Розділ 2. Опис замість записки

Ребека розклала аркуш на капоті машини просто у дворі Барбікана, де пахло мокрим бетоном і нагрітою плиткою. Над головою кричали чайки, здалеку долинав стукіт молотків на сусідньому будівництві, і вона вперше за весь день відчула, що може думати.

— Дивіться, — сказала вона. — Перші чотири групи по шість цифр: це коди банків. Сорт-коди. Британські банки використовують саме такий запис. Ось, 20-14-51 — «Барклайс». 40-02-17 — «ЕйчЕсБіСі». 30-96-22 — «Ллойдс». Далі йдуть групи по вісім цифр. Номери рахунків. У Британії вони завжди восьмизначні.

— Тобто це банківські реквізити.

— Не лише. Бачите, після кожної пари йде число менше, двозначне або тризначне? Це номери комірок у банківських сховищах. А літери — коди відділень. Останнє число в кожному рядку — залишок на рахунку.

Деніел нахилився, вдивляючись.

— Звідки ви стільки знаєте?

— Бачила сотні таких списків. Коли ведеш справу про приховування доходів, знаходиш у паперах підозрюваного саме такі записи. Люди думають, що цифри нікому нічого не скажуть, а я за п’ять хвилин можу прочитати по них усю схему.

— Яку схему?

— Поки не знаю. Але той, хто це писав, складав карту. Де що лежить, у якому банку, в якому сховищі, під яким номером. Це не записка, Деніеле. Це опис.

— Опис чого?

— Чиїхось грошей. Або чиїхось таємниць.

Він потер підборіддя.

— Ґрант сказав, що це шифр викрадачів.

— Ґрант знає, що це таке. Він показав нам аркуш так швидко, бо злякався, що його знайде хтось інший, і розраховував, що поліція прочитає це як погрозу й кинеться шукати лиходіїв. Він не подумав, що хтось прочитає це як почерк.

— Почерк?

— Лідії.

Ребека підвела на нього очі.

— Подивіться, як виведено цифри. Рівні, акуратні, як у людини, що багато років вела домашню бухгалтерію. Одиниці без паличок, сімки з поперечкою на європейський манер. Так писала б жінка, що замолоду займалася рахунками, а потім залишила професію заради родини. Яка розуміє, що залишає, і залишає свідомо.

— Тобто вона не жертва.

— Вона залишила не записку, а суму, яку ніхто не захотів полічити. — Ребека підкреслила нігтем нижній рядок. — Якщо скласти суми на цих рахунках, вийде трохи більше чотирьох мільйонів фунтів. Гроші Ґранта. Або гроші, що проходили через нього.

Деніел присвиснув.

— Вона пішла, прихопивши чотири мільйони?

— Ні. Гроші лежать на місці. Вона пішла, залишивши адреси. Питання в тому, кому вона їх залишила.

* * *

Увечері Ребека лишилася в Ярді сама. Відділ спорожнів до сьомої, прибиральниці пройшли з пилососами, потім пішли й вони. Вона сиділа за столом, розкладаючи перед собою банківські реєстри, які випросила в знайомого з банківського нагляду, і пила чай, давно вистиглий. На екрані ноутбука повільно завантажувалася база даних.

Вона вбила перший сорт-код, другий, третій. Номери збігалися з реальними рахунками. Належали вони різним людям і компаніям: пенсійному фонду, будівельній фірмі, двом приватним особам. Нічого спільного на перший погляд. Але Ребека працювала з цифрами надто довго, щоб довіряти першому погляду. Вона побудувала таблицю, потім ще одну і близько восьмої вечора помітила: у всіх цих рахунків є спільний оператор, юридична фірма, що вела документи під час відкриття. «Ґрант і партнери».

— Отже, чоловік, — прошепотіла вона.

Г’ю Ґрант не просто фінансист, а людина, через яку проходили чужі гроші. Він відкривав рахунки, оформлював довіреності, розпоряджався вкладами. І Лідія, дружина, весь цей час знала, куди ведуть нитки. Вона, судячи з усього, не просто знала, а записувала.

Ребека відкинулася на спинку стільця. За вікном тремтіли вогні на мосту, по якому повзли самотні машини. Вона подумала про жінку, яка двадцять років сиділа поруч із чоловіком, пила з ним ранкову каву, слухала його промови, а вночі, можливо, перекладала в схованку цифри. Що треба зробити з людиною, щоб вона стала такою?

Близько дев’ятої зателефонували з комутатора: на лінії містер Ґрант, вимагає саме її. Ребека завагалася й узяла слухавку.

— Сержанте Лоурі? — Голос його звучав рівно, але в цій рівності вчувалася напруга. — Я хотів би отримати назад аркуш, який ви забрали сьогодні вранці. Це особиста річ моєї дружини.

— Аркуш приєднано до справи, містере Ґранте. Повернемо після закінчення.

— Я наполягаю. Він може містити інформацію, яка не повинна опинитися в чужих руках.

— Яку інформацію?

Пауза.

— Сімейну.

— Тоді вам тим більше нічого боятися, — спокійно сказала Ребека. — Поліція не розголошує сімейних таємниць.

Він поклав слухавку, не попрощавшись. Ребека ще кілька секунд дивилася на апарат. «Не повинна опинитися в чужих руках», — повторила вона про себе й записала фразу в блокнот поряд із таблицею.

Телефон на столі задзвонив. Деніел.

— Ви ще в Ярді? — спитав він.

— Так.

— Я так і знав. Ідіть додому.

— Зарано. Я знайшла дещо.

— Розкажете завтра. Зараз вам треба поїсти.

— Я їла.

— Чай не рахується.

— Для мене рахується.

У слухавці повисла пауза. Потім Деніел сказав:

— Я біля входу. З пакетом. Спускайтеся.

Вона визирнула у вікно. Біля під’їзду стояла знайома темна постать із паперовим мішком у руці. Ребека засміялася, сама не знаючи чому, закрила ноутбук і пішла вниз.

* * *

Вони сиділи на сходинках біля службового входу, бо в будівлі вже замкнули їдальню, а йти в ресторан не хотілося. Деніел дістав із пакета два контейнери з локшиною, паперові палички й пару пляшок води.

— Ви називаєте це вечерею? — спитала вона, розглядаючи локшину.

— Я називаю це робочою вечерею.

— Робочою.

— Ми ж обговорюємо справу. Отже, робоча.

— Тоді обговорюйте.

Деніел помовчав, підчепив паличками локшину й незграбно впустив її назад.

— Я не вмію їсти цими штуками.

— Помітно.

— Але ви, мабуть, вмієте.

— Вмію. Ми з батьком ходили до китайського ресторану в Лідсі щонеділі. Він вважав, що палички розвивають дрібну моторику, а отже, й здатність до обчислень.

— І допомогло?

— Не знаю. Я б упоралася й без них.

Він усміхнувся і все-таки спробував ще раз. Цього разу локшина дотяглася до рота. Ребека засміялася, і цей сміх, вільний, без звичної стриманості, видався йому подарунком.

Вони з’їли локшину, обговорили й забули обговорити цифри, а потім просто сиділи на сходах, дивлячись, як над Лондоном запалюється вечір. Нікуди не треба було поспішати. Телефони мовчали, у будівлі за спиною гули лише вентилятори. Деніел подумав, що давно не пам’ятав такого вечора, і злякався цієї думки.