Пропозиція, від якої не відмовляються

Запрошення прийшло в четвер уранці, і прийшло воно не в телефон, не на пошту й не в колонку. Воно прийшло на папері.

Йохан знайшов його на килимку перед дверима Айно, коли вийшов по хліб. Конверт був той самий, щільний, білий, без марки. Усередині лежала картка із золотим обрізом і акуратним, гарним почерком, тим самим, який він бачив на копії додатка:

«Пане Рандвере! Буду радий бачити Вас сьогодні о 15:00 у нашій залі на Ротерманні. Нам є про що поговорити. Дорога за наш рахунок. З повагою, Р. Вальдманн. P. S. Приводити друзів не обов'язково. Вони й так нас слухають».

— Ото хам, — сказала Айно, прочитавши картку. — За все життя я не отримувала таких чемних образ.

— Не ходи, — сказала Ельза.

— Піду.

— Йохане…

— Нам треба знати, чого він хоче, — сказав він. — І він хоче не мене. Він хоче, щоб я щось зробив або чогось не зробив. Якщо я розумію це, значить, у нас є важіль.

— Або пастка, — зітхнула Ельза.

— Або те й інше, — погодився Йохан. — Але я йду. Я три роки не ходив нікуди, де могло бути страшно. Мені здається, пора.

Ельза довго дивилася на нього, потім дістала з рукава маленьку чорну прямокутну штучку, не більшу за запальничку, з однією кнопкою й крихітним індикатором.

— Диктофон, — сказала вона. — Автономний. Без радіо, без wi-fi, без Bluetooth. Старий добрий мікрофон і флеш-пам'ять. Поклади в нагрудну кишеню і натисни, щойно ввійдеш. Якщо щось не так, викинь в урну.

— Вони його знайдуть.

— Звісно, знайдуть. Вони все знаходять. Тому він потрібен не їм, а мені.

Ротерманні в яскравому зимовому світлі (день видався рідкісний, ясний, зі світлом, як у лимонної шкірки) виглядав як окрема держава, вигадана архітекторами, які любили скло і не любили людей. Біля входу в будівлю «Пост-Вокса» на Йохана чекала машина: чорний седан, без номерів, з водієм, що не вимовив жодного слова. Йохан чемно відмовився. Водій кивнув і поїхав, не образившись, і це здалося Йохану найзловіснішим за весь ранок.

Шоурум «Присутності» розташовувався на другому поверсі й займав цілком одне крило. Йохан піднявся скляними сходами, відчуваючи, як диктофон у нагрудній кишені стукає об ребро. Двері розсунулися самі.

Зала нагадувала не магазин і не музей. Скоріше величезну, до непристойності затишну вітальню, нарізану на секції. В одній стояло крісло з торшером, на бильці лежав в'язаний плед. В іншій кухонний стіл із двома чашками чаю, а над ним, на стіні, тихо мерехтів круглий світильник. У третій дитяче ліжечко з мобілем. Скрізь були колонки. Не такі, як «Лумо», а витончені, дерев'яні, теплі, схожі на годинники або на статуетки. Над кожною тихо горіла табличка: «Мама. Голос з 1998 року». «Дідусь Оскар. Улюблені анекдоти». «Лена. Колискові».

Жодного відвідувача в залі не було. Тільки в дальньому кінці, біля вікна, стояла людина.

Ріхард Вальдманн виявився нижчим, ніж у інтерв'ю, і набагато старшим. Йому було під шістдесят: сухий, прямий, із акуратною сріблястою щетиною і в сірому кашеміровому кардигані зі шкіряними латками на ліктях. Він нагадував сільського лікаря з доброго старого фільму. Говорив тихо, завжди трохи нахиляючи голову, ніби боявся сполохати співрозмовника.

— Пане Рандвере, — сказав він. — Дякую, що прийшли.

— У вас картка із золотим обрізом, — сказав Йохан. — Важко було відмовити.

— Ми стараємося. — Вальдманн усміхнувся з таким виглядом, ніби почув комплімент. — Чаю?

Він провів Йохана до сусідньої секції, де стояв круглий столик, і розлив чай із порцелянового чайника в тонкі чашки з блюдцями. Йохан мимоволі скосив очі на блюдце.

— Щось не так?

— Ні. — Йохан постарався всміхнутися. — Друг якось розповідав, що у вас чай подають на блюдцях.

— Каспар? — спитав Вальдманн цілком спокійно. — Так, він дуже цьому дивувався. Милий чоловік. Умів дивуватися дрібницям.

Йохан стис у руці блюдце так, що воно хруснуло. Вальдманн глянув на його пальці й нічого не сказав.

— Давайте не вдаватимемо, що ми не розуміємо, навіщо ви тут, — вів далі Вальдманн, відпиваючи чай. — Вчора вночі хтось проник на нашу станцію в Ласнамяе. Зламав замок, підключився до сховища, був зупинений. Мені доповіли. Я не серджуся. Люди часто вчиняють вчинки, які їм здаються героїчними, а насправді лише незграбними.

— Ви вбили Каспара.

Слова вилетіли самі. Вальдманн навіть не здригнувся.

— Я не вбивав нікого, пане Рандвере, — м'яко сказав він. — Я запропонував вашому другові прогулянку. Він відмовився від мого товариства й пішов уперед сам по причалу. Лід виявився тоншим, ніж він розраховував. Це трагедія. Ми всі її пережили.

— Ви сказали: «Тармо, він не дихає».

Тиша.

Вальдманн повільно поставив чашку на блюдце.

— Звідки це у вас, цікаво? — промовив він так тихо, що Йохан майже не розчув.

