Розділ 3. Капітан, подруга й двоє в костюмах

Уранці наступного дня Деніел повернувся до Барбікана сам. Ребека лишилася в Ярді перевіряти рахунки, а він узявся за те, що вмів найкраще: ходити по чужих дверях і слухати, що за ними говорять. Він почав з поверху нижче за Ґрантів, де жив сімдесятирічний португалець Мануел Перейра, колишній капітан торгового флоту, який зустрів його в халаті й з келихом портвейну о дев’ятій ранку.

— Заходьте, молодий чоловіче, заходьте. Тільки не дивуйтеся, у мене все по-морському: кожна річ на своєму місці, як на кораблі.

Квартира справді нагадувала каюту: дерев’яні панелі, мідні ручки, старовинні карти в рамах. Деніел сів на жорсткий стілець із прямою спинкою й спитав про Ґрантів.

— Г’ю і Лідія? — Перейра пожував губами. — Я живу тут дванадцять років і не можу сказати, що знаю їх по-справжньому. Вітаємося в ліфті. Він завжди поспішає, вона завжди всміхається. Раніше всміхалася по-справжньому, а торік, як би це сказати, чемно.

— Ви чули сварки?

— Жодного разу. Хоча стіни тут тонкі. Одного разу, місяців три тому, я чув, як він розмовляв телефоном. Голосно, з погрозою. Потім грюкнули двері, і вона вибігла на терасу. Я бачив зі свого балкона, як вона стоїть нагорі, біля поруччя саду, і тримається за нього, наче боїться впасти.

— А потім?

— Потім повернулася, поправила волосся й увійшла в дім. Як ні в чому не бувало.

Деніел записав. Перейра пригубив портвейн і додав:

— Знаєте, що здалося мені дивним? У них за всі ці роки майже не бувало гостей. Хіба що якась подруга раз на рік. Лише приходжі люди з портфелями. До нього, не до неї. Ділові зустрічі. Я як моряк звик помічати, коли корабель іде без екіпажу. А їхня квартира була якраз таким судном.

— Дякую, капітане.

— Нема за що. Знайдіть її, інспекторе. Вона мені подобалася.

Унизу, біля стійки, Деніел затримався, щоб поговорити з охоронцем, тим самим, що напередодні вранці поправляв краватку. Молодий чоловік виявився говірким, щойно зрозумів, що його ні в чому не збираються звинувачувати.

— У понеділок місіс Ґрант виходила близько четвертої, — сказав він. — Сама, без парасолі, хоча збирався дощ. У руках коричнева сумка, велика. Я побажав їй гарного вечора, вона кивнула й раптом сказала: «Дякую, Джеймі, ви завжди були добрі». Я здивувався, бо вона раніше не знала мого імені.

— Вона знала його з бейджа.

— Ні, бейджа я тоді не носив. Він новий. Я подумав, що вона спеціально спитала в когось. Наче хотіла попрощатися.

— Куди вона пішла?

— До метро. Але не до «Барбікана», а в бік «Мургейта». Це далі, зате там пересадка на різні гілки.

Деніел подякував і записав: «Плутала сліди». Жінка, яка в п’ятдесят із лишком років вчить імена охоронців, щоб подякувати їм перед відходом, навряд чи здатна на жорстокість. Радше на розпач, який навчився бути чемним.

* * *

Подругу Лідії Деніел знайшов на Іслінґтон-Грін, у маленькій книгарні з вивіскою «Сторінки». За прилавком стояла жінка за п’ятдесят, з коротким рудим волоссям і в круглих окулярах. Вона слухала його, не перебиваючи, потім закрила касу й жестом запросила в комірчину, де на столі стояв електричний чайник.

— Джоан Вітмор, — відрекомендувалася вона. — Ми з Лідією вчилися разом. В університеті, на економічному. Потім я обрала книжки, а вона цифри.

— Лідія працювала бухгалтером?

