Правила гри

— Правило перше, — сказав Лука й вивів на звороті пресрелізу кривувату цифру «1». — Не лишатися сама. Якщо сукня показала вам порожній номер, значить, номер має бути якомога людніший.

— Я не збираюся жити в готелі разом із десятком швачок.

— Я кажу про принцип. Ви згодні?

— Згодна.

Вони сиділи на краю подіуму, звісивши ноги в залу, як двоє школярів на даху. Годинник на стіні Великої зали показував за п'ять хвилин одинадцяту. Сукня в чохлі висіла на манекені, і час від часу Джулія кидала на неї насторожені погляди, як на сплячого великого пса, який, можливо, лише вдає, що спить.

— Правило друге. — Лука насупився, добираючи слова. — Не погоджуватися на пропозиції, які виглядають надто гарними.

— Це не правило, це філософія.

— Це досвід. Я пів року знімав весілля. Якщо хтось каже «давайте зробимо вам знижку просто так», значить, він щось продає.

— А якщо я відмовлюся від усього хорошого, що залишиться?

— Погане, але чесне. Теж непогано. — Він вивів «2». — Правило третє: з'ясувати, звідки в сукні така репутація. Дізнатися, що з нею траплялося раніше. Хто її вдягав. Хто бачив те саме, що й ви.

— Берта явно знає.

— Тоді зранку спитаємо Берту. Якщо вона до того часу не перетвориться на статую разом із котом.

— Правило четверте, — сказала Джулія, забираючи в нього ручку. — Записувати все. Кожне видіння, кожну дрібницю. Я працюю з деталями, деталі видають підробки.

— Ви підозрюєте підробку?

— Я підозрюю, що мені показали надто гарний вечір. Надто гладкий. У житті такого не буває. — Вона вивела «4» і підкреслила. — А ще правило нульове: сукню я більше не вдягаю.

— Вона дуже хотіла, щоб ви вдягнули.

— Тому й нульове.

Лука подивився на неї уважно, трохи схиливши голову набік, як робив, прикидаючи композицію кадру.

— Знаєте, що дивно? Три години тому ви тягали чужі валізи й боялися ступити повз килим. А зараз сидите й складаєте правила війни з шовковою сукнею.

— Я завжди така. — Джулія мимоволі всміхнулася. — Мене довго треба доводити, а потім уже не спиниш. Сесіль каже, це впертість. Мама каже, це характер. А я думаю, це просто остання стадія втоми.

— Тоді вам пощастило, що я не сплю вночі.

Двері в залу розчинилися так різко, що обоє підскочили. На порозі стояла Сесіль. Шпильок у роті цього разу не було, і від цього обличчя її здавалося ще суворішим. У руках вона тримала в'язку ключів, а за нею човгав Тео, про всяк випадок ховаючись за її плечем.

— Ферран, — вимовила Сесіль рівним голосом, яким віддають накази на кораблях. — Що ви робите у Великій залі об одинадцятій вечора?

— Чекала на вас, мадам Сесіль.

— Не брешіть. Ви ніколи нікого не чекаєте, ви завжди поспішаєте. — Вона перевела погляд на чохол, і щось у її обличчі здригнулося. — Хто сказав вам нести його сюди?

— Бреваль. Він…

— Я знаю, що він. Я бачила його в коридорі, він усміхався. А він усміхається лише тоді, коли зробив щось, чого інші не мали помітити. — Сесіль швидким кроком перетнула залу й піднялася на подіум. — Розстібайте.

— Мадам…

— Змійку, Ферран. Або я сама.

Джулія розстебнула. Сукня попливла з чохла, і Сесіль завмерла.

Тканина знову була темно-синя, але по краю подолу, по самому нижньому рюшу, трималася тонка золота лінія, як слід від призахідного сонця на воді. Сесіль не торкнулася її. Лише довго дивилася, а потім дуже тихо спитала:

— Ви її вдягали.

Можна було збрехати. Лука непомітно хитнув головою: мовляв, не варто. Тео за спиною Сесіль нечутно ворушив губами, зображуючи «не кажи». Але Джулія раптом зрозуміла, що втомилася брехати людям, які дивляться на неї так, як дивиться Сесіль: не з гнівом, а з тривогою.

— Вдягала. Одну хвилину. Пробачте.

— Ви бачили щось?

— Так.

Сесіль повільно опустила в'язку ключів на подіум. Пролунав тихий дзенькіт, ніби впала маленька монета.

