Розділ 3. Друга ніч на маршруті

Другу ніч вони провели в автобусі. Ідея належала Ребеці, і Деніел спочатку заперечував, потім погодився, а о пів на першу ночі, стоячи на зупинці в Енджелі з парасолею й пакетом печива, уже бачив у цьому щось зворушливе. Вони скидалися на пару, що поверталася із затяжної вечері: він у пом’ятому плащі, вона в шерстяному шарфі до підборіддя. Ніхто не здогадався б, що в її сумці лежить рація, а в його кишені згорнута в трубочку фотографія Мейв Кроу.

N38 під’їхав із запізненням на чотири хвилини. Червоний двоповерховий, із запітнілими вікнами й утомленим водієм за кермом. Сем Оґілві помітив їх на підніжці, на мить затримав погляд і відвів. Деніел показав проїзний, Ребека простягнула монетки. Водій кивнув, не змінюючи виразу обличчя.

— Верхній поверх чи нижній? — спитав Деніел пошепки.

— Нижній. Звідти краще видно, хто заходить.

Вони сіли на третьому ряду справа, якраз там, де тиждень тому сиділа Мейв. Вікно було мокре, і в ньому пливли вогні ліхтарів, як забуті новорічні гірлянди. У салоні їхало чоловік вісім: втомлена медсестра в синьому халаті під плащем, двоє підлітків у навушниках, дід із газетою, жінка з величезною сумкою, з якої стирчали рулони тканини. Кожен жив у своєму світі, і Деніел подумав, що нічний автобус, мабуть, єдине місце в Лондоні, де люди дозволяють собі бути справжніми: сонними, втомленими, трохи сумними.

— Тихо, — сказала Ребека. — Ми просто їдемо додому.

— Я ж нічого не кажу.

— Ви думаєте голосно.

— Звідки ви знаєте?

— У вас обличчя ворушиться.

Він хотів відповісти, але в цю мить автобус зупинився біля Далстонського перехрестя, і двері зі зітханням розчинилися. Деніел напружився. До салону піднявся чоловік у темному пальті, з парасолею в руці. Обличчя його ховала тінь, але хода була повільна, впевнена. Він пройшов повз них, не глянувши, і сів за два ряди позаду.

— Парасоля, — прошепотіла Ребека майже нечутно.

— Бачу.

— Він низько тримає.

— Той самий?

— Не знаю. Може, просто звичка.

Деніел вдав, що дивиться у вікно, але в каламутному склі, як у тьмяному дзеркалі, бачив відображення чоловіка. Той дістав із кишені складену газету, розгорнув, але не читав. Його очі ковзали по салону, по кожному обличчю, зупинялися на водієві й поверталися.

На наступній зупинці не вийшов ніхто. Через одну піднялася пара п’яних студентів, галасливих і смішних, вони вмостилися на останньому ряду й одразу заснули. Чоловік із парасолею сидів нерухомо.

— Він стежить за Семом, — сказав Деніел.

— Або за нами.

— Ні. Якби за нами, він давно б підійшов.

На Ґрем-роуд чоловік склав газету, підвівся й вийшов, так і не піднявши голови. Деніел було підвівся слідом, але Ребека втримала його за рукав.

— Ні. Нехай іде. Якщо ми побіжимо, він зрозуміє.

— А якщо загубимо?

— Не загубимо. — Вона дістала з сумки рацію й тихо натиснула кнопку. — Тоні, на Ґрем-роуд чоловік у темному пальті, парасоля в правій руці. Ведіть його, але не підходьте.

З динаміка озвався сонний голос сержанта з групи спостереження:

— Прийнято.

Деніел із повагою подивився на неї.

— Ви не казали, що поставили людей.

— Не люблю ділитися планами, поки вони не спрацювали.

— Тепер я розумію, чому з вами не вітались у старому відділі.

Вона глянула на нього, і він одразу пошкодував про жарт. Але куточки її губ здригнулися.

