Розділ 1. Квартира із садом на даху

Барбікан у червні нагадував величезний бетонний корабель, який хтось помилково посадив серед зелених садів. Деніел Гартвел приїхав сюди о пів на дев’яту ранку й одразу подумав, що в такому місці легко заблукати навіть тим, хто тут живе. Мости над водою, тераси, сходи без видимої мети й вежі, що йдуть у хмари. Лондонці або любили цей район, або ненавиділи, і Деніел ще не вирішив, до кого належить.

Ребека наздогнала його біля ліфта, на ходу застібаючи піджак.

— Запізнилася на п’ять хвилин. Метро зупинилося між «Мургейтом» і «Барбіканом».

— Я теж щойно приїхав. Чекав на вас у вестибюлі й устиг роздивитися три фонтани.

— Ви любите фонтани?

— Я люблю, коли у вестибюлі є охоронець, який не знає, куди діти руки. Подивіться, він уже втретє поправив краватку.

Ребека глянула. Охоронець за стійкою справді поправляв комір із таким виглядом, наче його ось-ось викличуть на килим.

У ліфті вони їхали мовчки. Деніел відзначив про себе, що за минулі місяці навчився розрізняти види її мовчання: робоче, коли вона розкладає в голові цифри; ображене, якого він поки жодного разу не заслужив; і оце, нейтральне, коли їй просто добре поруч. Він здивувався цій думці й прогнав її.

Квартира на останньому, сорок другому поверсі належала Г’ю Ґранту, фінансисту років п’ятдесяти п’яти, з сивіючою борідкою і поглядом людини, звиклої, щоб її слухали. Він зустрів їх на порозі в домашньому кашеміровому светрі, без взуття, і все одно виглядав так, ніби збирався на засідання правління.

— Інспекторе, сержанте, — сказав він замість привітання. — Нарешті. Моя дружина зникла три дні тому. Я телефонував вашому начальству двічі. Сьогодні вранці мені пообіцяли, що приїдуть найкращі співробітники. Сподіваюся, я бачу перед собою саме їх.

— Ми зробимо все можливе, — відповів Деніел. — Розкажіть, як це сталося.

Вітальня була простора, світла, з видом на бані собору й стрічку Темзи. На низькому столику стояли свіжі квіти, на стінах висіли абстрактні картини, на дивані лежав плед, акуратно складений трикутником. Усе здавалося надто гармонійним, як фотографія в журналі.

— У понеділок увечері я повернувся з роботи близько десятої, — почав Ґрант. — Лідії не було. Телефон вимкнено. Це не в її характері, вона завжди попереджає, якщо затримується. Я обдзвонив подруг, лікарні, поліцію. Ніхто нічого не знає. Уранці у вівторок знайшов оце.

Він простягнув Деніелові аркуш паперу в прозорій теці. Деніел узяв і прочитав. Записки як такої не було, ні слова, ні підпису. Лише ряд цифр, виведених чорною ручкою рівним охайним почерком: чотири групи по шість цифр, потім чотири по вісім, потім короткі числа, кілька літер і в кінці кожного рядка сума з комою між тисячами.

— Де лежав аркуш?

— На кухонному столі. Під сільничкою.

— Ви показували його комусь?

— Лише вам. Я вважаю, це схоже на шифр. Викрадачі залишили, щоб ми не здогадалися, чого вони хочуть.

— Викрадачі?

— А хто ж іще? Лідія не з тих жінок, які йдуть. Ми одружені двадцять років. У нас ідеальний шлюб.

Деніел підвів очі й зустрів твердий, трохи вологий погляд. «Ідеальний шлюб, — подумав він. — Так про шлюби говорять, коли їм більше нічим пишатися».

— Містере Ґранте, а вимог викупу ви не отримували?

— Поки що ні.

— Дзвінки? Листи?

— Ні.

— Тоді, можливо, це не викрадення.

— Інспекторе, — Ґрант ступив уперед, і обличчя його почервоніло, — я плачу податки в цій країні тридцять років. Якщо ви натякаєте, що моя дружина пішла з коханцем, як у дешевому романі…

— Я ні на що не натякаю. Я ставлю запитання.

