Сварка на мосту

Старий міст уночі був зовсім іншим. Удень він здавався тісним і затишним, як коридор старого будинку, а тепер витягнувся, звузився, став схожий на тонку нитку, перекинуту через темну воду. Ліхтарі горіли через один. Туман здіймався від річки й обіймав поручні холодними руками.

Якуб прийшов раніше, ніж вона чекала. Він стояв біля третьої арки без велосипеда й без навушників, і це було так незвично, що Елішка спершу не впізнала його.

— Я записав не тільки день, — сказав він замість привітання. — Ще й ранок. Хочеш послухати?

— Потім.

— Ти вирішила, — тихо промовив він.

Це не було запитанням. Елішка кивнула.

Він відвернувся до річки й кілька секунд дивився на воду, на відображення вогнів, що ламалися й збиралися наново.

— Розкажи.

Вона розповіла. Про три способи обійти правила й про скрегіт у годиннику, про те, що годинник спрацює ще раз і тільки раз. Про сховок, який вона називала мрією. Про Власту, і про те, що ключ у шухляді цокатиме в неї в голові до кінця життя, якщо вона його не використає. Говорила вона спокійно, без заготовок, і їй здавалося, що слова виходять, як перевірені деталі, одна до одної.

Коли вона замовкла, Якуб спитав:

— І що він забере?

— Не знаю напевно. Те, що я найбільше хочу втримати.

— Вежу.

— Можливо.

— Не «можливо», — сказав він різко. — Ти знаєш. Ти щойно розповіла мені, що вежа — твій сховок. Що ти півроку сиділа над цим механізмом. Що хотіла цього, як інші хочуть море. І ти збираєшся її віддати?

— Якщо доведеться.

— Заради чого?

— Щоб не жити вчора.

Він обернувся до неї, і вперше вона побачила його по-справжньому сердитим. Не ображеним, як уранці, а сердитим, із тим холодним блиском в очах, який буває в людей, коли вони бояться.

— Ні, — сказав він. — Ні. Ти не для цього. Ти для мене.

— Це не так.

— Саме так. Ти вирішила, що якщо я з'явився, то вежа має піти. Що любов вимагає жертви. Як у кіно. — Він видихнув. — Ти знову пишеш сценарій, Елішко. Тільки тепер на двох. «Герой віддає найцінніше й отримує щастя». Ти навіть заздалегідь вибрала, що віддаєш, щоб було гарно.

— Це не гарно. Мені страшно.

— Ти завжди кажеш, що тобі страшно, і все одно робиш за планом!

Він підвищив голос, і відлуння озвалося від арок, відскочило від води й повернулося тихим, як сором. Якуб одразу замовк, провів руками по обличчю.

— Пробач, — видихнув він. — Я не хотів кричати. Просто… Майстер сказав: Власта попросила зупинитися. Вона сказала, що отримує не своє життя. А ти прямо зараз хочеш зробити для мене те саме. Віддати щось своє найдорожче, щоб я отримав щось гарне.

— Я роблю це не заради краси.

— А заради чого?

— Заради того, щоб більше ніколи не заводити годинник, — сказала вона. — Щоб він не стояв у шухляді й не чекав. Щоб мені не хотілося повернутися в учора в той день, коли ми посваримося, а ми посваримося, Якубе, як усі люди. Я хочу прожити цей день один раз, увесь, із наслідками. І щоб після нього годинник зупинився.

— А якщо він забере не вежу? Якщо він забере… — Він не договорив.

— Що?

— Мене.

Слово повисло в тумані. Елішка відчула, як у неї холонуть пальці.

— Вони не заберуть тебе, — сказала вона невпевнено.

— Ти не знаєш. Майстер не знає. Власта не знала. Ніхто не знає, що саме ти хочеш втримати найсильніше. Може, не вежу. Може, те, що ти боїшся сказати вголос. — Він дивився на неї уважно, і в його погляді була не злість, а щось набагато гірше: втома людини, яка розуміє, що не може допомогти. — Я не хочу, щоб ти платила. Ні за мене, ні за себе, ні за кого. Я хочу, щоб ти залишила годинник у шухляді й лишилася зі мною в завтрашньому дні. З невдачами. З дощем. З тим, що в тебе не вийде вежа.

— А потім?

— Потім буде потім.

— Я не вмію, — прошепотіла вона. — Не вмію жити потім, коли знаю, що в мене є ключ.

— Тоді викинь його.

— Він повернеться.

— Тоді віддай мені, — сказав Якуб.

Вона здригнулася. Він простягнув долоню, відкриту й чекаючу, як тоді, коли простягав їй навушник на цьому самому мосту.

На секунду їй здалося, що треба погодитися. Покласти годинник йому на долоню, і хай він вирішує, що робити. Це було б легко й страшенно спокусливо: перестати бути єдиною, хто пам'ятає.

Але Власта сказала Войтехові: «Вони мої, і вони не мої». А Войтех усе одно намагався вирішувати за неї.

— Ні, — сказала Елішка. — Це моє. Я мушу закінчити сама.

Якуб повільно опустив руку.

— Тоді скажи, що робиш це для себе. Тільки для себе. Не для нас.

— Я не можу розділити.

— Можеш.

— Не можу, — сказала вона, і голос здригнувся. — Ти тепер частина мене.

Він заплющив очі. Коли розплющив, у них стояв такий біль, що Елішка ледь не відступила на крок.

— Тоді я не хочу бути цією частиною, — промовив Якуб тихо. — Якщо заради неї ти ризикуєш собою. Я не просив про це.

Він розвернувся й пішов геть. Не побіг, а саме пішов, рівним, важким кроком людини, яка не хоче, щоб її наздогнали. Кроки по мокрому камінню звучали глухо й ясно, і Елішка слухала їх, доки вони не розчинилися в тумані.

Вона лишилася сама біля третьої арки.

Куранти почали бити північ. Вони били трохи пізніше, як завжди, на дві секунди, і в цьому запізненні було щось милосердне, ніби місто давало їй час передумати.

Елішка дістала годинник. Він лежав на долоні теплий, майже живий, а ключ із п'ятою світлою насічкою здавався крихітним і дуже крихким.

«Скажи, що робиш це для себе».

— Для себе, — прошепотіла вона в туман. — І для нього. Я не вмію інакше. Пробач.

Останній удар курантів затих. На мосту стало так тихо, що чути було, як капає з поручнів.

Вона вставила ключ. Він увійшов туго, як ніколи, і повернувся з таким зусиллям, ніби опирався сам механізм. Усередині щось скрипнуло, коротко й жалібно, як у людини, яку просять про останнє.

Щось блимнуло, і світ згас.