як печиво: «Планова повторна перевірка перенесена через погоду. Зауваження залишаються в силі. У. П.». А третє…

Третій дзвінок надійшов, поки я читав. Номер був незнайомий, із кодом Південної Кароліни.

— Містере Рурку, — сказав у слухавці голос кольору міцного чаю. — Езра Вітлок. Вибачте, що турбую в дорозі. Справа термінова.

— Щось сталося?

— Боюся, що так. — Вітлок кашлянув, і я почув, як він збирається з духом. — Учора ввечері моя дочка, Присцила, розбираючи кореспонденцію, виявила в журналі вхідних документів доповнення до заповіту вашої тітки. Доповнення датоване минулою п’ятницею. Вносить уточнення у формулювання строку.

— Яке уточнення?

— «До початку зими» тепер трактується як початок метеорологічної зими. Тобто перше грудня.

У мене стало порожньо в шлунку.

— Це ж на двадцять днів раніше, — сказав я.

— На двадцять, — підтвердив Вітлок. — Містере Рурку, я мушу сказати вам прямо. Це доповнення вніс не я. Його подав і засвідчив мій молодший клерк, містер Гілмор, юнак, якого я найняв у червні. Йому, вочевидь, запропонували за це суму, що перевищує мою місячну зарплату. Подавав доповнення адвокат, який діє від імені певної «зацікавленої особи». Прізвище особи не вказано, але в цьому немає потреби.

— Венс, — сказав я.

— Я не називаю імен, — сухо сказав Вітлок. — Я нотаріус. Але я скажу вам ось що: Присцила вже поговорила з містером Гілмором. Дуже ввічливо. Він плакав. Ми подали клопотання про скасування доповнення як сфальсифікованого. Слухання призначено на двадцять п’яте листопада.

— А поки?

— А поки формально діє новий строк. Перше грудня. Якщо ми виграємо, ви отримаєте назад двадцять днів. Якщо ні…

Він не договорив. У слухавці цокало.

— Містере Вітлок, — сказав я. — Чому ви телефонуєте?

— Тому що я не люблю, коли мої клієнти дізнаються про такі речі з листа з печаткою, — сказав він. І, помовчавши, додав майже по-людськи: — І тому що ваша тітка була рідкісною жінкою. Вона заплатила мені наперед за послуги, яких я, на жаль, надав недостатньо.

Він попрощався. Я опустив телефон.

— Венс? — запитала Мегі.

— Венс. Він перекупив клерка.

— Скільки в нас?

— До першого грудня. — Я подивився на календар у телефоні. — Двадцять днів.

— Залишилося три адреси.

— Десята, одинадцята, дванадцята.

— Через перевал.

— Через перевал.

Мегі сіла на приступку, поклала зошит на коліна й розкрила на останніх сторінках. Я стояв і дивився, як вона рахує: губи ворушаться, пальці водять по рядках. Дуглас стирчав із кишені й ловив на себе сніжинки.

— Десята адреса — в гірській хатині за перевалом. Одинадцята — в селищі біля річки. Дванадцята — Санта-Лусія. Я прикинула по мапі: якщо не буде затримок, на все про все вистачить семи днів. Якщо будуть… — Вона підняла голову. — Можуть бути.

— Що можуть?

— Затримки. Снігопад, лавина, зламана Берта, інспектор, Венс. Двадцять днів, Рурку. Ми впораємося, але запасних днів немає. Зовсім.

— Тоді не будемо втрачати.

Ми виїхали за двадцять хвилин, не поснідавши, на ходу допиваючи вчорашній чай. Берта йшла важко. Сніг скрипів під колесами, дорога звивалася між сопками, і кожен поворот був трохи вужчий за попередній. Я вчепився в кермо, як у поручні на кораблі. Мегі сиділа поруч, слухаючи щось усередині себе, і я не наважувався її відволікати.

У Тьєрра-Бланці, містечку з п’яти будинків і однієї пошти, ми отримали посилку від Генка. Крізь папір випирали залізні кільця. Усередині були ланцюги для коліс, жменя жуйки в целофановому пакетику й записка на звороті рахунку за ремонт. «Ланцюги — на задні. Жуйка — для чого завгодно. Якщо Берта заглухне, скажи їй, що я образився. Вона зазвичай лякається. Г.».

— Він нестерпний, — сказала Мегі, витираючи очі.

— Він геній, — сказав я, надягаючи ланцюги в кучугурі на колінах. Руки в мене майже не слухалися. Мегі присіла поруч і почала допомагати. Ми поралися хвилин двадцять, і до кінця мої пальці стали схожі на бурульки.

— Ти навіть не лаєшся, — зауважила вона.

— Бережу тепло для важливих слів.

— Яких?