— Тоді ставте їх швидше. Кожна хвилина…

Ребека, що досі мовчки стояла біля вікна, підійшла до столу й вдивилася в аркуш.

— Дозвольте.

Деніел передав їй теку. Вона читала, ледь ворушачи губами, і він бачив, як змінюється її обличчя: спочатку подив, потім зосередженість, потім щось на кшталт впізнавання.

— Це не шифр, — сказала вона тихо.

— А що?

— Пізніше поясню.

Ґрант глянув на неї з роздратуванням, але промовчав.

* * *

Вони оглянули квартиру вдвох, поки Г’ю Ґрант розмовляв телефоном у кабінеті. Кімнати були прибрані до стерильності. У спальні на туалетному столику стояли флакони парфумів, гребінець, скринька з прикрасами. У шафі висіли сукні, взуття рівними парами. Ніщо не вказувало на збори.

— Вона пішла без речей, — сказав Деніел.

— Або пішла так, щоб здавалося, що без речей.

— Звідки така думка?

— Подивіться на скриньку. Усі прикраси на місці, крім однієї: тут порожнє гніздо від каблучки. Судячи з розміру, заручинової.

— Вона могла зняти її вдома.

— Могла. Але каблучки немає ніде.

Деніел вийшов на терасу. Саме сад на даху зробив цю квартиру знаменитою: на пласкому даху вежі хтось розбив справжній сад із кущами троянд, доріжками з плитки, маленьким ставком і лавою під навісом. Червневий ранок пахнув землею та квітами. Він провів долонею по теплому листю жасмину й раптом помітив на лаві забуту садову рукавичку.

— Тут працювала Лідія?

— Це її сад. — У дверях стояла невисока жінка в сірій сукні, з тривожним обличчям. — Я Марта Гендерсон, покоївка. Місіс Ґрант проводила тут по кілька годин на день. Казала, що сад тримає її на землі.

— Ви давно в них працюєте?

— Дев’ять років.

— Що ви можете сказати про місіс Ґрант?

Марта озирнулася на кабінет, де й далі звучав голос господаря, і стишила голос:

— Вона хороша. Дуже. Але останні місяці стала іншою. Мовчазною. Раніше ми теревенили за кавою, а тепер вона весь час дивиться вбік.

— Сварилася з чоловіком?

— Вони ніколи не сварилися. Містер Ґрант не з тих, хто свариться. Він просто говорить, а вона слухає.

— Давно це так?

— Завжди, сер. Тільки раніше вона слухала, а тепер ніби перестала.

Деніел записав. Цією фразою жінка, сама того не бажаючи, описала все подружнє життя Ґрантів, і описала краще, ніж зробив би будь-який психолог.

— Марто, а ви не помічали останнім часом чужих людей? Дзвінків? Листів?

— Був один дзвінок, три тижні тому. Чоловік питав місіс Ґрант, але не назвався. Вона взяла слухавку в кабінеті й довго розмовляла пошепки. Після цього стала носити сумку з собою навіть у сад.

— Яку сумку?

— Шкіряну, коричневу. Казала, що там книжки.

— А книжки там були?

— Не знаю. Вона жодного разу не показувала.

Деніел подякував їй. Коли він повернувся до вітальні, Ребека стояла посеред кімнати, притискаючи до грудей теку з аркушем, і дивилася кудись крізь стіну.

— Ви впізнали? — спитав він.

— Ходімо звідси. Я поясню в машині.

— Що поясните?

— Що це не записка про викрадення. Це те, що бачать лише в одному місці.

Вона не договорила, бо в дверях з’явився Г’ю Ґрант із червоним обличчям і телефоном у руці.

— Знайшли щось?

— Поки зарано робити висновки, — ввічливо сказав Деніел. — Ми з вами зв’яжемося.

Вони пройшли повз нього до ліфта, і всю дорогу вниз Ребека стояла поруч, не промовляючи ні слова. Лише коли двері зачинилися, вона тихо сказала:

— Він бреше.

— Про що?

— Про те, що не знає, що це за цифри.