Лід

Крізь службовий вихід вони вийшли в темне подвір'я, де стояв чорний седан із працюючим двигуном.

Йохан устиг зробити три речі. Перша: він не став опиратися, бо двоє в чорному були явно більші за нього, а Вальдманн, що йшов позаду, тихо й дуже чемно повторював: «Без дурниць, без дурниць». Друга: він намацав у кишені штанів свій телефон, увімкнений ще в залі за планом Ельзи. Третя: він швидко, поки його заштовхували на заднє сидіння, сунув руку в кишеню пальта й стиснув ремінь порожньої дорожньої сумки, що висіла на плечі. Він сам не розумів навіщо. Рука вчинила за нього.

Седан рушив.

[ДЗВІНОК НА 112. 19:41. Розшифровка. Диспетчерський центр служби порятунку.]

ДИСПЕТЧЕР: Служба порятунку, слухаю.

ЕЛЬЗА КУРМ: Мене звати Ельза Курм, співробітниця Центру кібербезпеки. На даний момент на Ротерманні щойно в прямому ефірі пролунав запис убивства, і на ньому голос Ріхарда Вальдманна. Зателефонуйте, будь ласка, на ваш спільний канал і подивіться трансляцію «Присутності». Чотири хвилини тому. Потім, будь ласка, чорний седан, без номерів, виїхав із двору. Забрав свідка. Припускаю, що в Пірита.

ДИСПЕТЧЕР: Чому в Пірита?

ЕЛЬЗА КУРМ: Тому що три роки тому він уже вбивав там.

ДИСПЕТЧЕР: Ви жартуєте?

ЕЛЬЗА КУРМ: Я ніколи не жартую в такі вечори. Увімкніть, будь ласка, ефір.

(Пауза вісім секунд.)

ДИСПЕТЧЕР: …Виїжджаємо.

Салон седана пахнув шкірою й холодними парфумами. Вальдманн сидів поруч із Йоханом, поклавши руки на коліна, і дивився перед собою прямо, не кліпаючи. Він не поспішав заговорити. Йохан теж мовчав, слухаючи, як Таллінн за вікнами пливе назад: мокрі ліхтарі, темні підворіття, плоскі будівлі порту.

Хвилин через десять Вальдманн заговорив. Тихо, тим самим голосом, яким колись розливав чай.

— Ви не уявляєте, що ви сьогодні знищили.

— Ви три роки вбивали людину по частинах, — сказав Йохан.

— Я нікого не вбивав.

— У вас у записі є голос.

— Це був нещасний випадок. — Вальдманн говорив дуже рівно, ніби читав по папірці. — Я ніколи не бажав вашому другові зла. Він був талановитий. Але він не зрозумів головного: що світ не прощає тих, хто занадто довго тримається за свої принципи. А я, пане Рандвере, тримався за людей. За чотири тисячі двісті родин. За вечори, які я їм подарував.

— Ви подарували їм підробку.

— Я подарував їм надію. Це те саме, тільки дорожче.

Він помовчав.

— Ви можете все виправити, — сказав він раптом, і в голосі його вперше за вечір з'явилася квапливість. — Ніхто не дізнається. Запис можна оголосити підробкою. «Ядро» можна закрити. Каспара можна… ну, повернути в спокій. Ви цього хочете. Я можу вам допомогти.

— Куди ми їдемо?

Вальдманн не відповів. Седан зійшов із шосе, пройшов поворот, і за вікном майнули сосни, що похилилися під снігом, потім темна смуга затоки, потім знайомий покажчик: «Пірита. Яхтова станція».

Йохан відчув, як у нього холонуть пальці.

— Ви ж не…

— Я хочу лише, — м'яко сказав Вальдманн, — щоб ми пройшлися. Як чоловіки. Як колись із Каспаром. Мені завжди здавалося, що в спокійній обстановці люди краще чують одне одного.

Седан зупинився біля воріт занедбаної яхтової станції. Один із чоловіків у чорному вийшов, обійшов машину, відчинив двері й витяг Йохана за лікоть. Мороз вдарив в обличчя, сухий, дзвінкий, що пахнув водоростями та залізом. Навколо не було ні душі. Тільки лід, мертва біла гладінь затоки, що лежала під місяцем, і довгий дерев'яний причал, що йшов просто в неї.

Це був той самий причал.

Йохан не пам'ятав, що колись його бачив. Він ніколи тут не був. Але він упізнав це місце, як упізнають обличчя з чужого сну: по дереву, по місячному світлу, по протяжному скрипу, що йшов від настилу.

— Ідіть уперед, — сказав Вальдманн. — Пане Рандвере, будь ласка.

— Ні.

— Це не прохання.

Один із чоловіків поклав долоню йому на спину. Не штовхнув, а просто поклав, як кладуть руку на плече коня. Йохан зробив крок. Потім ще один. Дошки скрипіли. Лід унизу слабко потріскував, як багаття. Позаду чулися кроки Вальдманна, розмірені, спокійні, і більше нічиїх: чоловіки в чорному залишилися біля воріт.

Вони дійшли до кінця причалу. Далі був тільки лід.

— Він був тут, — сказав Вальдманн. Голос його став дивним: тихим, як у людини, що говорить сама з собою. — Ось тут. Я стояв на цьому місці. Знаєте, що я думав? Що він зараз повернеться й скаже: «Гаразд, підписую». Я сподівався. Справді сподівався.

— Він не повернувся.