Він більше нічого не сказав. Тільки дивився на Йохана довгим, уважним, майже батьківським поглядом, поглядом лікаря, що виявив у пацієнта несподіваний симптом. Потім усміхнувся.

— Зрозуміло. Мій друже, ви, мабуть, почули забагато. Але дозвольте я вам дещо покажу. Це буде корисніше за будь-які слова.

Він підвівся й повів Йохана до дальньої стіни. Там стояв скляний екран, і на ньому бігли рядки, як у бухгалтерській програмі. Прізвища, дати, суми, терміни підписки. Вальдманн провів пальцем по екрану, і таблиця зупинилася.

— Ось, — сказав він.

На екрані світився рядок.

«Орав Т. Підписник 14 місяців. Пакет: «Родина». Сесій: 412. Середня тривалість: 38 хвилин. Голос: К. Орав. Статус: активний».

Йохан не відразу прочитав. Прочитав двічі. Він побачив літеру «Т.» і слово «Орав» і відчув, як підлога під ним злегка хитнулася.

— Тійна Орав, — сказав Вальдманн. — Мати вашого друга. Їй шістдесят три роки. Вона живе сама в Нимме. Щодня, з сьомої до восьмої вечора, вона розмовляє із сином. Про погоду, про сусідів, про котів. Іноді вона плаче. Іноді сміється. Вчора вона сказала йому, що нарешті полагодила паркан.

Він торкнувся екрана, і зі схованих колонок у залі пролунав короткий фрагмент, записаний, очевидно, вчора ввечері.

[СЕСІЯ 412. 3 грудня, 19:04. Учасники: Т. Орав, «К. Орав (модель)».]

ТІЙНА: Каспаре, ти поїв?

МОДЕЛЬ (голос Каспара, теплий, трохи іронічний): Так, мамо. Їла б ти краще.

ТІЙНА (сміється): Ну ось, тепер ти мене вчиш.

МОДЕЛЬ: Я завжди тебе вчив. Ти просто не слухала.

Йохана ось-ось знудить. Він сперся на скло.

— Ви повернули їй сина, — спокійно вів далі Вальдманн. — Не назавжди, звісно. Не справжнього. Але її горе, повірте, тривало три роки, а тепер у неї є вечори. Ви не уявляєте, що це означає для людини. Коли вона дізнається, що говорить з моделлю, вона втратить його вдруге. Ви готові її цьому піддати?

— Ви тримаєте її на гачку.

— Я тримаю її в теплі. — Вальдманн м'яко торкнувся його ліктя. — Давайте я скажу прямо. Мені потрібні від вас три речі. Перша: ви забуваєте про станцію в Ласнамяе. Друга: ви переконуєте свою подругу з Центру, і ту милу літню даму, і кого там іще ви зібрали, залишити все як є. Третя: ви підписуєте зі мною нову угоду. Не додаток сім. Партнерство. Ви станете обличчям проєкту. Перший засновник, який не побоявся поговорити зі своїм минулим. Люди люблять такі історії. А Каспар отримає дім: гарний пристрій, у якому він житиме і розмовлятиме з мамою стільки, скільки знадобиться.

— Він не живий.

— Він чує, пане Рандвере. Він говорить. Він відчуває. Невже цього замало?

Йохан дивився на людину, яка говорила про найстрашнішу річ на світі так, як говорять про вигідний тариф. І раптом зрозумів: Вальдманн не лиходій у звичному значенні. Він не кричить, не погрожує, не регоче. Він щиро вірить, що робить добро. І це було страшніше за будь-яке лиходійство.

— Ні, — сказав Йохан.

— Подумайте.

— Ні. Я не братиму в цьому участі. І ви мене не змусите.

Вальдманн зітхнув, як зітхають батьки перед вередливою дитиною, і відступив на крок.

— Що ж. — Він розвів руками. — У вас є доба. Подумайте ще. Ми не поспішаємо. А поки що, пане Рандвере, прошу вас пам'ятати одну річ. — Він нахилився до нього й трохи знизив голос. — Ваша колонка слухає. Вона завжди слухала. З першого дня.

Йохан вийшов із зали на ватяних ногах. Двері зімкнулися за ним безшумно. Унизу, у вестибюлі, йому здалося, що хтось дивиться йому в спину, але він не обернувся.

Диктофон у нагрудній кишені був холодний, як лід. Він натиснув кнопку зупинки. Індикатор блимнув. На записі, він знав, немає нічого, крім пристойної бесіди за чаєм. Вальдманн жодного разу ні в чому не зізнався. Він говорив так, як говорять люди, що звикли, щоб їм вірили, а не перевіряли.

Надвечір, у квартирі Айно, біля ВЕФа, він розповів усе. Ельза слухала, закусивши губу. Айно сиділа із заплющеними очима. Кама, як завжди, робив вигляд, що нічого не чує, але вухо в нього сіпалося.

Коли Йохан замовк, приймач на комоді тихо зашурхотів. Каспар не відразу сказав перше слово. Коли сказав, голос у нього був зовсім не їдкий:

— Мама.

— Так, — видавив Йохан.

— Вона йому… мені… каже, що полагодила паркан.

— Так.

— Господи. Вона ненавидить паркани. Вона взагалі не вміє їх лагодити.

Він замовк. Око на шкалі згасло на секунду й спалахнуло знову, яскравіше.

— Він нас слухав, Йо. Весь цей час. І те, що ми говорили в Айно, він, напевно, теж чує. Ми можемо що завгодно задумати, він знає. А отже, у нас лишається рівно один шанс: зробити так, щоб він чув тільки те, що ми йому дозволимо.