Найсамотніший успіх

Із-за куліси вийшов молодий чоловік із фотоапаратом на шиї та горнятком кави в руці. Він був не те щоб високий, але якийсь довгий у рухах, скуйовджений, у пом'ятому сірому светрі з розтягнутими рукавами й з тим незворушним виразом обличчя, який буває в людей, що надивилися за лаштунками надто багато, щоб чомусь дивуватися. Утім, зараз в його очах усе-таки майнуло здивування.

— Пробачте, — повторив він. — Я не підслуховував. Я просто стояв. Я взагалі часто стою. Це моя робота.

— Ви стоїте? — запитала Джулія, все ще сидячи на підлозі й намагаючись надати обличчю виразу «я цілком нормальна».

— Я фотографую. Але по суті так, стою й чекаю, поки люди забудуть, що я поруч. Зазвичай вони забувають хвилин за десять. Ви забули за дві. Це рекорд.

Він підійшов ближче й простягнув руку, щоб допомогти їй підвестися. Джулія помітила, що на зап'ясті в нього червона гумка для волосся, мабуть, чужа, і що кава в його горнятку давно вихолола: він тримав його просто за звичкою, як талісман.

— Лука Морель, — відрекомендувався він. — Лаштунки. Мене найняли зняти книжку про дім «Валькур»: руки швачок, шпильки, втомлені обличчя, усе, що не потрапляє на подіум. Бреваль дозволив знімати все, крім його власного обличчя.

— Чому крім?

— Каже, воно не фотогенічне. Хоча, на мою думку, воно просто надто добре знає, куди дивитися. — Лука стенув плечима. — Я старанно порушую правило. Він іноді випадково потрапляє в кадр.

Джулія звелася на ноги й одразу відчула, як сукня слухняно ковзнула по тілу, ніби хотіла переконатися, що вона на місці. Вона раптом усвідомила, що стоїть посеред порожньої зали в сукні, яку зберігають у підвалі під сімома замками, і розмовляє з людиною, що щойно стала свідком її, м'яко кажучи, дивної поведінки.

— Я Джулія. Ферран. Стажистка. Я просто… приміряла.

— Звісно, — чемно кивнув Лука. — А потім сіли на підлогу й сказали «ні» в порожнечу, спершу пошепки, потім голосніше. Це звичайне приміряння. У хороших домах так роблять.

— Це протяг.

— Протяг розмовляв чоловічим голосом?

— Ви чули голос?

— Ні, — визнав Лука. — Тільки вас. Але ви відповідали так, наче голос був дуже переконливий.

Джулія затулила обличчя руками. Потім прибрала руки й подивилася на нього. Він дивився без глузування, з цікавістю, як дивляться на рідкісне явище природи, наприклад на комети або на людей, які вголос сперечаються з дзеркалами.

— Якщо я скажу вам, що бачила, — повільно промовила вона, — ви викличете швидку?

— Якщо ви скажете, що це було щось цікаве, я принесу ще кави.

Вона розповіла. Коротко, плутано, перестрибуючи з показу на готель і назад: про оплески, про екран з її ім'ям, про Бреваля, який тисне їй руку, про порожній номер, шампанське й телефон без жодного імені, якому можна подзвонити. Про голос сукні. Про те, що вона сказала: «Найуспішніший вечір твого життя й найсамотніший».

Лука слухав мовчки. Лише раз потягнувся до камери й одразу ж прибрав руку, ніби вирішив, що зараз не на часі.

— Тобто, — підсумував він, коли вона замовкла, — ви побачили, що станете зіркою, і засмутилися.

— Я побачила, що стану зіркою й нікому не подзвоню.

— Це різні речі?

— Це одна й та сама річ, просто коли розповідаєш, звучить безглуздіше. — Вона зітхнула. — Я мріяла про цю колекцію з тринадцяти років. Відтоді як тітка дала мені старий журнал і сказала: «Хочеш вигадувати сукні, вигадуй так, щоб тебе за це любили». А тут виявляється, що любитимуть сукні.

— Можливо, це просто галюцинація. Ви дихали пилом у підвалі. Ви, судячи з усього, з ранку на ногах. Ви тягли чужі валізи…

— Звідки ви знаєте про валізи?

— Я знімав вас на сходах. Ви дивилися на третю валізу так, як дивляться на іпотеку.

