Книга 1. Чужі гроші · Розділ 28 з 32

Частина 7 — Чужий підпис

Розділ 4. Останній пором на Кале

Квартира Грегорі Ньюбері була на другому поверсі над крамницею канцелярських товарів у Сохо. Вузькі сходи, пошарпані двері, на яких хтось приклеїв оголошення: «Дзвоніть тричі». Ребека подзвонила тричі. Ніхто не відчинив. Деніел викликав слюсаря з найближчого відділку, і за двадцять хвилин замок піддався.

Усередині пахло чорнилом, тютюном і холодним чаєм. Кімната, що правила водночас за спальню й майстерню, виявилася на диво охайною: біля вікна письмовий стіл із похилою дошкою, на полицях пачки паперу різних сортів, пляшечки з чорнилом, пера у футлярах, преспап’є, лупи. У кутку стояла розкрита сумка, з якої стирчали сорочки.

— Збирався нашвидкуруч, — сказала Ребека. — Не дозбирався. Бачите, блискавка не застебнута.

— Або збирався давно, але не встиг.

Вони обійшли кімнату. На столі, поверх зеленого сукна, лежало п’ять аркушів паперу, і кожен був списаний одним підписом, повтореним десятки разів. Ребека впізнала кілька: підпис банківського управителя, підпис члена ради директорів, чиєсь розмашисте «Дж. Генсон». Усі були відпрацьовані до досконалості.

— Тренується, — пробурмотіла вона.

— Або працює.

Деніел висунув шухляду столу. Під пачкою писального паперу лежав вузький зошит у чорній палітурці. Він розкрив його й присвиснув.

— Дивіться.

На сторінках, розлінійованих вручну, були записані дати, імена й суми. Проти кожного запису стояла коротка позначка: «Заповіт, Стоун — 5 тис.», «Довіреність, Гілл — 3 тис.», «Розписка, Ф. — 2 тис.». Наприкінці сторінки, підкреслене двома лініями, значилося: «Замовник: Б. К.»

— Бейфілд Консалтинг, — сказала Ребека.

— Або хтось інший із тими самими ініціалами.

— Ні. Вони скрізь залишають ці літери. Фонд ховається за вивісками, але вивіски щоразу ті самі.

Вона перегорнула сторінку назад і завмерла. У списку за цей рік значилися платежі: «Аукціон, провенанс для Рота — 20 тис.». Нижче: «Вексель, М. Кроу — 8 тис.». Ще нижче: «Страховий поліс, Менлі — 12 тис.».

— Господи, — прошепотіла Ребека. — Він робив усе це. Фальшивий провенанс, на який купився Рот. Вексель для Мейв Кроу. Поліс Менлі.

— Майже всі справи, над якими ми працювали.

— Усі.

Деніел подивився на неї довгим поглядом.

— Отже, Грегорі Ньюбері не просто копіїст. Він штатний фахівець для всієї схеми.

— І ось він, список замовників. Лише ініціали, жодного імені.

У цю мить на сходах почулися кроки. Деніел жестом звелів Ребеці не шуміти й став збоку від дверей. Вона кивнула. Кроки стихли біля порога, і стулка обережно прочинилася.

На порозі стояв літній чоловік в окулярах, з портфелем у руці. Він здригнувся, побачивши їх, і підняв руки.

— Не чіпайте мене! Я домовласник. Містер Ньюбері просив наглянути за квартирою.

— Коли він поїхав? — спитала Ребека.

— Сьогодні після обіду. О четвертій. На таксі.

— Куди?

— На вокзал Вікторія. Сказав, що їде до Дувра.

Деніел і Ребека перезирнулися й кинулися до виходу.

* * *

До Дувра було сімдесят п’ять миль, і Деніел проїхав їх за годину двадцять. Ребека сиділа поруч, учепившись у ручку дверей, і мовчала. Дорога бігла крізь сірі пагорби Кенту, миготіли вказівники, у шибках тремтіли краплі дощу. Над морем уже згущався вечір.

