Розділ 3. Записка в кишені

— Що вона сказала? — спитав Деніел, не встигнувши підійти.

— Що в мене надто уважні очі. — Ребека поставила келих на тацю офіціантові, що проходив повз. — Нас вирахували. Або майже вирахували.

— Хто?

— Дама в синій сукні, Фелісіті Данн. Вдова торговця картинами. Вона знає всю залу, а нас не знає.

— Вона може попередити Фінча.

— Може. Але не попередила. Це дивно.

Деніел оглянув залу. Гості групами стояли біля столів, дзенькали келихами й сміялися, і здавалося, що вечір тече сам собою, без жодних підводних течій. Тільки біля дверей, у стенда з архівними фотографіями, стояли двоє охоронців, які годину тому були біля воріт.

— Нас хочуть провести, — тихо сказав він. — Мило.

— Або не випустити.

— Перевірмо. Візьміть мене під руку.

— Навіщо?

— Бо в подружжя заведено брати одне одного під руку. А ще тому, що я хочу вийти красиво.

Вона взяла. Він відчув, як її пальці стиснули тканину рукава, і вперше за вечір зрозумів, що вона хвилюється не менше за нього. Ребека трималася бездоганно: плечі розправлені, підборіддя піднесене, на губах легка світська усмішка. За ті пів години, поки він тинявся залою, зображаючи людину з грошима й поганим смаком, вона встигла розговорити трьох гостей і дізнатися прізвища всіх трьох «розігрівальників». Деніел подивився на неї збоку й подумав, що ця жінка, яка вчора говорила йому про зубний біль, уміє бути ким завгодно. Потім зрозумів, що дивиться надто довго, і відвернувся до люстри.

— Містере Блекуелл! — пролунав за спиною впевнений баритон.

Вони обернулися. Перед ними стояв сивий чоловік із дорогим годинником, той самий, що підняв ціну до двохсот тисяч.

— Гевін Гокс, — відрекомендувався він і простягнув руку. — Я бачив, як ви дивилися на «Бриг». Знавець?

— Радше любитель, — відповів Деніел і зловив себе на тому, що вимовляє слова трохи повільніше, ніж зазвичай. — Ми з дружиною збираємо недавно.

— Недавно збирати вигідно. Ринок падає, і досвідчені продають те, що ще вчора вважали скарбом. — Гокс усміхнувся. — А «Бриг» — річ гарна. Я взяв її для друга. Він давно шукає Келловея.

— Для друга?

— У мене є кілька клієнтів, яким до вподоби морська тема. Я влаштовую їм покупки. Якщо цікаво, залиште візитівку, я надішлю список того, що скоро з’явиться.

Він витягнув із внутрішньої кишені тонку картку кольору слонової кістки. Деніел узяв її й поклав у нагрудну кишеню.

— Ми подумаємо.

— Подумайте. — Гокс злегка нахилив голову. — Ви ж не з тих, хто поспішає.

У його усмішці було щось, що Деніелові не сподобалося з перших секунд. Надто рівна чемність людини, яка звикла, що їй не заперечують.

* * *

Перш ніж піти, Деніел зробив коло залою, ніби шукав вбиральню. За колоною, біля службових дверей, він зупинився, бо почув знайомий голос. Джеральд Фінч стояв, притискаючи до вуха телефон, і говорив так тихо, що чути було лише уривки.

— …ні, не ті, на кого ми чекали. Вона надто багато питає. Так, про лак. Ні, він нічого. Нудьгує… Добре. Добре, я передам.

Фінч опустив слухавку й обернувся. Деніел устиг удати, що розглядає гравюру на стіні, і, здається, зробив це досить переконливо: розпорядник лише ковзнув по ньому поглядом і пройшов повз. Але біля виходу Фінч щось неголосно сказав двом охоронцям, і один із них кивнув, не змінюючи виразу обличчя.

Деніел повернувся до Ребеки й узяв її під лікоть.