— Аудитором. Десять років. Її цінували, прочили в партнери. А потім вона зустріла Г’ю, вийшла заміж і покинула кар’єру. Сказала, що хоче займатися домом. Я тоді не повірила, але вона всміхалася.

— Ви бували в неї вдома?

— Раз на рік. Він не любив гостей. Казав, що вдома треба відпочивати від людей.

— А вона?

Джоан помовчала, налила чаю у два горнятка й поставила одне перед Деніелом.

— Вона просила мене телефонувати до крамниці, а не додому. Іноді ми зустрічалися в кафе, і вона щоразу озиралася. Одного разу я спитала, чого вона боїться. Вона сказала: «Мені не страшно, мені соромно».

— Соромно?

— Я теж не зрозуміла. А потім, місяців три тому, вона прийшла до мене й спитала, чи нема в мене знайомих юристів із сімейних справ. Я дала телефон. Вона записала в блокнот і заплакала. Тихо, без звуку.

— Вона не казала, що сталося?

— Тільки одне. Що дізналася про чоловіка те, чого не можна забути. І що піти від нього просто так не вийде, бо в нього є те, що належить і їй.

— Гроші?

— Не знаю. Може, гроші. Може, мовчання.

Деніел повільно допив чай. Подруга дивилася на нього поверх окулярів, і в цьому погляді він прочитав не так тривогу, як прохання.

— Міс Вітмор, чи є в Лідії місце, куди вона могла б поїхати? Дім, дача, родичі?

— Її мати померла давно. Батько в Австралії, вони не спілкуються. А ось біля моря вона любила бувати. Колись ми їздили до Вітстебла. Там вона знайшла маленький пансіон «Чайка» просто біля води й сказала, що хотіла б прожити там решту життя.

Вона запнулася, зрозумівши, що сказала забагато.

— Я не хотіла…

— Ви нічого не сказали, — м’яко відповів Деніел. — Я просто слухав, як ви перебираєте спогади.

Він підвівся, подякував, але на порозі обернувся:

— Скажіть, а хтось іще питав вас про Лідію?

— Учора приходили двоє. Сказали, що від чоловіка. Чоловіки в темних костюмах, чемні, як продавці пилососів. Я відповіла, що нічого не знаю.

— Вони нічого не запідозрили?

— Не знаю. Але один із них довго роздивлявся листівку з Вітстебла, що стоїть у мене за касою. Лідія надіслала її колись.

Деніел кивнув, подумки вилаявся і вийшов на вулицю.

* * *

Ребека зустріла його в Ярді, схилена над ноутбуком. Вона не обернулася, коли він увійшов, лише сказала:

— Я перевірила банківські реєстри. З чотирьох мільйонів, що значаться в записці, близько трьох належать клієнтам фірми Ґранта. Але десять відсотків лежать на рахунках, відкритих на ім’я Лідії Ґрант до заміжжя.

— Її власні гроші?

— Її колишні заощадження. Мабуть, не чіпані. Вона роками відкладала частину заробітку й залишила їх там, куди чоловік не мав доступу. Тепер вони стануть у пригоді.

— Для втечі.

— Для свободи, — поправила Ребека. — Це не одне й те саме.

Деніел сів на край столу й розповів про Перейру, Джоан, двох чоловіків у костюмах. Ребека слухала мовчки, пальці машинально постукували по клавіатурі.

— Вітстебл, — сказала вона нарешті. — Пансіон «Чайка». Якщо вона там, то в нас є доба, поки ті двоє не здогадаються.

— Вони вже здогадуються. Вони бачили в Джоан листівку з Вітстебла.

— Тоді їдемо сьогодні.

— Уночі?

— Уранці. Якщо виїдемо рано, будемо на місці до восьмої.

— Ви поїдете зі мною?

Вона підвела на нього очі.

— А ви збиралися їхати без мене?

— Ні. Просто хотів спитати.

— Спитали. Я згодна.

Він засміявся: коротко, з полегшенням.

— Тоді я заїду по вас о п’ятій.

— Краще о пів на шосту.

— Ви завжди торгуєтеся?

— Я завжди рахую.