П’яте заведення: звичайний день

Вона прокинулася від запаху смаженої цибулі, що долетів із двору, і одразу зрозуміла: сьогодні вівторок.

На підвіконні лежав ланцюжок. Годинник на ньому цокав рівно, і в крихітному віконці біліла вчорашня цифра. Елішка не стала дивитися на ключ. Вона й так знала, що на кільці лишилася всього одна насічка, і та потемніє до вечора сама.

П'ятий день. Останній.

Вона сиділа на підвіконні й думала, що мала б відчувати урочистість, а відчувала лише легку нудоту, як перед іспитом, до якого надто довго готувалася. Ранок стояв сіренький, не сонячний і не дощовий, невизначений, як людина, що ще не вирішила, як їй сьогодні жити. На стіні цокав будильник, показуючи шосту сорок.

— Ну що, — сказала Елішка годиннику. — Давай просто проживемо.

Вона не взяла блокнот. Не стала складати план. Вона одяглася, спустилася вниз і замість того, щоб іти до майстерні, постукала у двері пекарні.

— Рано ти, — здивувалася пані Мирослава, відчиняючи з борошном на ліктях. — Що сталося?

— Нічого. Можна, я вам допоможу?

Пані Мирослава подивилася на неї уважно, як дивляться на людину, про яку дещо знають, але не хочуть казати вголос.

— Фартух там.

Вони місили тісто втрьох: пані Мирослава, Елішка й тиша. Пані вчила її ліпити булочки, і пальці в Елішки, звиклі до пінцета, виявилися зовсім марними: тісто липло, булочки виходили криві, в однієї взагалі не було форми, в іншої був хвіст.

— Ось ця схожа на кота, — зауважила пані Мирослава.

— Це був їжачок.

— Він помер при пологах.

Вони обидві засміялися, і Елішка раптом зрозуміла, що давно не сміялася просто так, не намагаючись вигадати, що скаже потім. Коли булочки дістали з печі, вони були бридкі, рум'яні й дуже смачні.

— Не ідеальні, — сказала вона.

— Ідеальних не буває, — відповіла пані Мирослава. — Бувають ті, які з'їли.

У майстерні Войтех уже пив каву. Він підвів очі, побачив її фартух у борошні й дві криві булочки на блюдці, і брови його на мить завмерли.

— Ти завела його, — сказав він тихо.

— Так.

— Давно?

— Уночі.

Він помовчав.

— Елішко, я не відмовлятиму. Власта сказала б, що в людини має бути право на власну помилку. — Він узяв булочку-кота й відкусив. — Несмачно. Ще одну.

Годинник ратуші вона зібрала до одинадцятої, спокійно, не поспішаючи й не перевіряючи. Анкерне колесо вона перевірила один раз і повірила йому. Коли маятник зітхнув і пролунало рівне «цок», вона спіймала себе на тому, що просто слухає, і все. Не плаче, не пишається, не боїться. Слухає.

Об одинадцятій п'ятнадцять у двері постукала дівчинка років восьми, у яскраво-жовтій куртці, з іграшковим годинником на ремінці.

— Добрий день. У мене стрілка відпала. Ви можете полагодити?

Це були копійчані пластикові годинники, з тих, що продають біля кас. Войтех сказав би: «Викинь». Але Елішка опустилася навколішки й узяла їх так дбайливо, як беруть швейцарський хронометр.

— Як тебе звати?

— Єва.

— Давай подивимося, Єво.

Вона приклеїла стрілку на краплю клею, підтягла ремінець і виставила час, і дівчинка надягла годинник, покрутила рукою й раптом серйозно сказала:

— Він відстає.

— Ні, — усміхнулася Елішка. — Він просто не поспішає.

— Це добре?

— Я щойно зрозуміла, що дуже.

Дівчинка втекла, і дзвіночок продзвенів їй услід у до-дієз так радісно, що Елішка відчула в грудях теплий укол: у неї вийшло щось неідеальне, і світ не зруйнувався.

