Розділ 2. Машина навпроти гаража

Машина спостереження стояла в провулку навпроти гаража, між сміттєвими баками й фургоном із написом «Доставка квітів». Ребека обрала це місце сама: звідси було видно ворота, вікно диспетчерської й п’ятачок, де водії курили між рейсами. У салоні пахло старою оббивкою, холодною кавою і трохи бензином. На торпеді стояв термос, поряд лежали бінокль, блокнот і пакет із сендвічами, які Деніел купив у кафе на розі й сунув їй у руки зі словами «їжте, не соромтеся».

Була пів на дванадцяту. Дрібний дощ стукотів по даху, ліхтар над воротами блимав, як несправна лампочка. Коли повз проїздив автобус, його світло ковзало по обличчях, і Ребеці здавалося, що на секунду вони обоє перетворюються на чужих людей.

— Хочете чаю? — спитала вона.

— Хочу. Але боюся.

— Чого?

— Що він виявиться правильним. З бергамотом, слабкою заваркою. Я цього не заслужив.

Вона налила в кришку термоса й простягнула йому. Чай був гарячий і запашний. Деніел відпив, заплющив очі, потім насупився.

— Занадто добре.

— Просто правильний. Ви відвикли.

— Я звик до темного пива.

— Це помітно.

Вони помовчали. Ребека дивилася на ворота гаража й ловила себе на тому, що боїться порожнечі, яка ось-ось виникне між ними. Не тому, що вона незатишна, навпаки. У ній не було нічого неприємного, і саме це лякало.

До другої ночі вона переглядала на ноутбуці, покладеному на коліна, записи з автобусної камери. П’ятнадцять хвилин, потім іще п’ятнадцять, і так дві з половиною години поспіль. Сірі люди із сірими обличчями, мокрі парасолі, чиїсь коліна, чиясь голова на склі. Деніел куняв, відкинувшись на підголівник, але щоразу, коли на екрані з’являлася жінка в плащі, розплющував очі.

— Ось вона, — сказала Ребека й зупинила кадр.

Жінка сиділа на третьому ряду справа, біля вікна. Обличчя розпливалося в каламутному зерні запису, але темне волосся, широко посаджені очі й бежевий плащ було видно добре. Вона тримала на колінах сумку й дивилася не у вікно, а перед собою, як людина, що звикла чекати.

— Збільште.

Ребека посунула курсор. Обличчя стало більшим і грубішим, але нічого нового не додалося.

— На сумці застібка з літерою. Бачите? Ось тут, металева.

— «М», — прочитав Деніел. — Або «W».

— Або значок крамниці. Я постараюся знайти.

— Звідки ви знаєте такі речі?

— Працювала з роздрібними крадіжками три місяці на самому початку. Там учать розрізняти фурнітуру. Кожна марка ставить свою.

Він глянув на неї з щирою цікавістю.

— Ви схожі на людину, яка знає відповідь на будь-яке запитання.

— Я знаю відповідь на будь-яке запитання про цифри й фурнітуру. На решту в мене відповідей немає.

— Наприклад?

— Наприклад, чому я сиджу вночі в машині з чоловіком, який читає Аґату Крісті й зав’язує краватку, як вузол на мотузці.

Він розсміявся, і в тісноті салону цей сміх пролунав несподівано близько. Ребека відвела погляд.

* * *

О третій ночі дощ вщух. Автобуси один за одним вирушали в рейс, випускаючи з воріт клуби пари. Сем Оґілві вийшов із диспетчерської, подивився на небо, потім на вулицю й сів у кабіну. Він не озирнувся на їхній провулок, але Ребека бачила, як на секунду завмер, ніби хотів кивнути.

— Він знає, що ми тут, — сказала вона.

— Знає. Це добре. Значить, не сам.

Деніел потягнувся й потер шию.

— Розкажіть щось, — попросив він. — А то засну.

— Що саме?

— Що завгодно. Про Лідс.

Вона замислилася. Востаннє вона розповідала про Лідс комусь із колег років п’ять тому, і той потім ввічливо змінив тему.

