Усе, що можна втратити

У кімнаті під дахом було тихо, як буває лише після надто довгої розмови.

Елішка сиділа на підвіконні, підібгавши ноги, і дивилася на годинник, що лежав на долоні. Вона зібрала його назад, колесо за колесом, і тепер він цокав рівно, трохи глухувато, з тією самою короткою тишею між ударами, яку вперше почула сьогодні. Раніше ця тиша здавалася їй порожнім місцем. Тепер вона знала: це подих. Це те, чим механізм рахує.

Вона довго не наважувалася дістати ключ. Потім усе-таки дістала й піднесла до лампи. Чотири потемнілі насічки. П'ята світла, найнижча, ледь помітна.

— Ти ж не злий, — сказала вона годиннику. — Ти просто робиш те, що вмієш.

Годинник не відповів. Він був вихований.

Войтех просив її не заводити вп'яте. Якуб просив. Власта, яку вона ніколи не знала, просила тридцять років тому. Усі сходилися в одному, і Елішка розуміла, що вони мають рацію. І все-таки всередині в неї жив упертий голос, той самий, що все життя шліфував колеса вчетверте: «А якщо можна інакше?»

Вона взяла лупу, ключ і тонку голку.

Годинникар не вірить у дива, але вірить у зазори. Якщо механізм рахує заведення, то десь є щілина. Її можна знайти. Можна, наприклад, завести годинник не до кінця, на пів-оберта, щоб повернутися не на добу, а на кілька годин. Або повернути ключ у зворотний бік. Або притримати голкою колісце-лічильник, щоб п'ятий зубець не зламався, і тоді п'ята спроба лишиться про запас.

Вона перевірила всі три способи, і всі три закінчилися однаково.

На пів-оберта ключ уперся й застряг, ніби в механізмі хтось сказав: «Ні, так не домовлялися». Зворотний хід був закритий стопором, дрібним, але залізним. А коли вона, затамувавши подих, підвела голку до колісця, годинник раптом видав звук, якого вона не чула жодного разу: тонкий, сухий скрегіт, як у зубів, стиснутих від утоми.

Елішка відсмикнула руку.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Пробач.

Скрегіт затих. Годинник продовжив цокати, але тепер їй здавалося, що хід його став трохи слабшим, як у людини, що довго бігла й не може відсапатися. Вона піднесла його до вуха й ясно зрозуміла: він спрацює ще раз. Лише один. І цей останній раз буде не схожий на попередні.

Вона поклала годинник на підвіконня.

Було майже одинадцять. Місто внизу повільно гасло: спершу вікна на верхніх поверхах, потім у пекарні, потім у крамниці з парасолями. На річці погойдувалися вогні барж.

«Що я хочу втримати?» — подумала Елішка.

Вона запитала себе чесно, як просив Якуб, без правильних відповідей. І раптом побачила все одразу, як бачать механізм, коли знімають кришку.

Вежу. Сто одинадцять сходинок. Майстерню з вікном на річку. Вона хотіла її не тому, що мріяла про майстерню, а тому, що майстерня була кресленням ідеального життя: ось я у вежі, ось мої годинники йдуть над містом, ось мені ніхто не заважає й ніщо не квапить. Це була не мрія, а сховок. Місце, куди можна сховатися від усього неідеального: від запізнень, від ніяковості, від людей, які проїжджають повз і яким треба сказати хоч слово.

А сьогодні в цьому сховку було затісно для двох.

Телефон на підвіконні коротко блимнув. Вона здригнулася й узяла його.

Повідомлення від невідомого номера, який Якуб записав їй у телефон увечері, разом із фразою «щоб був привід дзвонити, коли буде привід».

«Не сплю. Я записав сьогоднішній день. Увесь. З ранку, як ти сказала мені про годинник, і до вечора, як майстер розповідав про Власту. На випадок, якщо я його забуду. Просто щоб у тебе була бодай одна людина, у якої він теж залишився. Пробач, якщо це безглуздо».

Елішка прочитала повідомлення тричі. Потім притисла телефон до грудей, як притискають до себе щось живе.

Вона не відповіла. Не тому, що не хотіла, а тому, що будь-які слова здавалися надто малими порівняно з тим, що він зробив. Він не пообіцяв їй «я допоможу» і не сказав «я повірив». Він просто пішов і записав, бо саме так і кохав: ловити те, що йде, і тримати на долоні бодай тінь.

І раптом, із тією ясністю, з якою в темній кімнаті спалахує лампа, вона зрозуміла, чого насправді боїться.

Не втратити вежу. Не запізнитися. Не помилитися. Вона боялася, що в неї є вибір, і він не про годинник, а про те, ким вона хоче бути: тією, хто все життя живе вчора, виправляючи, переграючи й ніколи не доживаючи, чи тією, хто одного разу лишається в сьогоднішньому дні з усіма його шорсткостями.

Вона взяла ключ, поклала на долоню й подивилася на п'яту, світлу насічку.

— Якщо я тебе не використаю, — сказала вона тихо, — я все життя думатиму, що могла. Кожен поганий день я дивитимуся на тебе в шухляді й слухатиму, як ти цокаєш. І одного разу не витримаю, і Якуб прокинеться в учора, якого в нього не було. Це те, чого боялася Власта.

Вона помовчала.

— А якщо використаю, то заплачу, чим би не було те, що ти забираєш. Але принаймні я сама оберу день. Не як покращення, а як прощання.

Звучало гарно, і вона не була певна, що це правда. Але коли проговорила вголос найстрашніше, їй стало трохи легше, як буває, коли витягнеш скалку.

Вона взяла телефон і написала Якубові всього кілька слів: «Дякую. Ти можеш прийти на міст? Просто зараз».

«Через десять хвилин», — одразу прийшла відповідь. Мабуть, він теж не спав.

Елішка накинула куртку, сунула годинник у кишеню й спустилася сходами, намагаючись не рипіти сходинками. П'ята, світла насічка на ключі билася об підкладку, як маленьке серце, яке чекало.