Шиття по ночах

Мопед Луки називався Пастіс. Це Джулія дізналася на третій хвилині поїздки, коли він, перекрикуючи мотор, пояснив, що ім'я дано на честь єдиного напою, який Пастіс, на його думку, нагадує: так само жовтий, гучний і неодмінно викликає питання в тих, хто бачить його вперше.

— Тримайтеся міцніше! — гукнув Лука.

— За що?!

— За мене!

Джулія обхопила його за пояс, наскільки дозволяла ввічливість. За спиною в неї, прив'язаний ременями Сесіль до її плечей, як маленький темний вітрильник, надувався чохол із сукнею. Сесіль не дозволила залишити «Вечір номер дев'ять» у залі: «Якщо Бреваль захоче, щоб сукня зникла, вона зникне, а якщо вона з вами, ви принаймні знатимете, де вона зникає». Тео лишився в домі, щоб удавати, ніби всі при ділі, а насправді кожен із них просто пішов на «термінове нічне завдання».

Сен-Орельєн о першій ночі був містом півтонів. Ліхтарі стояли рідко, як заблукалі світлячки. На площі біля фонтана спала зграя голубів, а у вікнах пекарні на розі горіло тепле світло: пекар уже місив тісто на ранок. Мопед гучно промчав мостом через струмок, повз зачинені крамниці, повз афішу завтрашнього показу з написом «Осінній вечір Валькур: нова колекція Огюстена Бреваля», і Джулія мимоволі відвела очі.

Старий квартал починався раптово: бруківка під колесами, вузькі вулички, будинки, притиснуті один до одного, як старі друзі на лавці. Тут пахло сирим камінням, лавандою й чимось давно забутим, на кшталт пилу на горищі.

— Це тут, — сказав Лука й заглушив мотор. У тиші, що настала, стало чутно, як крапає вода з ринви. — Вулиця Шовковиць.

Вулиця виявилася коротшою, ніж сподівалася Джулія, лише десяток будинків, і всі зі зачиненими віконницями. Будинок номер чотирнадцять стояв у самому кінці, затиснутий між кондитерською з погаслою вітриною й будинком з облупленими блакитними дверима. Над його вікном висіла вицвіла дерев'яна вивіска. На ній, під шаром пилу й часу, ледь читався напис: «Лаванда й Нитка».

— Зачинено, — констатував Лука, смикнувши ручку. — Давно. Років дванадцять, судячи з павутиння.

— У нас є ключ.

— Який ключ?

Джулія дістала з кишені той самий латунний ключик на стрічці. Вона підняла його до світла ліхтаря й раптом помітила те, чого не бачила раніше: на вицвілій стрічці, майже стерті, були вишиті крихітні ниточні літери. «Ш. 14».

— Він був у мене від самого початку, — прошепотіла вона. — Бреваль віддав його мені, ніби не знав, що він означає. Або знав.

— А якщо не знав? — Лука нахилився ближче. — Тоді він просто взяв із в'язки Мадлен перший-ліпший ключ, думаючи, що це від архіву.

— А це не від архіву.

— Це від місця, куди нам треба.

Замок піддався не одразу. Ключ повернувся з тихим скрипом, і двері, наче тільки на це й чекали, відчинилися досередини.

Запах обрушився першим: лаванда, густа, майже солодка, змішана з ароматом старого льону, свічкового воску й шовку. Лука клацнув ліхтариком на телефоні. Промінь ковзнув по кімнаті: довгий робочий стіл, на ньому котушки, лекала, ножиці в шкіряному чохлі, ряди манекенів під простирадлами, схожі на привидів, що зібралися на тихі збори. Зі стелі звисали жмути засушеної лаванди. На стінах висіли пожовклі аркуші з начерками.

— Нічогісінько собі, — видихнув Лука. — Вона працювала тут вночі.

— Це не майстерня. Це схованка.

Джулія повісила чохол на цвях, що стирчав зі стіни, ніби був забитий саме для цього, і повільно пішла вздовж столу. Усе в кімнаті говорило: тут жили. Чашка із засохлим чаєм на підвіконні. Окуляри, залишені на розкритій книжці. Тепла шаль на спинці стільця, на якій ще вгадувався чийсь силует.

Вона побачила теку на дальньому кінці столу. Шкіряна, зі зав'язками, на палітурці виведено: «Осінь. Не для показу».

— Не для показу, — повторив Лука, підходячи ближче. — Значить, для чого?

Джулія розв'язала зав'язки. Усередині лежали малюнки. Десятки, може, сорок чи п'ятдесят. Туш, акварель, олівець. Сукні, жакети, плащі, шалі. Вона взяла перший аркуш і застигла.