Я хотів відповісти щось дотепне, але дивився на її розчервоніле обличчя, на пасма рудого волосся, що вибилися з-під шапки, на сніжинки, які танули на її віях, і сказав зовсім не те:

— Не знаю. Придумаю потім.

Мегі відвернулася, і мені здалося, що вона усміхається.

Надвечір ми піднялися вище за лінію лісу. Дорога перетворилася на вузьку білу стрічку, затиснуту між скелею та прірвою. Сніг ішов дедалі сильніше, великими важкими пластівцями, і двірники не справлялися. Я вів на другій передачі, зосередившись на єдиному завданні: не думати про прірву ліворуч.

— Рурку, — сказала Мегі.

— Так?

— Ти дихаєш?

— Намагаюся.

— Дихай. Ти синієш.

— Я дихаю, — збрехав я.

Попереду майнув червоний вогник. Потім ще. Ми наблизилися: на узбіччі стояв стовп із миготливою лампою, а поруч дорожній знак на металевій рамі. Сніг обліпив його так, що напис читався насилу.

«ПЕРЕВАЛ ЗАКРИТО. Лавинонебезпечно. Проїзд заборонено до особливого розпорядження».

Я зупинив Берту й заглушив мотор. У кабіні стало дуже тихо. Було чути, як сніг шурхотить по даху, ніби хтось сипле на нього дрібний пісок.

— Закрито, — сказала Мегі.

— Закрито.

— Ми можемо почекати до ранку.

— До ранку перевал відкриють, якщо пощастить. Якщо не пощастить — за три дні. Або за тиждень.

— Або можемо проїхати.

Я подивився на неї.

— Ти пропонуєш порушити знак?

— Я пропоную обговорити. Дуглас вважає, що ти надто законослухняний.

— Дуглас не їде лавинонебезпечною дорогою.

— Дуглас узагалі не їде, він у кишені. — Мегі насупилася. — Слухай, я не божевільна. Якщо там справді небезпечно, я не полізу. Але в нас двадцять днів, і жодного запасного.

Я поклав руки на кермо. Пальці тремтіли. У світлі червоної лампи сніг здавався кривавим.

— Давай хоча б переночуємо, — сказав я. — Подивимося, що скаже ранок.

— Ранок завжди каже те саме, — сказала Мегі. — «Знову ви?»

Ми поставили фургон на узбіччі, натягли ковдри, розігріли на плиті залишки сочевичного супу й з’їли його мовчки, дивлячись, як за склом кружляє заметіль. Гайковий Ключ спав у Мегі на колінах, і я позаздрив котові. У таку ніч хочеться бути котом.

— Рурку, — сказала Мегі, коли ми вже розстелили спальники.

— М?

— Дякую.

— За що?

— За те, що не здався. Я боялася, що ти скажеш: «Усе, закінчимо на дев’яти адресах». Багато хто сказав би так.

— Я не багато хто.

— Знаю. — Вона помовчала. — Це найнесподіваніше, що зі мною траплялося за останні шість років.

Заметіль вила за стінами. Я лежав, дивлячись у стелю, де в темряві ледь вгадувалися банки із сіллю для поганих і добрих днів, і думав про те, що надто багато людей на цій дорозі залишили нас без відповіді: Марго, батько, сірий седан. Але одна жінка залишилася поруч. І це, як не дивно, було найголовнішою відповіддю.

Години о третій ночі я прокинувся від стуку.

Тихий, ввічливий, чіткий, як удар пальцем по склу. Тричі, пауза, тричі. Я сів. Заметіль вщухла, і крізь вікно пробивалося дивне блакитнувате світло.

Хтось стукав у двері Берти.

— Мегі, — шепнув я.

Вона розплющила очі миттєво, як людина, що звикла спати вполоки.

— Що?

— Там хтось.

Ми перезирнулися. Я взяв із полиці Генрієтту, найважчу річ у фургоні, і підійшов до дверей. Мегі стала поруч, діставши з кишені Дугласа. Недоладна зброя, але іншої не знайшлося.

Стукіт повторився.

Я прочинив двері. У щілину ввірвалося крижане повітря, що пахло снігом і соснами.

На приступці стояв чоловік у темній куртці, в шапці, засипаній снігом, з обличчям, закритим шарфом до самих очей. Він тримав у руці ліхтарик і дивився на нас серйозно й уважно.

— Містере Рурку, — сказав він глухо. — Міс Тіллман. Вибачте за пізній візит.

Він розмотав шарф. Під ним виявилися тонкі стиснуті губи й бездоганно рівний проділ, навіть зараз, о третій годині ночі, у заметіль, на закритому перевалі.

— Пелхем? — сказав я.

— Вінтроп Пелхем, — підтвердив він. — Регіональний інспектор. Мені треба з вами поговорити. Не як інспектору.