Плітка як зброя

Уранці в п'ятницю я прокинувся з відчуттям, добре знайомим кожному, хто хоч раз упускав на підлогу піднос із посудом на очах у всього ресторану: сором, і ще гірше за сором, приреченість. Я лежав, дивлячись у стелю, і подумки прокручував учорашній вечір, як кіноплівку, зупиняючись на найневдаліших кадрах: ось я підводжуся, ось відкриваю рот, ось голос перетворюється на писк, ось сміх. Щоразу на цьому місці я хотів вирізати шматок і переклеїти, але кіноплівка, на відміну від книги, не допускає правки заднім числом.

З цього стану мене вивів телефон. Дзвонила Орла Кін.

— Містере Дойле, — сказала вона без передмов. — Ви вдома чи в бібліотеці?

— Вдома. Але бібліотека…

— Бібліотека почекає. У мене на столі лежить те, що вам потрібно. Форма 7-Б, пам'ятаєте? Запит архівних копій платіжних розпоряджень. Я подала його в понеділок, банк зазвичай відповідає за тиждень, але я знаю там одну людину, і вона відповіла за три дні.

Я сів на ліжку.

— І що у відповіді?

— Усе, що ви хотіли. — Голос у неї був сухий і задоволений, як у людини, що знайшла зниклу кому. — Розпорядження про переказ залишків фонду проведено у вівторок, о сьомій сорок одній ранку, через систему онлайн-банкінгу. Використано електронний ключ скарбника. Це відомо. Але банк фіксує не лише ключ, а й адресу пристрою, з якого здійснено вхід. І ця адреса, містере Дойле, належить не Падріку Салліванові. Вона належить провайдеру, що обслуговує офіс за адресою Ринкова площа, один.

Я не одразу зрозумів.

— Ринкова площа, один, — повторив я. — Це…

— Агентство «Квінлан Естейтс». — Вона помовчала. — Я перевірила двічі. Це не доказ вини в суді, але це дуже серйозна річ, яку будь-який слідчий зобов'язаний взяти до уваги. Падрік, як мені розповідала його дружина, у цей час снідав удома, а його ключ лежав у сейфі парафіяльного комітету.

— Він їв тартинку з медом, — сказав я. — Бріджид запам'ятала. Добре. Що мені з цим робити?

— Передайте сержантові Гікі. Тільки не телефоном. Особисто. З копією. А оригінал я засвідчу в нотаріуса й привезу завтра до Балліварни.

Я подякував їй і поклав слухавку. Руки в мене тремтіли, але інакше: не від страху, а від якогось нетерплячого, веселого збудження.

У бібліотеці чекала Ейслінг. Вона сиділа на стійці, теліпаючи ногами, і їла бутерброд. На її обличчі був вираз людини, що прокинулася з відповіддю на задачу.

— Слухайте, — сказала вона, не чекаючи, поки я роздягнуся. — Я всю ніч думала. Дермот виграв учора, бо знав, як працює місто. Він знає, що люди вірять тому, що почули першим, і тому, що почули від когось, кому довіряють. Отже, щоб перебити його, нам треба зробити те саме. Тільки навпаки.

— Дійти до людей раніше за нього, — сказав я.

— Ні. Змусити його самого дійти до того місця, де ми на нього чекаємо. — Вона відклала бутерброд. — У Дермота є одна слабкість. Він мусить знати, де лежать оригінали. Він обшукував бібліотеку, Гікі її обшукував, вони нічого не знайшли. А він людина, якій треба тримати все під контролем. Його мучитиме, що ми знайшли. Що документи є. Що ми можемо їх пред'явити.

— І?

— І треба, щоб він дізнався, де вони лежать. І пішов за ними.

— Куди?

Ейслінг усміхнулася.

— До бібліотеки. Уночі. З ключем, який у нього є. А в бібліотеці буде хтось, хто побачить, як він заходить.

Я дивився на неї з подивом і гордістю, як дивляться на дитину, що несподівано прочитала вголос цілу главу.

— Але як він дізнається?

— Через Мойру.

Я замислився. Ідея була божевільна, але елегантна. Мойра Кеннеді була єдиною людиною в місті, чиї слова доходили до Дермота швидше за будь-який лист. А ми, як з'ясувалося вчора, вже знали: вона передає йому все, що чує, і разом із тим сама не вірить жодному слову з того, що поширює. Вона не пліткарка зі злоби. Вона пліткарка за натурою, як деякі люди співають, бо не вміють інакше.

— Ми використаємо її наосліп, — сказав я.

— Ми використаємо її поголос, — поправила Ейслінг. — Це різні речі.