— Там холодно. Батько працював у бухгалтерії на фабриці й приносив додому рахунки, які не сходилися. Ми з ним сиділи на кухні й шукали помилку. Він називав це грою. Мама, вчителька музики, бурчала, що діти мають грати в ляльки, а не у відсотки. Але мені подобалося. Коли знаходиш розбіжність в один пенні, почуваєшся… не знаю, детективом.

— Тому ви й пішли у фінансові злочини?

— Тому. І тому, що вірила в чесність цифр.

— Вірили?

— Вірила вісім років.

Деніел не перебивав. Вона краєм ока бачила, що він дивиться на неї прямо, без того показного глузування, з яким розмовляв у коридорах Ярду. Це було зручно: можна було говорити в темряву, не боячись зустріти осудливий погляд.

— Я не повинна вам цього розповідати, — промовила вона.

— Не розповідайте.

— Але хочу. — Ребека стиснула кришку термоса. — Мій напарник, Пітер Хоскінс, був найкращим слідчим відділу. Розумний, іронічний, з почуттям гумору, з ним легко працювалося. Я вважала його майже старшим братом. А потім помітила, що в одній справі про банківське шахрайство він надто швидко закрив підозрюваного. Потім в іншій. Потім у третій. Я перевірила й виявила, що він брав гроші в тих, кого мав саджати.

— Ви донесли?

— Я пішла до начальства. Потім давала свідчення в суді. Він отримав умовний термін і пішов із поліції. Майже всі інші у відділі перестали зі мною вітатися. Мене не звільнили, не покарали. Просто почали акуратно виштовхувати, як скабку. Через пів року мені порадили переведення.

— Порадили?

— Дуже ввічливо. Сказали, що у відділі тяжких злочинів потрібні люди з цифрами. Я зрозуміла, що насправді потрібні люди, які нікого не перевірятимуть.

Вона замовкла. Десь удалині прогуркотів останній нічний потяг, потім усе знову стихло.

— Я не шкодую, — додала вона. — Справді. Просто іноді думаю, що річ була не в Пітері. Я не могла пробачити, що ті, кого я вважала своїми, мовчали, коли я казала правду. Вони всі знали. І нічого не сказали.

— Вони злякалися.

— Знаю. Від цього не легше.

Деніел не відповів одразу. Потім сказав тихо:

— Я знаю, як це буває, коли напарник виявляється не тим, ким ти його вважав.

Вона обернулася до нього, але він дивився на ворота гаража й більше нічого не додав. По його обличчю було видно, що далі він не піде. Ребека не стала питати. Вона зрозуміла, що вони щойно зробили обмін, рівний за вагою, але не за прозорістю: вона розповіла все, він лише позначив, що за ним щось стоїть.

— Дякую, — сказала вона.

— За що?

— Що не стали втішати.

— Я не вмію. Тільки заважав би.

Вона всміхнулася, і тиша в машині нарешті перестала здаватися важкою.

До п’ятої ранку небо над дахами гаража стало сірим, потім рожевим. Ребека знайшла в базі крамницю, чия емблема збігалася із застібкою: лондонський бутик на Слоун-стріт. Сумки там продають за попереднім замовленням і записують ім’я покупниці. О дев’ятій, щойно бутик відчинився, Ребека зателефонувала, і за десять хвилин у неї було ім’я: Мейв Кроу, сорок один рік, мешкає в Гекні. Адреса в бутику виявилася старою, і поки її уточнювали через реєстр виборців, минув цілий день.

— Мейв Кроу, — повторив Деніел. — Гарно звучить. Як жарт про птаха.

— Як прізвище людини, в якої щось не так із податковою декларацією.

— Ви це побачили з імені?

— Ні. З того, що вона платила за сумку готівкою. Дев’ятсот фунтів.

Деніел присвиснув. А Ребека всміхнулася й уперше за ніч подумала, що, можливо, їй було потрібне саме це: не перемога, не викриття, а людина поруч, яка вміє свистіти, побачивши дев’ятсот фунтів.