Розділ 3. Чай і яблучний пиріг

Френсіс Колдер виявилася маленькою, щільною жінкою років п’ятдесяти, з коротким сивим волоссям і долонями, звиклими до важкої роботи. Вона зустріла Деніела в дверях своєї квартири в Кентіш-тауні, витираючи руки об фартух, і одразу заговорила, наче чекала цієї розмови від самого дня похорону.

— Я знала, що хтось прийде. Уся ця справа із заповітом пахне недобре.

— Чому ви так думаєте?

— Бо я доглядала місіс Стоун чотири роки й знаю, що вона могла, а чого не могла.

Вони сіли на кухні за круглим столом, застеленим картатою скатертиною. Колдер налила чаю, виставила печиво в розетці й сіла навпроти, склавши руки на колінах.

— Коли вона востаннє писала сама?

— У серпні. Записку мені. «Дякую за суп». Два рядки, та й то вона потім пів години відпочивала. Рука ходила ходором. Я сама їй підносила ложку до губ, бо чашка тремтіла.

— А двадцять сьомого вересня ви були в неї?

— Звісно. Це була субота, я приходила о десятій і пішла о шостій.

— І що робила місіс Стоун того дня?

— Майже весь час лежала. День видався поганий, задишка, слабкість. Нічого не їла, окрім бульйону. Удень приходив садівник підстригти кущі, потім заглядала сусідка з газетою. Більше нікого.

— Вона не виїздила з дому?

— Що ви! Її неможливо було навіть на сходи вивести без нош. Вона на другий поверх не піднімалася з червня, спала у вітальні.

— Але в документах написано, що того дня вона відвідала нотаріальну контору в Голборні.

Колдер подивилася на нього з такою сумішшю подиву й обурення, що Деніел мимоволі всміхнувся.

— У Голборні? У суботу? Вона? Інспекторе, ви жартуєте? У нас того дня не було навіть таксі. Я б знала.

— А коли місіс Стоун померла?

— Другого жовтня, зранку. Я зайшла, як завжди, а вона лежала в ліжку, тиха, спокійна. Лікар сказав: серце. Гарна смерть.

— Вона згадувала Едмунда Стоуна?

— Далекий родич? Ні, жодного разу. Говорила лише про дітей. Що Філіп образився на неї за щось, а Джудіт надто добра. Що хоче залишити їм дім, тільки не знає, як залагодити дрібниці з податками.

— Тобто вона збиралася залишити все дітям.

— Тільки дітям. Останній місяць торочила: «Треба заїхати до нотаріуса, поки зовсім не ослабла». Але не заїхала.

Деніел записав, подякував, допив чай і підвівся. На порозі Колдер затримала його за рукав.

— Інспекторе. Я розумію, що це не моя справа. Але, коли шукатимете винного, пам’ятайте, що вона була дуже самотня. Мало кому хочеться після смерті дізнатися, що заради нього навіть не потрудилися приїхати.

— Постараюся пам’ятати.

* * *

Ребека чекала на нього в машині біля під’їзду. Обличчя в неї було сіре, очі дивилися кудись крізь лобове скло. Деніел сів за кермо й сказав:

— Доглядальниця підтверджує. Місіс Стоун нікуди не виїздила. Заповіт не міг бути підписаний у Голборні.

— Отже, підписаний в іншому місці.

— Або без неї взагалі.

— Підпис підроблено. Експертка підтвердила.

Він завів мотор, але не рушив з місця.

— Що ще сказала експертка?

— Що почерк копіїста видає його звички.

— Звички?

— Він ставить петлю біля «g» гостру, нахилену вліво.

— Ви впізнали цю петлю.

Вона повільно обернулася до нього.

— Я не казала, що впізнала.

— Я чув ваш голос по телефону. Так говорить людина, яку щойно вдарили. Ви сказали «поки невідомо», хоча насправді відомо.

