Розділ 1. Заповіт Маргарет Стоун

Голборн у жовтні виглядав як декорація до судової драми. Вузькі вулички, темні цегляні фасади контор, скрипучі двері з латунними табличками, під якими хтось неодмінно чекав на клієнта. У повітрі висіла дрібна мжичка, а перехожі в чорних плащах поспішали так, наче кожен ніс у портфелі чужу долю.

Деніел Гартвел піднявся східцями будинку номер чотирнадцять і смикнув за шнурок дзвінка. Над дверима висіла вивіска «Пелл і Кобб. Нотаріальні послуги». Відчинила йому молода секретарка з червоними очима.

— Ви з поліції? Містер Кобб на вас чекає.

У приймальні, обшитій темним деревом, пахло воском, лавандою та старими паперами. На підвіконні куняв рудий кіт, на стіні висів портрет бородатого чоловіка в мантії. Ребека стояла біля столу секретарки й перегортала журнал прийому клієнтів, не знімаючи рукавичок.

— Знайшли щось? — спитав Деніел тихо.

— Поки лише те, що містер Пелл приймав Маргарет Стоун у суботу, двадцять сьомого вересня. А в понеділок упав зі сходів.

— Двадцять дев’ятого?

— О дванадцятій п’ятнадцять. Черговий лікар написав: «травматична амнезія». Відтоді містер Пелл нікого не впізнає.

— Дуже вчасно.

— Не виключаю.

З кабінету вийшов літній чоловік у темному костюмі, товстий, рум’яний, із ланцюжком годинника на жилетці. Це був Бертрам Кобб, молодший партнер Гаррі Пелла, а поки Пелл у лікарні, формальний керівник фірми.

— Інспекторе, сержанте, прошу. Справа, признаюся, неприємна. Родина покійної в люті, а ми лише виконавці.

— Розкажіть по порядку, — попросив Деніел.

Вони вмостилися в кабінеті за великим столом, на якому лежала тека з документами. Кобб надів окуляри й почав читати вголос рівним голосом, яким читають лекції студентам.

— Маргарет Стоун, сімдесят дев’ять років, удова, жила в Гемпстеді. Померла другого жовтня, від зупинки серця, уві сні. Лишилося двоє дорослих дітей: син Філіп, сорок вісім років, і донька Джудіт, сорок п’ять. Нерухомість у Гемпстеді, акції, ощадні рахунки. Загальна вартість приблизно два мільйони фунтів.

— А заповіт?

— Складений двадцять сьомого вересня, за п’ять днів до смерті. Засвідчений моїм колегою Гаррі Пеллом. Усе майно переходить далекому родичеві, Едмунду Стоуну. Діти не згадані.

— Взагалі?

— Ні єдиним словом.

Ребека схилилася над документом, не торкаючись аркушів.

— Можна глянути?

Кобб передав їй копію. Це був щільний кремовий папір, три сторінки машинописного тексту, підписи свідків і в самому кінці розмашистий підпис: «Маргарет Е. Стоун». Ребека дивилася на нього кілька секунд, потім сказала:

— Гарно.

— Підпис бездоганний, — підтвердив Кобб. — Ми перевіряли. Зразки з банку збігаються.

— Збігаються.

— Тоді в чому питання?

— Поки ні в чому. Я просто милуюся.

Деніел подивився на неї уважно: тон був нейтральний, але в голосі прослизнула нотка, яку він уже навчився розрізняти: вона щось помітила й поки не збиралася казати.

Перш ніж їхати до Гемпстеда, Деніел заглянув до лікарні Святого Варфоломея, де лежав нотаріус Гаррі Пелл. Той виявився сухеньким дідусем із білими вусами, який сидів на ліжку, підпираючи подушками спину, й байдуже дивився у вікно. На тумбочці стояла неторкана тарілка з желе.

— Містере Пелл, я інспектор Гартвел. Ви мене пам’ятаєте?

— Маю? — ввічливо спитав старий.

