Розділ 4. Студія за м’ясною крамницею

Студія Джуліана Рота ховалася в Дептфорді за м’ясною крамницею, як і писала Фелісіті Данн. Вузькі сходи пахли сирим м’ясом і скипидаром, на другому поверсі двері були причинені, зі щілини тягло холодом і чимось солодкуватим. Ребека піднімалася першою. Деніел ішов слідом, і від його важких кроків сходи здавалися ще вужчими.

— Містере Рот? — покликала вона. — Це поліція. Ми не заподіємо вам шкоди.

Відповіді не було. Вона штовхнула двері.

Усередині виявилася простора кімната з високими вікнами та двома мольбертами. На одному стояв незавершений пейзаж, на другому порожнє полотно. Уздовж стіни рівними рядами лежали рами, на столі холонули чашка чаю й тарілка з недоїденим тостом. У кутку, на продавленому дивані, сидів чоловік у картатому пледі й дивився на прибулих так, як дивляться на судових виконавців.

Джуліанові Роту було років п’ятдесят п’ять. Худе обличчя, нервові пальці в плямах фарби, окуляри, зсунуті на чоло. Він виглядав як людина, що не спала три ночі.

— Я знав, що ви прийдете, — сказав він. — Тільки не думав, що так скоро.

— Містере Рот, нам треба з вами поговорити, — почала Ребека.

— Ні. — Він похитав головою. — Ні, не треба.

— Ви зникли на третій день після продажу. Музей знайшов підробку, ваш висновок лежав у теці. Ви розумієте, що вас можуть звинуватити в шахрайстві?

— Розумію.

— Тоді поясніть, як ви підписали висновок про автентичність картини, яку не писав Келловей.

Рот зняв окуляри й потер очі.

— Скажу вам одне. Я не знав, що це підробка. Не одразу.

— Не одразу?

— Але більше нічого не скажу. Ні вам, ні вашому начальству. Тільки в суді, під присягою, і лише якщо мені гарантують безпеку.

Деніел вийшов уперед.

— Містере Рот, ми можемо забезпечити вам захист ще сьогодні. Дім в іншому місті, охорона…

— Ви не можете забезпечити мені нічого, інспекторе. — Рот гірко всміхнувся. — У вас немає повноважень. Є тільки слова. А ті, хто мені загрожував, слів не люблять.

— Хто вам загрожував?

— Я ж сказав: у суді.

Він замовк і втупився в порожнє полотно. Ребека бачила, як у нього тремтить підборіддя. Це був не страх за себе, радше страх за когось іще.

— У вас є родина? — спитала вона тихо.

Рот не відповів, але пальці на пледі стиснулися.

— Донька, — неголосно сказав Деніел. — У Брайтоні. Її адреса є у вашій справі.

Рот скинув голову, і на його обличчі з’явився вираз, який Ребека потім довго не могла забути: не ненависть, не переляк, а відчайдушне прохання.

— Її не чіпайте.

— Ми не чіпатимемо. Але ви нам допоможіть.

— Я допоможу в суді.

Більше він не промовив ані слова. Ні на питання про Гокса, ні на згадку про Фінча, ні на ім’я Келловея. Сидів, дивлячись у підлогу, і тихо гойдався. Деніел нарешті підвівся і кивнув Ребеці на двері.

* * *

Перш ніж піти, Ребека затрималася на хвилину біля столу. На ньому, поміж фарбами та пензлями, лежав альбом, розкритий на сторінці з олівцевим начерком: дівчинка років дванадцяти, з косичкою, дивиться у вікно. Підпис унизу дрібним почерком: «Анна, квітень». Поруч лежав лист у конверті з брайтонським штемпелем, нерозпечатаний.

Рот помітив, куди вона дивиться, і відвернувся до вікна. Ця мовчанка сказала більше за будь-які зізнання. Ребека дістала з кишені візитівку й поклала на стіл біля чашки.

— Тут мій телефон, містере Рот. І телефон інспектора. Телефонуйте будь-коли. Навіть уночі.

— Ви не розумієте, — прошепотів він.

— Розумію краще, ніж ви гадаєте. Я знаю, як це буває, коли правда коштує надто дорого, і все ж вважаю, що мовчати дорожче.

Рот глянув на неї вперше з неабиякою увагою, але нічого не сказав. Вона вийшла слідом за Деніелом.

Вони спустилися у двір, де м’ясник у білому фартуху розбирав тушу й провів їх байдужим поглядом. Ребека зупинилася біля машини і заплющила очі.

— Я не можу змусити його говорити.

— І не будемо. Нам і не треба. Досить того, що він живий.

— Але підробку ми не доведемо без його свідчень.

— Доведемо. — Деніел дістав із кишені візитівку Гокса. — У нас є Гокс.

— У нас є Гокс, який скаже, що купував для клієнта.

— А в нас є банк.

Вона розплющила очі й подивилася на нього.

— Ви хочете, щоб я знайшла, звідки прийшли гроші.

— Я хочу, щоб ви зробили те, що вмієте. А я тим часом знайду, як утримати начальство від зайвих запитань.

Банківський запит пішов того ж дня, а надвечір наступного в Ребеки на столі лежала відповідь. Вона читала її стоячи, не знімаючи плаща, і Деніел, що зазирнув із горням кави, побачив, як застигло її обличчя.

— Що?

— Двісті тисяч за «Бриг біля скель» надійшли на рахунок «Кавендіш-Бейлі» з корпоративного рахунку компанії «Мериленд Холдинг». А «Мериленд» торік отримала кредит від фонду.

— Від якого?

— «Лайтгаус Траст».

Деніел поставив горня на підвіконня. Кава хлюпнула й розтеклася темною плямою, але він не помітив.

— Знову вони.

— І знову через посередника. Гокс купив для «Мериленд», «Мериленд» купила на гроші фонду, фонд зареєстровано на людей, яких не існує. Той самий малюнок, що й у березні. Тільки картина замість трейдера.

— А Рот?

— Рот знав, куди веде ланцюжок. Тому й мовчить. Він розуміє: варто назвати ім’я, і наступним буде не він, а його донька.

— Отже, треба домогтися суду.

— Гокса заарештують завтра, за моїм запитом. Ордер підписано. Шахрайство з використанням підроблених документів. Цього вистачить, щоб порушити справу. А вже там Рот заговорить.

— Якщо доживе.

Ребека підвела на нього очі.

— Не кажіть так.

— Я не лякаю. Я нагадую, з ким ми маємо справу.

Вони постояли мовчки. За вікном темніло, на мокрій набережній запалювалися перші ліхтарі, і Темза несла за течією гілки й сміття після нічного вітру. Деніел подумав, що хоче сказати ще щось, але слова не добиралися. Він згадав, як того вечора в ресторані вона назвала його на ім’я, і тепер це ім’я звучало в голові, як мелодія, яку не можна наспівати вголос.

— Ви не шкодуєте, що погодилися на легенду? — спитав він нарешті.

— Ні. Це був найкращий вечір за весь місяць.

— Через різото?

— Через те, що ви зітхали, як людина із зубним болем.

Він усміхнувся. Вона усміхнулася у відповідь. Потім вони разом подивилися на аркуш паперу, що лежав між ними на столі, і усмішки згасли.

Підробку вдається пов’язати із покупцем: гроші за картину надійшли від «Лайтгаус Траст». Оцінювача Джуліана Рота знайдено, але він мовчить, і говорити готовий лише в суді.