— Деніеле…

— Ребеко, я не вимагаю. Я питаю. Якщо ви знаєте, хто це, чому не скажете?

— Бо не впевнена.

— Ви завжди впевнені. Ви єдина людина, яку я зустрічав, здатна бути впевненою в собі, навіть коли помиляєтеся.

Вона різко випросталася.

— А ви? — спитала вона тихо, але так, що слова вдарили. — Ви завжди такий відкритий? Ви сидите поруч і вимагаєте, щоб я розповіла все, а самі хоч раз розповіли мені, чому ви не любите працювати в парі?

Деніел завмер.

— Це інше.

— Інше? Ви з першого дня повчали мене, що людей треба слухати. Але ви слухаєте лише те, що вам зручно. Я розповіла вам про Пітера. А ви лише позначили, що у вас щось було. Що? Хто? Коли?

— Це не стосується справи.

— Моє теж не стосується.

Вони дивилися одне на одного, і повітря в машині стало в’язким, як мед. Деніел зрозумів, що вона права. Усі ці місяці він вимагав відвертості, а сам лишався за зачиненими дверима.

— Добре, — сказав він після довгої паузи й заглушив мотор. — Ходімо.

— Куди?

— Кудись, де можна сісти й не кричати.

Вони знайшли маленьке кафе на розі, із запітнілими вікнами й вивіскою «Чай і пироги». Усередині пахло ваніллю та мокрими парасолями. Деніел узяв два чаї й шматок яблучного пирога, поставив на стіл і сів навпроти Ребеки.

— Я почну, — сказав він. — Бо ви маєте рацію.

— Не треба.

— Треба. — Він обхопив горнятко обома руками. — Багато років тому я працював у парі. З людиною, якій довіряв більше, ніж власним думкам. Він був для мене майже братом. Я жодного разу не перевірив його слів, бо мені не спадало на думку, що можна перевіряти друзів. А потім з’ясувалося, що перевіряти було треба.

— Що сталося?

— Подробиць не розповім. Не тому, що не хочу. Поки не можу. — Він підвів очі. — Але одне скажу. Відтоді я не довіряю власному чуттю. Я вдаю, що вірю людям, бо інакше не зможу з ними працювати. А насправді перевіряю себе по десять разів. Щоразу, коли я киваю й кажу «розумію», всередині хтось питає: «А якщо знову?»

Він замовк. Ребека дивилася на нього, не відводячи очей. На її обличчі не було ні жалю, ні цікавості, лише увага, яка буває в людини, що нарешті почула довгождане.

— Дякую, — сказала вона тихо.

— За що?

— За те, що не сказали «все добре».

Деніел усміхнувся, але усмішка вийшла кривою. Він давно не почувався таким відкритим і таким незахищеним. Як людина, що зняла пальто в мороз.

— Тепер ваша черга, — промовив він.

Ребека відпила чаю, поставила горнятко й кілька секунд дивилася на пару.

— Грегорі Ньюбері, — сказала вона. — Так звати того, чию петлю я впізнала. Два роки тому він робив фальшиві накладні для контрабандистів. Я вела справу. Мені звеліли закрити. Сказали, що він цінний інформатор.

— Інформатор чий?

— Не знаю. Але хтось у колишньому відділі дуже хотів, щоб він лишився на волі.

— Тепер ви думаєте, що він знову працює на тих самих людей.

— Я думаю, що він працює на тих, хто платить. І що ці люди вміють домовлятися з поліцією.

Деніел повільно кивнув.

— Тоді нам треба знайти його раніше, ніж він дізнається, що ми шукаємо.

— Або раніше, ніж хтось попередить.

Вони подивилися одне на одного. І в цю мить він зрозумів, що щось змінилося. Не між ними навіть, а в самому повітрі кафе, в запаху ванілі та дощу. Він раптом подумав, що за останні пів року вона стала для нього тією людиною, якій він готовий розповісти все. Просто поки не знайшов слів.