Джулія мимоволі всміхнулася, і від цього їй стало трохи легше дихати.

— Гаразд, — сказав Лука. — Припустімо. Припустімо на хвилину, що я вірю. Що сукня показує вам вечір, один вечір, який станеться, якщо ви нічого не зміните. Що з цим робити?

— Не знаю. Обдурити?

— Обдурити сукню?

— Вона показала мені варіант, а не вирок. — Вона вимовила це вголос і раптом зрозуміла, що саме це й хотіла сказати від самого початку. — У ньому було щось неправильне. У моєму видінні я була сама. Взагалі нікого. Ні швачок, ні Сесіль, ні Тео, нікого з дому. Отже, якщо вечір мине інакше, якщо я не буду сама, то це буде не той вечір, так?

— Логіка у вас залізна, — зауважив Лука. — Хоча вихідні дані, скажімо прямо, сумнівні.

— А в вас є інші варіанти?

— У мене є камера, яка не обманює, — відповів він і підняв фотоапарат. — Давайте перевіримо. Станьте до світла й постійте хвилину. Я не знімаю вас, мені потрібна лише сукня.

Джулія слухняно стала під лампу. Лука навів об'єктив, клацнув, глянув на екран і раптом замовк. Потім мовчки простягнув їй камеру.

На знімку сукня була не темно-синя, а золотаво-червона, кольору ранкового сонця на старій черепиці. Вона світилася так, ніби всередині неї горіла свічка. На самій Джулії, на фотографії, була усмішка, якої вона не пам'ятала, наче цю світлину зробили в інший день, в іншої Джулії.

— Це… — почала вона.

— Я нічого не чіпав, — швидко сказав Лука. — Без фільтрів, без обробки. Справжній кадр. Але сукня, — він перевів погляд на неї, потім на тканину, і Джулія зрозуміла, що він дивиться наживо, — щойно була синя. А тепер погляньте на поділ.

Вона опустила очі. По нижніх шарах спідниці, там, де вишиті сузір'я складалися в загадковий візерунок, повільно, як фарба у воді, розпливалося тепле золото. Воно йшло знизу вгору, залишаючи за собою тоненькі червоні прожилки, аж доки всі шари не спалахнули, як захід сонця.

— Вона вас слухає, — тихо сказав Лука. — Ви щойно вирішили не бути сама. І вона, схоже, звернула на це увагу.

У залі стало тихо. Сукня й далі світилася, ніби замислилась, а потім, дуже повільно, колір почав повертатися до синього. Але не повністю: на подолі лишився тонкий золотий обідок, як перша смужка зорі над морем.

Джулія дуже обережно розстебнула змійку, перевдяглася за ширмою, повернулася у своїй чорній робочій формі, повісила сукню назад на манекен і застебнула чохол. Руки в неї майже не тремтіли.

— Гаразд, — сказала вона, коли все було зроблено. — Припустімо, я не збожеволіла. Припустімо, сукня чарівна. Припустімо, ви фотограф, який випадково опинився на місці й узагалі не зобов'язаний мені вірити.

— Я вірю, — урвав її Лука. — Не тому, що це розумно. Просто я за цей місяць зняв у домі тисячу речей, і жодна з них не була такою, якою здавалася. Сукня раптом виявилася чеснішою за решту.

— Мадлен Валькур казала те саме.

— Розумна жінка.

— Її давно немає.

— Розумні жінки часто залишають по собі дивні сукні, — Лука допив холодну каву одним ковтком, скривився й поставив горня на подіум. — Гаразд. У вас є двадцять дві години до показу. Якщо ви хочете, щоб вечір, який вам показали, не відбувся, значить, треба зробити так, щоб він вийшов не зовсім таким. Я можу допомогти. У мене немає чарів, зате є камера, мопед і повна нездатність спати до світанку.

— А натомість?

— Нічого. Просто мені давно не траплялося нічого цікавішого за чужі рукави.

Він знову простягнув руку, тепер уже не для того, щоб допомогти підвестися, а як для знайомства.

— Лука.

— Джулія, — відповіла вона й потисла її. Рука в нього була тепла й суха, з мозолею від спуску затвора на вказівному пальці.

І в цю мить сукня в чохлі, повішена на манекен, ледь помітно гойднулася, ніби хтось зітхнув із полегшенням.