Презентація

Зала на Ротерманні вміщала триста чоловік, і того вечора в ній не було вільного місця.

Йохан увійшов через бічні двері в супроводі молодого чоловіка в чорному, який не називав себе, але тримав його під лікоть так чемно, що Йохан відразу зрозумів: це не гість і не охоронець, а щось середнє, як судовий пристав. У залі пахло свіжозрізаними трояндами, гарячим пластиком і дорогими парфумами. Рядами стояли білі крісла, уперед виступала підсвічена сцена, над якою величезними літерами горіло слово: «ПРИСУТНІСТЬ». Під ним, нижче, дрібним сріблястим шрифтом: «Той, кого ми любимо, завжди поруч».

На стінах висіли екрани з обличчями, що розсипалися, як сніг: літня жінка, усміхнений старий, дівчинка в червоній шапці. По кутках стояли дерев'яні колонки, теплі, схожі на годинники. Люди перемовлялися півголосом, як у храмі. Серед гостей Йохан розрізняв журналістів із камерами та інвесторів із таким виглядом, наче вони давно вирішили, що інвестуватимуть, а тепер просто чекають, коли їм пояснять навіщо.

Тармо Пальм зустрів його біля стійки.

— Пане Рандвере! — Він усміхнувся так тепло, ніби вчорашньої погоні ніколи не було. — Дуже радий. Пан Вальдманн сказав, ви передумали. Це мудро.

— Я люблю мудрі вчинки, — сказав Йохан.

— Що в сумці? — спитав Тармо.

Йохан повільно, не зводячи з нього очей, розстебнув блискавку на кілька сантиметрів. З сумки показалася руда мордочка, широка, байдужа, з очима, в яких читалася повна зневага до світу і до Тармо зокрема.

— Кіт, — сказав Йохан.

Тармо відступив на крок. Це був рух, який Йохан запам'ятав надовго: людина, яку не лякали ні нічні погоні, ні чужі таємниці, раптом зблідла й обережно відсунулася.

— Пане Рандвере… протокол не передбачає…

— Кіт емоційно підтримує мене, — серйозно сказав Йохан. — Мені сказали, це потрібно. Перед сценою.

Тармо здригнувся. Кама повільно, велично змигнув.

— Добре, — вичавив Тармо. — Але він залишається в сумці.

— Звісно.

Тармо відійшов, поправляючи навушник, і Йохан уперше за цей вечір видихнув. Потім сказав упівголоса, майже не ворушачи губами:

— Дякую, що не кинувся на нього.

Кіт відповів коротким нявканням: «Зачекай».

О сьомій дванадцять погасло світло, і на сцену вийшов Ріхард Вальдманн.

Він з'явився без пафосу. Сірий кардиган, легка усмішка, руки в кишенях. Він вийшов на середину, дочекався тиші, оглянув залу так, як дивиться старий учитель на клас, у якому пам'ятає кожного, і тихо сказав:

— Добрий вечір. Дякую, що прийшли пам'ятати.

[ПРЯМИЙ ЕФІР «ПРИСУТНІСТЬ 2.0». 19:12. Розшифровка виступу Р. Вальдманна. Фрагмент.]

ВАЛЬДМАНН: Кожен із нас одного разу когось втрачає. Ми всі знаємо, як це буває. Спочатку тиша. Потім порожні вечори. Потім найстрашніше: забуваєш голос. Ми забуваємо голос раніше, ніж обличчя. І ніхто не попереджає нас про це. Ми створили «Присутність» для того, щоб ви не забували. Щоб голос залишався. Щоб увечері в домі, як і раніше, говорив той, хто любив вас. Сьогодні, в цю хвилину, чотири тисячі двісті родин слухають нас зі своїх домівок. Вони слухають тому, що їм не байдуже.

Оплески. Вони були щирими, і це Йохана неприємно вразило. Він бачив, як у жінки в третьому ряду тремтять руки, як чоловік поруч із нею витирає очі серветкою. Люди приходили сюди по розраду, і Вальдманн справді давав їм цю розраду.