Порт зустрів їх ревом гудків і запахом солоного вітру. Біля причалу стояли пороми, величезні, білі, з гірляндами вогнів. Деніел показав посвідчення охороні, вони проскочили на територію й побігли вздовж набережної.

— Рейс на Кале, — видихнула Ребека. — Останній. Відходить о восьмій.

— Зараз за п’ять.

— Де посадка?

— Третій причал.

Вони бігли крізь натовп пасажирів, із валізами й дітьми, повз лотки з чаєм і сендвічами. Біля третього причалу охоронець підняв руку:

— Посадку закінчено.

— Поліція! — крикнув Деніел. — Мені треба перевірити пасажира!

— Пором уже відшвартовується, сер.

Вони підбігли до огорожі. Величезний борт повільно відходив від пірса, лишаючи смугу чорної води. На верхній палубі стояли люди, махали хустинками, хтось сміявся. Ребека вчепилася в поруччя й вдивлялася в обличчя. І раптом побачила.

Високий чоловік років п’ятдесяти, в сірому пальті, з охайно підстриженою борідкою стояв біля борту сам. Він не махав і не сміявся, він дивився просто на неї. Впізнав, зрозуміла Ребека. Він підняв руку й привітно торкнувся капелюха, як роблять, прощаючись зі старою знайомою.

— Це він, — сказала вона хрипко.

Деніел миттєво дістав телефон, почав набирати номер митниці, але Ребека зупинила його.

— Не треба. Пізно. За годину з чвертю він буде у Франції. А там потрібен запит.

— Ми можемо зв’язатися з французькою поліцією.

— Зв’яжемося. Але він буде вже далеко. — Вона опустила руку. — Він сказав мені щось. Я прочитала по губах.

— Що?

— «Привіт Пітерові».

Деніел насупився.

— Звідки він знає про Пітера?

— Не знаю. — Її голос здригнувся. — Але думаю, ми скоро з’ясуємо.

Пором повільно відходив у присмерк. Вітер куйовдив волосся, пахло солоною водою й дизелем. Вони стояли поруч біля поруччя, не торкаючись одне одного, але так близько, що Деніел чув її дихання.

* * *

Уночі, в порожньому офісі на третьому поверсі Ярду, Ребека сиділа за столом із зошитом Ньюбері й звіряла записи зі справами. Деніел сидів навпроти, підперши голову рукою. На столі стояли дві чашки: чай і охолола кава. Була друга година ночі.

— Підробку доведено, — сказав він. — Експертка дасть висновок. Заповіт анулюють, діти отримають своє. Гаррі Пелл, кажуть, почав пригадувати. Він підтвердив, що в суботу ввечері до нього принесли готовий документ із підписом. Просили засвідчити заднім числом.

— Хто приніс?

— Кур’єр. У сірій формі, без розпізнавальних знаків.

— Зручно.

— Нитка до фонду в нас лишилася. Зошит, ініціали, список справ. Якщо скласти все разом…

— Тоді ми отримаємо карту. — Вона підвела очі. — Карту, яка веде в наш власний дім.

Він не відповів. Було чутно, як за вікном проїхала машина, потім усе стихло. Ребека поклала зошит на стіл і раптом, майже не думаючи, простягла руку й торкнулася його долоні. Просто торкнулася, на секунду, як торкаються чогось крихкого.

— Дякую, що розповіли мені сьогодні, — сказала вона.

— Дякую, що повірили.

Вона прибрала руку, але він ще довго відчував на шкірі тепло її пальців. Вони сиділи мовчки, і в цьому мовчанні не було нічого ніякового. Лише дивне, нове відчуття: що вони вже давно не просто колеги, що за стінами Ярду в них лишилася одна спільна справа, яку не можна назвати роботою.

Підробку доведено, але підробляв її чоловік, якого Ребека знала по колишній роботі, і він зникає з країни. Нитка до фонду залишається в обох у руках, а у стосунках між ними з’являється те, що вже не можна назвати просто роботою.