Розділ 4. Порожня квартира в Гекні

Квартира Мейв Кроу була в Гекні, у цегляному будинку з облупленими віконницями й трьома дверними дзвінками без підписів. Ребека подзвонила в усі три й чекала, поки в під’їзді залунали кроки. Двері відчинила літня жінка в халаті з квітчастим візерунком, із ходунками й цигаркою в зубах.

— Ви до кого?

— До Мейв Кроу. З поліції.

— До Мейв? — Жінка витягла цигарку з рота. — То її нема.

— Давно?

— Від учорашнього вечора. Я бачила, як вона виходила. Валіза, таксі, поспішала. Сказала, що їде до сестри в Брайтон. Але в неї нема сестри.

— Звідки ви знаєте?

— Бо я з нею десять років на одній сходовій клітці, люба. Вона самотня, як кактус на підвіконні. — Старенька випустила дим. — Хороша, тиха. Платила вчасно. Я їй не заздрила, але сумки в неї були такі, що від заздрощів можна було занедужати.

Ребека дістала ордер, показала, і жінка неохоче витягла в’язку ключів.

— Тільки обережно. Вона акуратна була, не любила безладу.

Квартира виявилася світлою й порожньою. Ліжко застелене, штори розсунуті, у раковині жодної чашки. Ребека повільно обходила кімнати, нічого не чіпаючи. На комоді стояли фотографії в рамках: Мейв замолоду на тлі озера, Мейв із літньою парою, мабуть, батьками. У шафі пахло лавандою, плічка висіли рівно. Зникли одяг, косметика, документи. Лишилися тільки речі, які не потрібні тому, хто їде назавжди.

— Вона готувалася, — сказав Деніел, заходячи слідом. — Задовго.

— І вчора отримала сигнал.

— Який?

— Не знаю. Може, дізналася, що за нею стежать. Або що Сем передумав.

Він підійшов до кошика для паперів біля письмового столу, нахилився й витягнув із нього пом’ятий конверт. З нього стирчав клапоть щільного паперу з водяним знаком.

— Дивіться.

Ребека взяла. Це був нижній край аркуша: частина печатки, чиєсь ім’я, написане розмашистим почерком, і кілька цифр. Вона покрутила клапоть у руках.

— Вексель, — сказала вона тихо. — Боргове зобов’язання. Тут написано: «зобов’язуюся сплатити на пред’явлення». Платник — «Мериленд Холдинг».

— Та сама фірма, що купувала картину.

— Та сама. Імовірно, «Мериленд» видавала зобов’язання, а хтось передавав їх у конвертах. Такі папери не треба ховати в банках: їх можна носити в сумці, а потім пред’являти до сплати, коли треба й де треба.

— Це спосіб перевести гроші, не переводячи їх.

— Саме так. Ні слідів, ні операцій. Тільки папір, який в одному місці нічого не коштує, а в іншому коштує сто тисяч.

Деніел обережно склав клапоть у пакет для речових доказів.

— Отже, Мейв була кур’єром.

— Одним із. — Ребека випросталася. — Вона знала, що передає. І знала, що рано чи пізно по неї прийдуть.

— Тоді навіщо вона їздила по середах, поки не стало пізно?

— Бо звикла. Або бо їй платили достатньо, щоб не думати.

Вони вийшли з квартири, і старенька в халаті кинула їм услід:

— Якщо знайдете, передайте, що за газ вона не заплатила!

* * *

Будівля на Мер-стріт, де зник чоловік із парасолею, виявилася порожньою. Група Тоні знайшла на другому поверсі кімнату з письмовим столом, двома стільцями й телефонною розеткою без апарата. Ні паперів, ні слідів. Лише на підвіконні лежав недопалок дорогих цигарок і валялася картка паркування на Слоун-стріт.

Сем Оґілві прийшов до Ярду о дев’ятій вечора, у старому светрі й з пом’ятою кепкою в руках. Деніел зустрів його у вестибюлі, провів до кімнати для свідків і залишив на столі чай із печивом. Сем не торкнувся ні до того, ні до іншого.

Свідчення тривали майже шість годин. Ребека стенографувала, Деніел ставив запитання, а Сем говорив: повільно, докладно, із зупинками, коли треба було пригадати подробицю. Він описав чоловіка з парасолею, жінку в плащі, людину з віскі. Він пригадав навіть марку віскі, і Деніел насилу стримав усмішку, коли почув: «Дорогий, односолодовий, із тих, що я собі ніколи не купував».

Пізно ввечері начальник відділу зазирнув у двері, постояв, послухав, хотів щось сказати, але передумав і пішов. Деніел мимохідь відзначив це й не надав значення.

Близько третьої ночі Сем знемігся. Він підписав протокол, підняв на них червоні очі й сказав:

— Тепер можна додому?

— Ми вас відвеземо, — відповіла Ребека. — І біля вашого дому відсьогодні чергуватиме наш співробітник.

— А онука?

— Теж.

Він кивнув, і в цьому кивку не було ні полегшення, ні радості. Лише втома людини, яка переступила межу й не знає, що за нею.

Вони відвезли його в Клептон, дочекалися, поки на порозі його зустріне дружина в халаті, і ще якийсь час сиділи в машині біля ґанку. Поруч із будинком, у темряві, стояв непримітний сірий «Форд» із погашеними фарами. Один із людей Деніела, сержант, махнув їм рукою й одразу опустив її.

— Усе, — сказав Деніел. — Далі вони самі.

— А Мейв?

— Оголосимо розшук. Можливо, її вже нема в Англії.

— Або вона вже там, де на неї чекають ті, на кого вона працювала. — Ребека втомлено всміхнулася. — Вибачте, я похмурішаю від недосипу.

— Дозвольте, я вас відвезу.

— Не треба. Метро скоро відчиниться.

— Метро відчиниться за півтори години, а зараз четверта ранку.

Вона глянула на годинник, потім на небо. Над Клептоном починало розвиднюватися: тонка світла смуга поповзла по дахах, запалюючи вікна верхніх поверхів. Повз проїхав сміттєвоз, ліниво громихаючи, і цей звук здався рідним.

— Добре, — сказала вона. — Відвезіть.

Усю дорогу до Іслінґтона вони мовчали. Деніел вів машину, Ребека дивилася у вікно. Кожен думав про своє. Він пригадував, як вона сиділа вночі, стискаючи кришку термоса, і говорила про Пітера Хоскінса голосом рівним, як стіл. Вона пригадувала, як він на секунду замовк, коли вона згадала напарників, і як у цій паузі прослизнуло щось, чого він явно не збирався показувати.

Біля її будинку він зупинив машину. Ребека відстебнула паски, але не вийшла.

— Деніеле.

— Так?

— Якщо я тієї ночі в машині наговорила зайвого, забудьте.

— Не забуду. Але й користуватися не стану.

Вона слабко всміхнулася й вийшла. Деніел дивився, як вона піднімається сходами, як відчиняє двері, як озирається на машину. Потім поїхав додому, де на нього чекав кактус.

Сем Оґілві дає свідчення, а жінка з автобуса зникає з міста раніше, ніж її встигають знайти. Деніел і Ребека розходяться по домівках на світанку, і кожен думає про те, що розповів іншому більше, ніж збирався.