— Ні, не зобов’язані. Скажіть, ви пам’ятаєте, що робили в суботу, двадцять сьомого вересня?

— Субота, — повторив Пелл і надовго замовк. Пальці його правої руки тим часом рухалися по ковдрі, креслячи невидимі літери. — Ні. Не пам’ятаю. Але в мене чомусь болить рука, ось тут. — Він указав на зап’ясток. — Наче я довго писав.

Медсестра, що стояла біля дверей, тихо пояснила, що так буває при травматичній амнезії: тіло пам’ятає те, що відмовляється пам’ятати розум. Деніел вийшов у коридор з неприємним відчуттям: надто багато навколо цієї справи залежало від того, що хтось утратив пам’ять вчасно.

* * *

Родина Стоун чекала у вітальні гемпстедського дому, і Деніел відчув напругу вже в передпокої, ледве переступивши поріг. Простора кімната зі старовинними меблями й каміном, на полиці якого стояли ряди фотографій. Над ними висів портрет Маргарет замолоду: тонка, світловолоса, з лукавою усмішкою.

Філіп Стоун, високий чоловік із сивиною й обличчям, на якому застигло постійне невдоволення, стояв біля вікна. Поруч із ним сиділа Джудіт, жінка зі втомленими очима, вдягнена в темну сукню. Трохи осторонь, у кріслі, пряма й напружена, завмерла дружина Філіпа, Керолайн.

— Ви нарешті приїхали, — сказав Філіп, не вітаючись. — Моя мати була при здоровому глузді, і вона ні за що не залишила б усе якомусь Едмунду. Ми його в очі не бачили.

— Містере Стоун, ми поки нічого не стверджуємо. Нам треба зрозуміти, як складався заповіт.

— Його склали шахраї.

— У вас є підстави?

— У мене є мати, яка двадцять років повторювала: «Дім дістанеться вам із Джудіт». Вона казала це на Різдво, на дні народження, на кожній сімейній вечері. А потім раптом передумала за тиждень до смерті? Це абсурд.

Джудіт тихо втрутилася:

— Філіпе, будь ласка.

— Ні, Джуд. Нехай вони чують. Мати погано бачила останні місяці, в неї тремтіли руки, вона не могла писати. Навіть чек виписати не могла сама. Ми виписували їй чеки, а вона ледве виводила під ними закорючку. І раптом підпис на заповіті ідеальний.

— Ви це бачили? — спитала Ребека.

— Що?

— Що в неї тремтіли руки.

— Звісно. Я з нею жив в одному місті.

— Скільки разів ви відвідували її останніми місяцями?

Філіп розкрив рота, але не відповів. Джудіт опустила очі.

— Ми заїжджали, — сказала вона після паузи. — Не так часто, як слід було.

— Хто за нею доглядав?

— Доглядальниця. Міс Френсіс Колдер. Приходила тричі на тиждень.

— Вона могла б підтвердити стан рук?

— Напевно.

Ребека записала. Деніел перевів погляд з Філіпа на Джудіт і подумав, що в цій кімнаті немає лиходіїв, лише люди, які щось упустили й тепер шукають винного. Але заповіт лежав між ними, як розкрита рана, і будь-яка спроба виявити співчуття могла бути сприйнята як звинувачення.

— Ми повернемося, — сказав він. — І поговоримо з доглядальницею. А поки прошу нікому не телефонувати й не обговорювати справу з адвокатами фірми «Пелл і Кобб».

— Чому? — насторожився Філіп.

— Тому що до з’ясування обставин це може завадити розслідуванню.

Вони вийшли на вулицю. Дощ посилився, і Гемпстед-Гай-стрітом текли струмки. Ребека розкрила парасолю, і якийсь час вони йшли під нею вдвох, майже торкаючись плечима.

— Ви помітили підпис? — спитав Деніел.

— Помітила.

— Що в ньому не так?

— Надто гарний. — Ребека не обертала голови. — Рука, що пише такий підпис, не тремтить.