Розділ 1. Водій, який бачив усе

Автобусний гараж у Лоуер-Клептоні пах соляркою, мокрим залізом і дешевою розчинною кавою. Деніел зайшов до диспетчерської о дев’ятій ранку, коли нічна зміна вже здала машини, а денна ще не розійшлася маршрутами. На стіні висів розклад, списаний маркерами, поряд портрет королеви з відклеєним кутиком і календар із краєвидом Озерного краю.

Сем Оґілві сидів за столом біля вікна й тримав обома руками горня, наче боявся, що його відберуть. Йому було за п’ятдесят: важкі плечі, сива щетина, очі людини, яка двадцять років дивилася в дзеркало заднього виду. Поруч на стільці лежала куртка з нашивкою «Лондонський транспорт».

— Містере Оґілві? Інспектор Гартвел, Скотленд-Ярд.

— Я вже все сказав, — відповів Сем, не піднімаючи голови. — Хлопцям із відділку. Я помилився. Привиділося.

— Вам привиділося в ніч на середу, а в четвер ви самі прийшли до відділку й написали заяву. Потім, у п’ятницю, заяву забрали. Таке буває, але рідко.

— Буває.

— Чому ви її забрали?

Сем пересунув горня на столі, повернув його ручкою до себе, потім від себе.

— Не хочу неприємностей.

— У вас вони вже є, — м’яко сказав Деніел і сів навпроти. — Я не прошу вас когось звинувачувати. Я прошу розповісти, що ви бачили. Якщо вирішите, що говорити не можна, встанемо й підемо.

Сем мовчав довго. У коридорі хтось голосно засміявся, грюкнули двері, загуркотів автобус на розвороті. Деніел чекав, не квапив. Він давно засвоїв: що сильніше людина боїться, то обережніше треба ставити паузи.

— Я возив цей маршрут двадцять років, — промовив нарешті Сем. — N38. Від Енджела до Клептона й назад. Уночі. Знаєте, які люди їздять нічним автобусом? Втомлені, п’яні, закохані, самотні. Одні сплять, інші дивляться у вікно, треті читають. Я їх усіх знаю в обличчя. Знаю, хто виходить на Ґрем-роуд, а хто їде до кінцевої. Двадцять років я бачив усе. П’яну бійку, пологи на задньому сидінні, мертвого діда, який заснув і не прокинувся. Усе.

— А в ніч на середу?

— У ніч на середу я побачив те, чого бачити не варто було. — Він помовчав і додав, дивлячись у вікно: — За двадцять років я бачив усе, крім того, що сталося цієї ночі.

— Що саме?

— На зупинці біля Далстонського перехрестя в автобус сів чоловік. Добре вдягнений, у пальті, з парасолею. Не з наших, не з тих, що їздять. Він пройшов у середину салону, а там уже сиділа жінка в плащі. Вона на нього чекала. Я бачив у дзеркалі. Він нахилився, наче зав’язував шнурок, і передав їй конверт. Щільний, довгий. Вона сховала його в сумку, не озираючись. Через дві зупинки він вийшов. Вона лишилася й доїхала до кінця.

— Ви запам’ятали обличчя?

— Його ні. Він тримав парасолю низько. Її запам’ятав. Жінка років сорока, темне волосся, очі широко посаджені. Плащ бежевий, дорогий. Вона їздила зі мною по середах.

— Часто?

— Раз на місяць, першої середи. Завжди сідала на те саме місце.

Деніел записав у блокнот. «Перша середа», — підкреслив він.

— І ви вважали це підозрілим?

— Ні. Спочатку ні. Мало що передають в автобусі. Але наступного дня до мене додому прийшов чоловік. Не той. Інший. Ввічливий, в окулярах. Приніс пляшку доброго віскі й сказав, що я, мабуть, перевтомився. Що мені варто взяти відпустку. Потім показав фотографію.

— Яку?