За чверть до дванадцятої вона не чекала. Вона підмітала поріг. І все-таки почула шурхіт шин і завмерла з щіткою.

Дзвіночок дзенькнув. До дверей влетіли велосипед, наплічник і Якуб.

— Вибачте, вибачте, вибачте. Посилка для майстра Кржижа. Дві секунди.

Вона дивилася на нього, і серце в неї зробило нерівний, дурний, зовсім не годинниковий удар. Він був точно таким, як першого дня: скуйовджений, з одним зайнятим вухом, з обличчям людини, що не знає, що вчора кричав на мосту.

Його вчора, розуміла вона, не було.

— Привіт, — сказала Елішка.

Якуб завмер.

— Привіт, — відповів він обережно. — Я… ви мені щось кажете? Зазвичай мені кажуть «гарного дня».

— Ну, це теж можна. Гарного дня. Але я сьогодні вирішила сказати «привіт». Я давно хотіла, а все відкладала на потім.

— Ага, — повільно сказав він. Потім усміхнувся: ніяково, розгублено, але щиро. — Привіт. Мені подобається. Я Якуб.

— Я знаю. Я Елішка.

— Знаю, — сказав він і почервонів. — Мені Войтех казав. Давно.

Вона хотіла розсміятися й заплакати одночасно, але стрималася й просто простягнула йому булочку-їжачка.

— Хочете? Я сама ліпила.

Він узяв, покрутив, відкусив.

— Це… — він задумався, добираючи слово. — Найбридкіша булочка, яку я їв у житті.

— Дякую.

— Це комплімент. Вона справжня.

О шістнадцятій сьомій, достеменно як завжди, пролунав кашель, змішаний із риданням, і Якуб ввалився в майстерню з ланцюгом у руці. Елішка зустріла його біля порога.

— Ланцюг, — сказала вона. — Луснув навпроти крамниці з парасолями.

— Звідки ви…

— Просто знаю. Ідіть сюди. Ланки десь у третій шухляді.

Він сів на підлогу, вона сіла навпроти, і цього разу не намагалася бути дотепною. Вона спитала, давно він із велосипедом, і він розповів. Спитала про бабусю, і він помовчав, а потім відповів. Вони проговорили годину. Войтех пішов «до пані Мирослави» рівно о четвертій нуль п'ять, підморгнувши так виразно, що Елішка мимоволі усміхнулася.

У якусь мить вона сказала те, що запланувала не казати ніколи:

— Ви приїздите з таким виглядом, ніби вилітаєте з дверей, наче зозуля з годинника.

Якуб кліпнув.

— Вибачте?

— Зозуля. З годинника. Ви вилітаєте, кажете «вибачте» і відлітаєте.

Пауза розтяглася. Вона чекала, що всередині все зруйнується, але зруйнувалася тільки напруга: ні сорому, ні паніки, нічого, крім дивного, легкого, майже тріумфального відчуття, що вона сказала дурницю вголос і лишилася жива.

— А повертаюся я вчасно? — серйозно спитав Якуб.

— Ні. Зозуля не повертається.

— Тоді вона, напевно, не зозуля, — сказав він, усміхаючись. — Може, вона просто птах, який шукає, де йому краще.

Щось тихенько клацнуло в неї в грудях. Як годинник, у якого нарешті стала на місце остання шестірня.

О пів на шосту з'явився пан Грубеш, суворий, як тарілка з вівсянкою. Елішка винесла йому годинник ратуші, і він приклав вухо до корпусу, прислухаючись.

— Хід, — промовив він, насупившись, — нерівний.

— Він живий, — сказала Елішка.

— Це не критерій.

— Знаю. — Вона подивилася йому прямо в очі. — Але іншого в мене немає.

Пан Грубеш помовчав, потім акуратно записав щось у протокол.

— Результати в п'ятницю, — сказав він і пішов.

Вона не знала, чи візьме він їх. Не знала, чи буде їй шкода. Але вперше в житті не чекала на відповідь, як чекають на вирок, а просто стояла в дверях і дивилася, як захід фарбує річку міддю.