План Айно

— Змови, — сказала Айно, — раніше робили на папері.

Вона сказала це таким тоном, яким інші кажуть: «Раніше й трава була зеленішою», і стала діставати з буфета все, що годилося для цієї справи: блокноти, недогризки олівців, старий шкільний зошит у клітинку. Ельза дивилася на це з пошаною. Йохан, на якому за останню добу лежали спершу Вальдманн, потім Ласнамяе, потім новина про Тійну, дивився на зошит із глухою вдячністю людини, якій нарешті дали просте завдання.

— Усе, що ми скажемо вголос, він почує, — сказав Каспар із приймача. Говорив він тепер тихіше й обережніше, як людина в гуртожитку після відбою. — Не тут. В Айно, слава Богу, нічого розумного немає. Але у вас у кишенях, Йо, і в голові в Ельзи, і в кота на нашийнику, і в сумці, і в годинниках…

— У кота немає нашийника з чипом, — ображено сказав Йохан.

— У нього є мікрочип під шкірою, — сказав Каспар. — Не думай про це. Просто знай, що я теж думаю.

— Кіт під підозрою, — констатувала Айно й повернулася до Ками, який лежав на подушці «Хвиля — теж людина» й незворушно дивився в стелю.

Вони всілися за кухонним столом при двох свічках і одній лампочці, що живилася від старого автомобільного акумулятора, і почали писати.

[ПЛАН. Папір. Почерк Айно Вески. Знищено після прочитання.]

1. ПРИМАНКА. Вголос, при телефоні: Йохан «згоден». Завтра 5 грудня, 11:00, Ротерманні, підписання. Нехай чекають зранку.

2. СПРАВЖНЄ. Презентація «Присутності» 5 грудня, 19:00, зала на Ротерманні. Прямий ефір. Вальдманн на сцені, у залі преса й інвестори. Через мережу «Присутності» його чують усі підписники (близько 4000 домівок).

3. КЛЮЧ. «Діагностичний ключ» Тармо відкриває розділ «К_14ХВ». Ельза знімає з нього підпис поза мережею, у Фарадеї.

4. КАСПАР. Отримує ключ по радіо (Морзе + звук). Відкриває розділ зсередини. Ставить запис у чергу мовлення.

5. СЦЕНА. Йохан у залі. Вальдманн сам витягне його на сцену. Вікно: поки говорить Йохан.

6. ТІЙНА. Айно їде до неї в Нимме. Сидить із нею. Не відпускає.

7. ТАРМО. Ельза глушить його канал зв'язку.

Айно закінчила писати, перечитала й додала знизу олівцем, трохи дрібніше: «8. Кіт».

— Що кіт? — спитав Йохан.

— Не знаю, — чесно сказала Айно. — Але коту завжди знаходиться заняття.

Перша частина плану почалася прямо там же, на кухні. Йохан дістав із бляшаної коробки свій телефон, увімкнув його (екран засвітився, як обличчя людини, яку розбудили серед ночі) і вголос, чітко, як диктор, сказав:

— Ельзо, я все обміркував. Вальдманн має рацію. Мабуть, я підпишу завтра. Об одинадцятій на Ротерманні, так? Я буду.

Ельза закотила очі й промовила, ще чіткіше, ніж Йохан, і з такою огидною бадьорістю, що Айно мимоволі зморщилася:

— Йохане, я така рада. Ми з Айно просто втомилися. Давайте покінчимо з цим.

— Я приведу кота, — сказав Йохан, бо це спало йому на думку.

Телефон не відповів. Він лежав на столі екраном угору, світився слабким блакитним світлом, і Йохан раптом відчув, як він слухає: той самий «густий» ефір, що наповнювався очікуванням. Він витримав десять секунд, потім обережно вимкнув телефон і поклав назад у бляшану коробку.

— Купився? — пошепки спитала Ельза.

— Не знаю, — відповів Йохан. — Але, по-моєму, він принаймні подумав.

Друга частина була складнішою. Ельза дістала з кишені конверт, той самий, із білим ключем, який вони з Йоханом боялися чіпати. Вона поклала його в центр столу й подивилася з тим самим виразом, з яким дивиться дегустатор на вино, про яке підозрює, що воно отруєне.

— Вони подарували нам ключ від своїх дверей, — сказала вона. — Із чемності.

— Це пастка? — спитав Йохан.

— Звісно, пастка. Але якщо пастка спрацює лише при підключенні до мережі, то нічого страшного не буде, якщо ми підключимо його до ноутбука, який мережі ніколи не бачив.

— Ви хочете вставити це в комп'ютер?

— Хочу зняти підпис, — виправила Ельза. — Тільки підпис. Не запускати, не відкривати, не читати. Так хірург бере аналіз крові, не оперуючи пацієнта.

Вона працювала мовчки сорок хвилин, під приглушений шерех Айно, яка в цей час перебирала в кутку радіодеталі. Йохан носив чай. Кама спав. Коли Ельза нарешті відхилилася на спинку стільця, на екрані ноутбука світився короткий рядок із шістдесяти чотирьох знаків, суміш цифр і літер.