Сем стиснув горня так, що побіліли кісточки.

— Моєї онуки. Їй шість. Вона ходить до школи в Стоук-Нювінґтоні, фото зроблено біля шкільної брами. Він сказав, що їй пасує червоний наплічник.

У кімнаті стало дуже тихо. Деніел не одразу знайшов, що відповісти. Він чув у голосі цього великого, втомленого чоловіка не так страх, як сором. Сором через те, що доводиться вибирати між правдою і дитиною.

— Містере Оґілві, — сказав він, — я розумію. Ніхто не має права вимагати від вас героїзму. Але хочу, щоб ви знали: якщо з вашою онукою щось трапиться, це вже не буде справою про конверт. Це буде справа про напад на дитину. І тоді нам доведеться діяти інакше.

— Ви не зможете охороняти її двадцять чотири години на добу.

— Не зможу. Але зможу зробити так, щоб той, хто до вас приходив, знав: за вами стежать.

Сем похитав головою, але вже без колишньої рішучості.

— Зрозумійте мене, інспекторе. Я не боягуз. У сімдесят дев’ятому поліз у палаючий автобус витягати пасажирів. Але я не знаю, з ким зв’язався. І не хочу знати.

— Знаєте, — тихо заперечив Деніел. — Просто поки що не зізнаєтеся собі.

Він підвівся й поклав на стіл візитівку поряд із горням.

У коридорі його зупинив диспетчер, молодий хлопець з олівцем за вухом.

— Ви до Сема? Він останніми днями сам не свій. Раніше жартував, ділився канапками, а тепер мовчить. Учора хтось залишив на прохідній пакет із яблуками, так він здригнувся, як від пострілу.

— Хто залишив?

— Не знаю. Без записки. Я думав, від онуки, вона йому часто присилає малюнки. Але він віддав яблука прибиральниці й навіть не глянув.

— Дякую. Якщо побачите, що до нього підходять незнайомі люди, зателефонуйте.

Хлопець кивнув так серйозно, що Деніелові стало ніяково: він надто легко користувався чужою готовністю допомогти.

* * *

На парковці біля гаража на нього чекала Ребека. Вона сиділа на капоті службової машини, закутавшись у пальто, і тримала на колінах теку. Ранковий вітер куйовдив її волосся, і в ту мить вона здалася Деніелові зовсім не схожою на того сержанта, якого він побачив у березні.

— Ну? — спитала вона.

— Він бачив передачу конверта. Чоловік у пальті й жінка в плащі. По перших середах. Наступного дня йому показали фотографію онуки.

— Він погодиться давати свідчення?

— Не зараз. Але не відмовиться назавжди. Йому потрібні час і привід.

— Привід — це ми.

— Саме так. — Деніел сів поруч на капот. — Треба знайти жінку. Якщо вона їздить по перших середах, наступного разу буде в червні. Але є записи камер. В автобусі стоять дві.

— Я запросила в перевізника плівки за минулий місяць і за цей. Вони прийдуть до обіду.

— Ви завжди на крок попереду.

— Я просто не люблю чекати. — Ребека завагалася й додала: — Сьогодні вночі автобус виходить на маршрут як зазвичай. Сем працює. Можемо посидіти в машині навпроти гаража й подивитися, хто його зустрічатиме.

— Хочете чергувати?

— Хочу розуміти, хто до нього приходив.

— Вам не треба ночувати в машині.

— Вам теж.

Він засміявся.

— Тоді влаштуймо змагання: хто перший засне.

— Не заснемо. У мене термос.

— З чаєм?

— Звісно.

Він похитав головою й подивився на гараж, на ряди червоних автобусів, що стояли під тьмяним світлом. Десь там, серед них, був той самий N38, який щоночі йшов крізь сонне місто з жменею випадкових людей. І десь у цьому місті, у темному плащі й із темними очима, жила жінка, яка вміла сідати в автобус так, щоб ніхто не помітив.