Легке пальто з асиметричним коміром, який переходив у шарф. Нижче, на другому аркуші, сукня-сорочка на косій застібці, з рукавами-ліхтариками на ліктях. На третьому жакет із двох різних тканин, зшитих встик, так що шви ставали головною прикрасою.

Вона знала ці речі. Не просто бачила. Вона вранці, вдень і весь останній тиждень підганяла їх по фігурі, пришивала ґудзики, тримала шпильки біля манекенів. Це були моделі завтрашнього показу.

— Луко, — сказала вона тихо. — Тут увесь «Осінній вечір».

— Що?

— Уся колекція. Кожна річ. Ось пальто, воно відкриває показ. Ось сорочка, ось жакет, ось сукня з рукавом на дванадцятому виході…

Вона перегорнула аркуш. На ньому справді була модель номер дванадцять, і рукав, той самий злощасний рукав, який Сесіль веліла виправити до ранку, на малюнку лежав саме так: трохи криво, трохи не за каноном, навмисне недбало. Не помилка швачки. Задум.

— Це не дефект, — вимовила Джулія, і голос у неї сів. — Рукав кривий не тому, що я погано пошила. Він так задуманий. Я весь вечір хотіла виправити те, що не можна виправляти.

— Бо автор хотів, щоб він лежав криво?

— Бо автором була Мадлен Валькур.

Лука мовчав. Він тримав у руках інший аркуш, і по його обличчю Джулія бачила, що він рахує, прикидає дати, дивиться на цифри.

— Тут стоїть число, в кутку, — сказав він нарешті. — Тринадцять років тому. Ось цей начерк, за яким зроблено те сіре пальто. І цей. І цей. Вересень, жовтень, листопад… Усі старші за дванадцять.

— Тобто все це Мадлен намалювала ще до…

— До того, як Бреваль став креативним директором. Так.

— Але він каже, що колекція його.

— Він каже багато. У нього усмішка для цього.

Джулія сиділа на краю столу, і їй здавалося, що кімната злегка хитається. Дванадцять років. Дванадцять років Бреваль показував світові колекції, а світові подобалося. Критики писали про «зрілість почерку». Блогери зізнавалися в коханні до його «жіночних силуетів». Вона сама з чотирнадцяти років вирізала його інтерв'ю з журналів і підкреслювала фрази, які хотіла запам'ятати.

Десь у глибині свідомості ворухнулася жахливо проста думка: а що, як і ці фрази були чужими?

— Зачекайте, — сказала вона й перебрала теку. — Тут є підписи?

Вони перебрали всі аркуші по одному. На кожному, в правому нижньому кутку, де зазвичай ставлять підпис, папір був акуратно зрізаний. Тонкою, чистою лінією, гострими ножицями. Куток за кутком. Аркуш за аркушем.

— Хтось вирізав її ім'я, — сказав Лука.

— Хтось дуже старанний.

— Або хтось, хто боявся, що ім'я знайдуть.

Джулія підвела голову. За вікном вулицею проїхала машина, фари на мить освітили кімнату, ряди простирадл, висячі жмути лаванди. Промінь ковзнув по чохлу на цвяху, і їй здалося, що тканина всередині трохи ворухнулася, ніби сукня теж слухала.

— Поки що нічого не доведено, — проказала вона вголос, більше для себе. — Це можуть бути просто старі ескізи. Її власні, ранні. Він міг розвинути їх, адаптувати…

— Ви самі в це вірите? — м'яко спитав Лука.

Джулія подивилася на кривий рукав на дванадцятому аркуші. Згадала, як Сесіль сказала вранці: «Виправ, або я виправлю тебе». Згадала, як Бреваль усміхався.

— Ні, — зізналася вона. — Але мені хочеться, щоб це було так.

Лука підійшов і сів поруч. Не надто близько, рівно настільки, щоб вона відчувала його плече поряд і при цьому не відчувала себе зобов'язаною щось робити.

— Знаєте, про що я думаю? — сказав він. — Що сукня відправила нас сюди не по відповідь. А по запитання.

— По яке?

— Що ви робитимете, коли дізнаєтеся напевно.

Вона хотіла відповісти, але в цю мить на вулиці почулися кроки. Неквапні, важкі, чоловічі. Вони зупинилися біля самого вікна.

Лука погасив ліхтарик.

У темряві, просякнутій лавандою, Джулія чула лише стукіт власного серця й тихе, рівне дихання когось по той бік скла.