— Ні. З цим я впоралась. А ось з вашими жартами поки що ні.

* * *

До кінцевої в Клептоні вони доїхали о пів на другу. Решта пасажирів давно зійшла, і коли Сем заглушив мотор, в автобусі лишилося лише двоє. Деніел підвівся, спустився сходами й зупинився біля кабіни.

— Містере Оґілві.

Сем обернувся. Обличчя в нього було сіре від утоми.

— Ви їхали зі мною всю дорогу.

— Так.

— І той теж їхав.

— Він вийшов на Ґрем-роуд. За ним стежать.

Сем кивнув і витяг із кишені пачку цигарок, але не закурив, тільки покрутив у пальцях.

— Той, що приходив до мене додому з віскі, був в окулярах. Цей без. Але хода та сама. Вони з однієї контори.

— Ви впізнаєте його в обличчя?

— Можливо.

— Містере Оґілві, — сказала Ребека, підійшовши ближче, — ми не хочемо вас підставляти. Але нам потрібна ваша допомога. Не обов’язково сьогодні. Просто скажіть, чи є ще щось, що ви бачили й не розповіли.

Сем довго дивився на неї. Потім зітхнув.

— Є. Місяць тому, коли ця жінка їхала зі мною, вона впустила конверт. Він вислизнув із сумки, коли вона підводилася, і впав у прохід. Я підняв, щоб повернути. І побачив, що він не заклеєний. З нього стирчав край аркуша.

— Ви зазирнули?

— Не навмисно. Але він був відкритий. Папір щільний, добрий, із водяним знаком. Як на банкнотах. Але не банкнота. Там був штамп із гербом і печатка нотаріуса. Щось на кшталт розписки.

Ребека завмерла. Деніел кинув на неї швидкий погляд.

— Розписки на яку суму?

— Не бачив. Тільки цифри. Багато нулів. — Сем провів рукою по обличчю. — Вона вирвала в мене конверт і сказала: «Дякую, ви дуже люб’язні». Таким тоном, наче я упустив на її сукню морозиво. Потім сіла й усю дорогу дивилася на мене в дзеркало.

— І ви зрозуміли, що передають не гроші.

— Я зрозумів, що передають те, за що платять грошима. А за таке, інспекторе, рубають голови. Не в прямому сенсі, звісно.

Він вийшов з автобуса й став під ліхтарем, засунувши руки в кишені куртки. Дощ скінчився, бруківка блищала, наче змазана олією. Деніел вийшов слідом і зупинився поруч.

— Ви все ще думаєте, що краще мовчати?

— Не знаю. — Сем помовчав. — Знаєте, що найгидотніше? Я не злюся на них. Я злюся на себе. Двадцять років возив людей і ніколи не замислювався, що хтось використовує мій автобус як поштову скриньку.

— Ви не винні.

— Але й героєм я не був.

— Герої не потрібні. Потрібні свідки.

Сем невесело всміхнувся.

— Гучно сказано.

— Обіцяю вам одне. Якщо ви прийдете до Ярду завтра, ми поставимо людину біля школи вашої онуки. І біля вашого дому. Не на день, не на тиждень, доки все не скінчиться.

— Ви можете так обіцяти?

— Я можу зробити так, щоб ця обіцянка була виконана.

Сем подивився на нього. Потім на Ребеку, яка стояла трохи осторонь і вдавала, що не слухає. Потім на порожню вулицю.

— Добре, — сказав він нарешті. — Прийду. Після зміни, надвечір. Тільки не у формі, у звичайному одязі. Щоб сусіди не бачили.

Деніел простягнув йому руку, і Сем потиснув її жорсткою, мозолистою долонею. У цю мить Ребека тихо промовила:

— Тоні щойно повідомив. Чоловік із парасолею зайшов до будівлі на Мер-стріт і не вийшов.

— Адреса?

— Номер сто сорок два. Над банком.

— Над банком. — Деніел повільно повторив це слово. — Ну звісно.