— Він пішов уперед. На лід. Він хотів піти від розмови. І лід…

Він замовк. Потім дуже тихо, майже пошепки, додав:

— Ви розумієте, що я не можу вас відпустити.

У кишені в Йохана завібрував телефон. Один раз, потім ще. Він сунув туди руку, ніби поправляв пальто, й намацав екран. Телефон світився. Голос, сухий і втомлений, із нотками знайомої глузливості, сказав майже нечутно, так, що почув тільки він:

— Йо. Не бійся. Вони їдуть. У мене одна хвилина, потім мене відріжуть. Слухай уважно.

Йохан не повернув голови.

— Ельза з поліцією за дві хвилини. Ти маєш протриматися. Не йди з причалу. Ні на крок.

— Ви зі мною розмовляєте, пане Рандвере? — здивувався Вальдманн.

Йохан не встиг відповісти. Здалеку, з-за дерев, почулося виття сирен, ще тихе, тонке, як комарине дзижчання. Потім ближче. У темряві за воротами спалахнули сині вогні. Загриміли дверцята, закричали люди.

Вальдманн здригнувся, обернувся, потім подивився на Йохана довгим, порожнім поглядом і раптом зробив те, чого Йохан не чекав. Він відстрибнув від нього й побіг. Не до воріт, де стояли поліцейські, а вперед. На лід.

— Стійте! — закричав Йохан. — Там тонко!

Вальдманн не чув. Старий у сірому кардигані біг білою гладінню затоки, смішно розмахуючи руками, і його постать ставала дедалі менша, дедалі чіткіша на тлі місяця. Лід під ним дзвенів і стогнав. Йохан бачив, як по ньому, швидко, з тихим шепотом, побігли тріщини, як розходяться в боки тонкі чорні нитки.

Вальдманн зупинився. Роззирнувся. І раптом лід пішов у нього з-під ніг.

Пролунав крик. Короткий, відразу придушений. Чорна вода плеснула, й на поверхні лишилися тільки дві руки, що судомно чіплялися за край.

Йохан стояв на причалі.

Це були три секунди. Потім він згадував їх роками. Три секунди, в яких усе його життя зібралося в одну точку. Він бачив людину, через яку загинув його друг. Бачив її у воді, у тій самій воді. І знав, що може просто стояти. Ніхто не дорікне. Зачекає поліція, зачекає лід. Усе буде вирішено без нього.

Він згадав телефон, який не взяв.

— Лівіше, — сказав голос із кишені, тихий, але дуже виразний. — Йо. Лівіше. Там лід товщий. На метр. Лягай.

Йохан ліг. Лід під ним хруснув, але витримав. Він поповз. Ремінь сумки він на ходу зняв, тримаючи її за кінець, а вона, порожня, тяглася за ним, як хвіст.

— Не вставай, — говорив Каспар. — Не вставай, чуєш. Лід тримає одного. Повзи. Ще трохи. Ще. Бачиш тріщину? Обійди. Ось так.

Вальдманн чіплявся за край. Обличчя в нього було біле, мокре, перекошене від жаху, і в цьому обличчі не лишилося ні величі, ні влади, ні кардигана. Просто старий, що тонув.

— Допоможіть, — прохрипів він. — Допоможіть…

Йохан доповз на відстань витягнутої руки, зупинився й кинув йому ремінь.

— Хапайся!

Вальдманн учепився. Йохан потягнув. Лід під ним затріщав, і на секунду здалося, що вони обоє підуть. Але Каспар у кишені сказав спокійно, ніби просто пояснював задачу: «Не рви. Тягни рівно. Ти ж тестувальник, Йо. Тягни як баг, який не відтворюється».

Йохан засміявся. Один раз, коротко, відчайдушно. І потягнув.

Вальдманн вибрався на лід, важкий, мокрий, хрипкий, і завмер, лежачи обличчям униз. Йохан, не встаючи, поповз назад, тягнучи його за ремінь. Метр. Два. Десять. Дошки причалу скрипнули під рукою.

Підбігли поліцейські. Хтось накинув на Вальдманна ковдру. Хтось підхопив під лікоть Йохана. З темряви, скуйовджена, з червоними від морозу щоками, виринула Ельза й з розмаху обійняла його так, що в нього хруснули ребра.

Вальдманна поставили на ноги. Він тремтів, як мокрий птах. Поліцейський у формі, високий, із втомленим обличчям, вимовив належні слова: «Ріхарде Вальдманне, вас затримано за підозрою у вбивстві. Ви маєте право зберігати мовчання…»

Вальдманн не слухав. Він дивився на Йохана.

— Навіщо? — прохрипів він. — Ви ж могли…

— Три роки тому я не взяв слухавку, — сказав Йохан. Голос у нього був зовсім тихий, майже спокійний. — Більше не повториться.

Вальдманн відвернувся.

Телефон у кишені мовчав. Йохан дістав його, подивився на темний екран. Ні дзвінка, ні голосу, тільки своє обличчя, бліде, з обмерзлими віями.

— Каспаре? — тихо спитав він.

Відповіді не було.

— Каспаре!

Ельза поклала долоню на його руку.

— Його відключили, — сказала вона так само тихо. — Хвилину тому. У «Пост-Воксі» знайшли канал. Вони… вони його замкнули, Йохане.

Йохан стояв на березі затоки, на тому самому місці, де три роки тому загинув його друг, і слухав, як над водою тихо, раз у раз, дзвенить вітер.