— Тео, — сказала вона, не обертаючись. — Принеси зі студії мій кошик із нитками. Синій, не червоний. І замкни двері ключем із того боку. Якщо хтось спитає, мене немає.

— А якщо спитає Бреваль?

— Особливо якщо спитає Бреваль.

Тео випарувався. Сесіль сіла просто на подіум, по-кравецьки схрестивши ноги, і жестом запросила Джулію та Луку приєднатися. Вони сіли.

— Дванадцять років тому, — почала вона, не дивлячись ні на кого, — я пришивала до цієї сукні останні ґудзики. Мадлен Валькур була моєю господинею тридцять років. Вона шила її вночі, сама, нікому не показувала й не пояснювала, навіщо. А потім сказала мені: «Сесіль, коли вона комусь покаже вечір, тримай язик за зубами. І голку напоготові». Я думала, це жарт старої жінки. Вона померла за місяць. А сукня з тих пір лежить у підвалі.

— Вона показувала комусь іще? — спитав Лука.

— Не знаю. Мадлен не казала. — Сесіль підвела очі. — Але Бреваль обрав саме сьогодні, саме цю дівчинку і саме таку годину, коли мене немає. Я в збіги не вірю. Я вірю в нитки.

Тео повернувся з кошиком, і Сесіль дістала з нього маленькі ножиці з позолоченими ручками, гострі, як думка. Сукню вона поклала собі на коліна, і пальці її рухалися з дбайливою точністю хірурга.

— Що ви робите? — спитала Джулія.

— Шию вам запасний вихід. — Сесіль повернула сукню підкладкою назовні. — Якщо вона знову захоче показати вам вечір, а ви знову її вдягнете, ви маєте вміти вилізти з неї за три секунди. Я зроблю потайний шов збоку: потягнете за стрічку, і вона злетить сама. Мадлен сказала б, що це неповага до речі. Мені байдуже. Дівчинку я в ній не залишу.

Лука присунувся ближче:

— Можна я зніму?

— Руки, а не обличчя. — Сесіль навіть не глянула на нього. — Обличчя вже видасть Тео.

— Ей! — обурився Тео, але на камери руки не підняв.

Вони сиділи й мовчки дивилися, як голка проходить по шву. Годинник у залі пробив північ. Десь далеко, на вулиці, проїхала машина, і світло фар на секунду ковзнуло по шибках, як по поверхні води.

— Дивно, — раптом пробурмотіла Сесіль. — Підкладка тут не рідна. Шов інший. Мадлен завжди шила потайним, а тут…

Вона підчепила ножицями нитку, потягнула й замовкла.

З-під відпореного краю підкладки випав маленький згорток, складений учетверо, жовтий, ламкий, із краями, пошарпаними, як у листа, який занадто часто перечитували. Він упав на поділ і завмер, а потім трішки зсунувся, ніби його покликав протяг.

Сесіль не підняла його. Не підняла й Джулія. Першим простягнув руку Лука, але одразу відсмикнув, як від гарячого.

— Це вам, — тихо сказала Сесіль, дивлячись на Джулію. — Читайте.

Джулія розгорнула аркуш. Почерк був вузький, летючий, із гострими хвостиками на літерах. Вона прочитала про себе, потім уголос, бо слова не вміщалися в одній голові:

«Тому, хто вдягне мене до показу. Якщо ти це читаєш, значить, воно показало тобі вечір. Не вір жодному вечору, який ти не обрала сама. Правда лежить там, де я шила ночами: вулиця Шовковиць, чотирнадцять, майстерня «Лаванда й Нитка». Іди до світанку. Після світанку двері зачиняться. М. В.».

У залі стало дуже тихо.

— Вулиця Шовковиць, — повторив Тео. — Це в старому кварталі. Там давно ніхто не живе.

— Хтось живе, — сказав Лука, і Джулія раптом помітила, що він уже тримає ключі від мопеда.

— До світанку лишається шість годин, — сказала Сесіль, відкладаючи голку. — Ферран. Що ви обираєте?

Джулія подивилася на сукню. На подолі, поверх темно-синього, ще жевріла тонка золота нитка. Потім перевела погляд на Луку, на Тео, на Сесіль, на їхні обличчя, несхожі й дуже живі, і зрозуміла, що вперше за цей вечір вона не сама.

— Я обираю поїхати, — сказала вона.