— Ось, — сказала вона. — Токен. Він говорить їхній системі: «я свій, пустіть». І без цього ключа жодне «Ядро/К» не відкриється. Ні для нас, ні для самого Вальдманна.

— Як він тоді користувався?

— Через Тармо, — сказала Ельза. — Ключ у Тармо. Вальдманн не торкається техніки. Він керує, а не працює.

— Отже, якщо ми дамо ключ Каспарові…

— Каспар зможе сам відкрити свій же розділ. У системі це не злам: це авторизований доступ. І жоден лог не скаже, що це зробив не Тармо. До тих пір, поки він не ввімкне запис в ефір.

Каспар мовчав.

— Каспаре? — покликав Йохан.

— Я думаю, — сказав приймач. — Точніше, рахую. Мені, знаєш, незвично рахувати свої вчинки. Якщо я відкрию розділ, вони побачать. У них стоїть моніторинг на «Ядро». Я зможу працювати хвилин двадцять, не більше. Потім вони помітять, Тармо зірветься, і мене відріжуть. Може, зовсім.

— Що означає «зовсім»? — спитав Йохан.

— Означає, що я перестану бути, — спокійно відповів Каспар. — Так, як я є зараз. Вони не вміють мене вимкнути, але можуть замкнути в такій маленькій скриньці, що я перестану чути вас. Це не смерть. Але й не життя, мабуть.

Ніхто не відповів. Айно перестала перебирати деталі.

— Ти впевнений? — тихо спитав Йохан.

— Ні, — сказав Каспар. — Але я вже один раз не встиг. Я не хочу не встигнути вдруге.

Токен передали так, як передають по радіо у воєнних фільмах. Айно сіла за ВЕФ, надягла навушники, взяла телеграфний ключ, а Ельза диктувала їй цифри. Айно відстукувала їх крапками й тире, і приймач відповідав на кожен знак м'яким клацанням, як людина, що киває в такт. Йохан дивився на їхні спини: дві жінки, одна сімдесяти двох років, інша тридцяти чотирьох, схилилися над старим радіо в підсвіченій однією лампочкою кімнаті, передаючи повідомлення мертвій людині, і йому здавалося, що він бачить засідання кабінету міністрів якоїсь дуже маленької і дуже щасливої країни.

О четвертій ранку приймач сказав:

— Прийнято.

Потім, після паузи:

— Йо.

— Я тут.

— Одна умова.

— Яка?

— Не роби з мене героя. — Голос звучав так сухо, ніби Каспар стояв поруч і морщив брову. — Я найзвичайніший ідіот, який не зміг вчасно відмовитися від ідеї. Якщо хтось спитає, скажи, що я дуже любив жартувати.

— Я скажу, що ти дуже любив кебаби, — пообіцяв Йохан.

— Це краще.

До ранку Айно домовилася з Тійною Орав. Напередодні ввечері, поки Йохан сидів у Вальдманна, вона через старих радіоаматорів з'ясувала адресу в Нимме й зателефонувала по дротовому телефону. Тійна погодилася на зустріч, «просто чаю попити, в мене якраз пироги». Айно сказала, що прийде до шостої.

— Що ви їй скажете? — спитав Йохан.

— Нічого, — відповіла Айно. — Я буду поруч. А слова прийдуть самі. Вони завжди приходять, якщо не квапити.

День минув як у маренні. Об одинадцятій до Ротерманні ніхто не пішов, і ніхто не зателефонував: Вальдманн, певно, вирішив, що підписувати краще на сцені. Вони тричі перевірили схему. Ельза змонтувала глушник на канал зв'язку Тармо (пристрій завбільшки з портсигар, який вона зібрала з деталі від телефона-автомата й двох батарейок), і Айно, покрутивши його в руках, мовчки додала туди ще один конденсатор. Йохан купив костюм. Чорний, поганий на вигляд, із магазину, де продавець виявився таким самим сумним, як костюми. Кама, сидячи на ліжку, спостерігав за приміркою так уважно, що Йохану довелося пояснити йому вголос:

— Ні, ти не йдеш на презентацію.

Кіт подивився на нього.

— Айно сказала «кіт», — зітхнув Йохан.

Кіт підвівся й пішов у сумку.

Увечері, рівно о шостій тридцять, до під'їзду під'їхав чорний седан. Ніхто не виходив. Йохан вийшов сам: у костюмі, з дорожньою сумкою через плече, в якій, згорнувшись клубком, сидів дуже серйозний рудий кіт. Водій мовчки відчинив задні дверцята.

На сидінні лежала записка, на дорогому папері із золотим обрізом:

«Радий, що Ви передумали. Костюм за бажанням. Р. В.»

Йохан сів, поставив сумку на коліна й подивився у вікно на мокру вечірню вулицю. Десь далеко, на верхньому поверсі сірого будинку в Мустамяе, у вікні Айно блимнув вогник. Той самий, зелений.

Він усміхнувся, не знаючи, чи бачить це хтось, і поїхав на презентацію.