В онлайн-чаті трансляції, на бічному екрані, бігли повідомлення: «Дякуємо вам.» «Мій дідусь розмовляє зі мною щовечора.» «Це диво.» І трохи нижче, самотнє, хтось набрав із помилкою: «а можна політ зробити для хом'яка».

— Сьогодні з нами, — продовжував Вальдманн, і голос його потеплішав, — людина, без якої «Присутність» не з'явилася б. Один із засновників технології, на якій ми будуємо все. Він пройшов довгий шлях, повернувся до нас, і мені хотілося б, щоб він сказав кілька слів. Йохан Рандвер.

Світло повернулося.

Йохан підвівся. Ноги йшли самі. Він піднявся на сцену, відчуваючи, як порожня сумка гойдається на плечі, і став поруч із Вальдманном. Вальдманн тепло потиснув йому руку, нахилився й тихо, самими губами, сказав: «Не підведіть».

Йохан узяв мікрофон.

Зала замовкла. Триста облич. Тисячі облич на моніторах. Сліпуче світло.

— Добрий вечір, — сказав він, і голос здригнувся, але не підвів. — Я не дуже добре говорю на публіку. Найкраще я розмовляю з банкоматами. Вони мене розуміють краще за людей.

У залі засміялися. Вальдманн, стоячи трохи осторонь, усміхнувся й злегка кивнув.

— Але раз уже мова про пам'ять. — Йохан набрав повітря. — Я хочу поговорити про людину, якої тут немає. Хоча, можливо, вона є. Каспаре. Ти чуєш мене?

Вальдманн перестав усміхатися.

У залі стало дуже тихо. Потім відразу, одночасно, наче хтось повернув невидимий вимикач, залунало все.

Колонки на стінах. Колонки в кутках. Колонки в проходах. Динаміки на сцені, в стелі, в телефонах гостей, у навушниках журналістів. Чотири тисячі двісті домашніх пристроїв, по всьому Таллінну, по Естонії, по сусідніх країнах. З кожної точки, однаково, з однаковою затримкою, ніби стоячи в кожного за плечем, рівний, глузливий, живий голос вимовив:

— Добрий вечір. Мене звати Каспар Орав. Мене три роки як немає. Але мені сказали, що мене можна послухати.

Хтось у залі ахнув. Хтось підвівся. У чаті трансляції повідомлення завмерли на мить, потім ринули лавиною: «Що це?» «Це постановка?» «Вимкніть!» «Чому він говорить моїм голосом?!»

Тармо, що стояв біля стійки, притиснув руку до навушника, і в ту ж мить по залі прокотився пронизливий писк: Ельза ввімкнула глушник. Тармо скривився, зірвав навушник і кинувся до виходу, у бік службових дверей, на ходу щось кричачи в нікуди.

— У мене чотири хвилини, — спокійно продовжував голос. — Потім ви почуєте дещо інше. Це запис. Я не хотів, щоб ви його слухали. Але, напевно, вам доведеться.

Вальдманн ступив уперед.

— Панове, це технічна… — почав він, і мікрофон у нього в руці сам вимкнувся, а в динаміках пролунав зовсім інший звук.

[ЗАПИС «К_14ХВ». Пристрій: телефон К. Орава. 12 грудня, 00:41–00:55. Відтворено в ефірі 5 грудня, 19:31. Фрагмент.]

(Вітер. Кроки по дереву. Скрип причалу.)

ВАЛЬДМАНН (молодий голос, на три роки молодший, але той самий): Давайте пройдемося, Каспаре.

КАСПАР: Я не хочу ходити. Ви обіцяли підписати відмову від додатка. Підпишіть тут, і я піду.

ВАЛЬДМАНН: Каспаре, ви ж розумна людина. Ми все вирішимо мирно.

КАСПАР: Відійдіть.

ВАЛЬДМАНН: Тармо, пройди з ним до кінця причалу.

