Розділ 2. Петля під літерою g

Експертка з почерку приймала в маленькому кабінеті на третьому поверсі Британської бібліотеки, поміж шаф із картотекою та стелажів із сотнями тек. Докторка Айрін Каспер була жінкою років шістдесяти, сухою, прямою, у строгому синьому костюмі й з масивною лупою на шиї, якою вона користувалася, як інші користуються окулярами. Вона зустріла Ребеку без усмішки й без зайвих слів.

— Сержанте Лоурі. Мені розповідали, що ви прийшли з фінансових злочинів.

— Так.

— Тоді вам знайоме відчуття, коли цифри брешуть, а підписи мовчать. Показуйте.

Ребека поклала на стіл дві теки. У першій лежали зразки почерку Маргарет Стоун за останні п’ять років: банківські чеки, листи синові, листівки на день народження, подячна записка доглядальниці. У другій копія заповіту.

Докторка Каспер наділа окуляри, піднесла лупу й заходилася роздивлятися аркуші, водячи по них пальцем за сантиметр від паперу. Хвилини спливали. За вікном шумів дощ, і від цього звуку в кабінеті ставало ще тихше.

— Цікаво, — сказала вона нарешті.

— Що саме?

— Почнімо з очевидного. — Експертка розклала аркуші віялом. — Ось чек з березня минулого року. Бачите, підпис рівний, розмашистий, упевнений. А ось лист із червня. Тут уже помітне тремтіння: лінії рвані, натиск нерівномірний. Ось записка доглядальниці, серпень: літери розповзаються, як мокрий шовк. Людина ослабла, це безсумнівно.

— Прогресуючий тремор?

— Радше хвороба Паркінсона, і вже не на ранній стадії. Вона не лишає сумнівів: тремтіння посилюється, почерк псується. І оце, — докторка постукала нігтем по копії заповіту, — це підпис здорової людини. Натиск рівний, лінії плавні, закінчення розчерку чисте, без зупинки. Такий підпис можливий лише при повному контролі руки.

— Отже, підробка?

— Підробка, сержанте, це висновок, а не спостереження. Я спостерігаю різницю.

Ребека повільно проказала:

— Рука, що підписувала, тремтіла. Рука, що підробляла, не здригнулася жодного разу.

— Ви формулюєте краще, ніж багато моїх студентів.

Ребека слухала й відчувала, як у грудях холоне те, що досі було лише здогадом.

— Ви можете сказати, хто це зробив?

— Ні. Але можу сказати, як. Бачите, тут натиск на низхідному штриху. Людина писала повільно, свідомо відтворюючи чужий рух. Отже, перед нею лежав зразок. Ось тут, біля «M», зайвий вигин: так пишуть, коли копіюють форму, а не ритм. Це почерк копіїста, а не самої господині.

— А індивідуальні особливості копіїста?

— Є. — Докторка Каспер підняла лупу й тицьнула в нижню частину літери «g» у слові «Margaret». — Бачите петлю? Її не повинно бути. Маргарет писала «g» без петлі, це видно за всіма зразками. А копіїст мимоволі додав свою звичку. Він нахиляє петлю вліво й трохи донизу, ніби підкреслює хвіст.

Ребека нахилилася ближче. Петля справді йшла вліво, гостра, як лезо. І вона раптом упізнала її.

Не одразу. Спочатку як невиразне відчуття, потім як картинка, що виринула з давніх, щільно закритих спогадів. Склад у Дептфорді, два роки тому, стос підроблених накладних на коньяк, і на кожній така сама петля, гостра, як лезо, під літерою «g» у слові «Cognac».

Вона ковтнула.

— Щось не так? — спитала докторка.

— Ні. Усе гаразд. Просто… втомилася.

— Якщо хочете, я напишу висновок. Потрібен час.

— Скільки?

— Три дні.

— Два.

— Добре. Два. — Каспер зняла окуляри й примружилася. — Ви впізнали почерк, чи не так?

Ребека мовчала.

— Не відповідайте, — сказала експертка. — Я знаю цей погляд. Люди так дивляться, коли розуміють, що знали відповідь від самого початку, але сподівалися помилитися.

* * *

Вона вийшла на вулицю й довго стояла під козирком, дивлячись на дощ. Повз ішли студенти з наплічниками, хтось сміявся, хтось сперечався про Шекспіра. Лондон жив своїм звичайним життям, не підозрюючи, що десь у його надрах сидить чоловік із гострим почерком і доброю пам’яттю.

Грегорі Ньюбері. Вона запам’ятала його ім’я, бо це ім’я назавжди лишилося в її особистому списку тих, кого вона не змогла піймати. Два роки тому він робив підроблені накладні для контрабандистів коньяку. Вона вела справу, зібрала докази, але в останню мить його перевели в категорію «інформатор» і закрили за браком доказів. Начальник відділу тоді сказав: «Він нам корисніший на волі». Ребека намагалася заперечувати, і саме після цього почалися неприємності з Пітером Хоскінсом. Вона так і не дізналася, чи був зв’язок між двома історіями.

Тепер Ньюбері опинився тут, у Гемпстеді, в підписі вдови.

Вона згадала залу суду над Пітером Хоскінсом: високі вікна, лави, запах полірованого дерева. Коли оголосили вирок, вона вийшла в коридор і там, біля вікна, зустріла його колишнього помічника. Він нічого не сказав, лише подивився на неї з такою тихою, холодною зневагою, що вона досі відчувала цей погляд на шкірі. Тоді їй здавалося, що це просто помста колег. Тепер вона вже не була певна, що за всіма цими поглядами не стояло щось більше, ніж образа.

Вона могла б розповісти Деніелові. Мала. Але слова застрягли десь у горлі. Розповісти означало визнати, що вона знала ім’я й роками носила його в собі. Визнати, що та історія в колишньому відділі не закінчилася на Пітері Хоскінсі, і що зараз вона знову стоїть на краю, з якого бачила чуже падіння.

Вона дійшла до Рассел-сквер і сіла на мокру лаву, не дбаючи про пальто. Голуби бродили доріжкою, виглядаючи крихти, фонтан вихлюпував у сіре небо тонкі струмені. Ребека дістала блокнот і написала на чистій сторінці одне слово: «Ньюбері». Потім закреслила й написала знову. Так роблять діти, коли хочуть переконатися, що слово не зникне. Поруч на лаву присів дідусь із газетою, глянув на її обличчя й делікатно відвернувся.

Телефон завібрував у кишені. Деніел.

— Ребеко. Де ви?

— Біля бібліотеки.

— Експертка щось сказала?

Пауза.

— Сказала, що підпис підроблений.

— Добре. — Він помовчав. — А хто підробив?

— Поки невідомо.

— Ви впевнені?

— Так.

Вона сказала це надто швидко й зрозуміла, що він теж почув.

— Я зустріну вас біля Ярду, — промовив Деніел спокійно. — Треба їхати до доглядальниці.

— Добре.

Вона сховала телефон у кишеню й підняла обличчя до неба. Краплі падали на шкіру холодні й часті, як дрібний шріт. «Грегорі, — подумала вона. — Ти знову».