— Нас відпускають, — сказав він. — Але не відпускають зовсім.

— Звідки ви знаєте?

— Фінч обговорював нас по телефону. З кимось, хто питав, хто ми такі. Це не кінець, це початок.

— Тоді час іти, поки вони не передумали.

Вони вийшли з «Кавендіш-Бейлі» близько десятої. Охоронці біля воріт мовчки провели їх поглядами. Таксі під’їхало не одразу, і поки вони чекали, на іншому боці вулиці блимнули фари чорного седана.

— За нами, — сказала Ребека.

— Бачив.

— Що робитимемо?

— Вечеряти, — відповів Деніел. — Добра вечеря в такому районі о десятій вечора триває щонайменше дві години. Хай нудьгує.

Він зупинив таксі, що проїжджало повз, і назвав адресу італійського ресторану на Бермондсі-стріт, куди ходив із колегами на свята. Усередині пахло часником і свіжим хлібом, на кожному столі горіла свічка, а літня господиня зустріла їх усмішкою.

— Сіньйоре Деніел! Давно не заходили. А це ваша дружина?

— Це… колега.

— Колега, — повторила господиня й значливо підняла брови. — Сідайте, сідайте.

Вони сіли біля вікна. Крізь скло було видно чорний седан, припаркований на розі. Ребека, не заглядаючи в меню, попросила різото «як готує господиня» й, на його подив, келих червоного вина.

— Ви п’єте вино?

— Іноді. Коли треба зібратися з думками.

— Треба зібратися?

— Треба вирішити, що сказати вам про сьогоднішній вечір. — Вона провела пальцем по краю келиха. — Я не люблю визнавати помилки. Але на торгах я припустилася однієї.

— Якої?

— Я поставила Фінчу питання про лак. Це було надто рано. Він зрозумів, що ми знаємо.

— Він зрозумів би й без вас. Ви виглядали як людина, що рахує кожен пенні.

— Я так і виглядала?

— Ви виглядали розумною. Це небезпечніше.

Вона подивилася на нього, і в м’якому світлі свічки йому здалося, що її обличчя змінилося: пішла суворість, лишилася просто людина, втомлена за день.

— Деніеле, — сказала вона, і він здивувався, що вона вперше назвала його на ім’я, — той, хто купив картину, не заплатив за неї зі своєї кишені. Гокс не з тих, хто витрачає двісті тисяч на друга. Він посередник. Гроші прийшли звідкись іще.

— Звідки?

— Якби я знала, ми б уже поїхали додому.

— Тоді поїмо, а завтра почнемо з банку.

Господиня принесла тарілки, і кілька хвилин вони їли мовчки. Деніел дивився у вікно, але частіше на відображення Ребеки в склі. Вона їла охайно, як робила все інше, й відкладала вбік гриби, яких господиня не пошкодувала. «Місяць сидимо за сусідніми столами, — подумав він, — а я лише тепер помітив, що вона не любить гриби».

Коли вони вийшли на вулицю, седан уже поїхав.

— Ми їм набридли, — сказав Деніел.

— Або в них з’явилися важливіші справи.

Таксі довезло Ребеку до Іслінґтона. Вона вийшла біля свого будинку, обернулася й простягла йому щось маленьке й складене.

— Це вам. Я знайшла в кишені пальта щойно, в таксі. Мабуть, хтось поклав, поки воно висіло в гардеробі.

Деніел розгорнув. Аркуш із блокнота, чорнило синє, почерк дрібний і охайний: «Джуліан Рот винаймав студію в Дептфорді, на Крік-роуд, за м’ясною крамницею. Не кажіть, що я вам це сказала. Ф. Д.»

Він перечитав двічі, підвів очі, але Ребека вже піднімалася ґанком. На верхньому щаблі вона зупинилася й, не обертаючись, додала:

— Я ж казала, що в мене уважні очі. Виявляється, і в неї теж.