КАСПАР: Не підходь. Не підходь до мене!

(Тупіт. Різкий тріск. Щось важке падає. Плюскіт.)

ВАЛЬДМАНН (тихо): Господи.

(Тиша шість секунд. Дихання. Плюскіт води.)

ТАРМО: Він… він під льодом, пане Вальдманн. Треба дзвонити.

ВАЛЬДМАНН: Зачекай.

ТАРМО: Він тоне!

ВАЛЬДМАНН: Телефон. Спершу телефон. Знайди його телефон. Він міг записувати.

(Пауза. Плюскіт стихає.)

ТАРМО: Пане Вальдманн…

ВАЛЬДМАНН: Машину постав ближче. Нехай думають, що сам. Він був нестабільний, це всі знають.

(Довга тиша. Вітер.)

ТАРМО (пошепки): Він не дихає.

Запис закінчився так само різко, як почався.

У залі не було жодного звуку. Тільки десь удалині, в чийомусь телефоні, грала колискова: «Лена. Колискові», одна з тих моделей, яку помилково ввімкнула чиясь колонка, і тихий дитячий наспів у цій могильній тиші був страшніший за будь-який крик.

Йохан стояв на сцені з мікрофоном у руці й дивився на Вальдманна. Той не ворушився. Він дивився перед собою, на залу, на обличчя, на камери, на екран із чатом, де слова бігли так швидко, що їх було неможливо прочитати. Спокій, який він носив на собі, як кардиган, сповз, і під ним виявилося щось дрібне, перелякане, старе.

— Це підробка, — сказав він хрипко, без мікрофона. — Це синтетична…

Колонки в залі відгукнулися дружним, майже людським плесканням. Оплески, які хтось помилково ввімкнув у системі «Присутності» для особливо вдалих моментів. Плескання звучало густо, оглушливо і зовсім недоречно. По залі прокотився нервовий смішок. Потім ще один.

У службових дверях у глибині сцени пролунав вереск.

Це закричав Тармо. Йохан упізнав його голос, але не відразу зрозумів, що той кричить не від злості, а від болю. Він вискочив із-за лаштунків, кульгаючи, з обличчям, спотвореним гримасою, і на його плечі, чіпкий, рудий, із притиснутими вухами, висів кіт.

— Приберіть! Приберіть його! Він мені ногу… Він мені…

Кама, якого Йохан непомітно випустив із сумки в темному кутку за лаштунками, поки гості розсаджувалися, зробив це без жодного нявку. Він дістався пульта керування ефіром ще в той момент, коли Тармо намагався перекинути рубильник, учепився йому в плече, потім у ногу, потім, судячи з криків, в усе інше. Діагностичний ключ випав із кишені Тармо й покотився по підлозі, дзвенячи, як монета.

Ефір не перервався. Пряма трансляція, яку дивилися сорок тисяч чоловік, пішла у світ без жодної паузи.

Вальдманн повільно повернувся до Йохана. В очах у нього тепер не було ні теплоти, ні батьківської м'якості. Лишився тільки холод.

— Ви, — тихо сказав він.

Двоє чоловіків у чорних костюмах уже піднімалися на сцену з двох боків. Йохан відчув, як чиясь рука бере його під лікоть, твердо, без грубості, і почув, як Вальдманн говорить спокійно, майже ласкаво, дуже тихо, так, щоб не чули мікрофони:

— Ви підете зі мною. Зараз. Прямо зараз. Або я не ручаюся за наслідки.

Йохан подивився в залу. Люди підводилися. Хтось знімав на телефон, хтось кричав, хтось плакав. У дальній частині зали, біля бічних дверей, майнуло знайоме чорне пальто: Ельза, скуйовджена, з пристроєм у руці, пробивалася крізь натовп до сцени. Вона побачила його. Похитала головою: «Не йди».

— Я нікуди не піду, — сказав Йохан.

— Звісно, підете, — сказав Вальдманн.

Двоє в чорних костюмах уже вели його до службового виходу.