Мені не дуже подобався моральний бік справи, і я сказав це вголос. Ейслінг знизала плечима.

— Імоне, він першим почав. Він запустив плітку про вас. Він запустив плітку про Падріка. Він запустив плітку про Тадга. Якщо тепер сказати правду пошепки й отримати результат, це не брехня. Це просто доставка за потрібною адресою.

Проти цього заперечити було нічого.

Спершу, проте, треба було зробити те, що я відкладав із учорашнього вечора. Я взяв теку з копією відповіді банку й пішов до сержанта Гікі.

Відділок гарди Балліварни займає частину будівлі колишньої пошти. Це одна кімната з бар'єром, столом, чайником і пробковою дошкою на стіні, на якій приколото малюнок ірландського вовкодава, якого з якихось причин ніхто ніколи не бачив. Гікі сидів за столом, їв сендвіч і переглядав папери. На підвіконні куняла кішка Констебль.

— Дойле, — сказав він, побачивши мене. — Я не кликав.

— Знаю. — Я поклав теку на стіл. — Але я прийшов не з питанням. Я прийшов із документом.

Він дивився на теку кілька секунд, не рухаючись. Потім витер руки серветкою, розкрив і прочитав. Я спостерігав за його обличчям. Воно не змінювалося: ні брови, ні губи, ні складки в рота. Але на другому аркуші рука його завмерла, а потім повільно, дуже повільно потяглася до склянки, і, не донісши до рота, опустилася назад.

— Звідки це? — запитав він.

— Від аудитора Орли Кін з Голвея. Це архівна копія банківського розпорядження. Там указана адреса пристрою.

— Ринкова площа, один.

— Так.

Гікі відкинувся на спинку стільця. Я чекав, що він почне заперечувати, казати «замало», «це ще нічого не означає», «де оригінал». Але він мовчав. Потім сказав тихо, дивлячись не на мене, а у вікно:

— Я знав, що щось не так.

— Перепрошую?

— Не одразу. — Він потер перенісся. — Коли Падрік зник, мені здалося дивним, що Дермот прийшов до мене раніше за Бріджид. Він знав про зникнення грошей іще до того, як банк викликав поліцію. Я вирішив: може, збіг. Потім він приніс заяву, написану ніби заздалегідь. Потім ці «свідки». Я запитав: хто? Він сказав: потім назву. Не назвав.

— Чому ви мовчали?

— Тому що в мене немає доказів. — Гікі нарешті подивився на мене. — Тому що Дермот Квінлан платить у цьому місті половину податків, а друга половина в нього в боргу. І тому що я, Дойле, не герой. Я п'ятнадцять років служу в тихому місці, і мені було… зручно.

Я не знав, що на це відповісти. Він сам сказав те, що я бачив і не міг вимовити.

— Сержанте, — сказав я обережно, — я думаю, ви чесна людина.

— Не треба, — буркнув він. — Скажіть краще, чого хочете.

— Я хочу, щоб у суботу вночі ви були в бібліотеці. Не в формі. Не в машині. Просто там. З констеблем.

— Навіщо?

— Щоб побачити, як хтось увійде.

Гікі дивився на мене довго. Потім його губи вигнулися в дивній, кривій усмішці, якої я раніше не бачив.

— Ви знаєте, Дойле, — сказав він, — ви перша людина за всі ці роки, яка просить мене впіймати злочинця. Решта просять мене нікого не ловити.

— Це означає «так»?

— Це означає «побачимо». — Він закрив теку. — Але якщо ви мене обдурите, я вас посаджу за порушення громадського спокою.

— Домовилися.

Тепер лишалася Мойра. Я зайшов до її крамниці о пів на другу, коли там зазвичай найменше людей. За прилавком вона розкладала по пакетах цукор і, побачивши мене, на секунду завмерла. На її обличчі відбилася складна гама почуттів: провина, цікавість, насторожа і, як би це сказати, радість мисливця, в якого дичина сама йде в сіті.

— Імоне, — сказала вона. — Вам щось?

— Хліб. І ще… — Я озирнувся на двері, ніби перевіряючи, чи нікого немає. — Мойро, можна вам дещо сказати? По секрету.

Я ніколи не бачив, щоб людина так швидко нахилялася над прилавком.

— Звісно, Імоне. Я нікому.

— Ви вчора були на зборах. Бачили, як я… ну…

— Бачила. — Вона поклала долоню на моє зап'ястя. — Не переживайте. Усі бачили.

— Саме тому я хочу, щоб ви дізналися. — Я понизив голос. — Падрік живий. Я його бачив. Він повернеться на ярмарок і о третій годині дня, перед усім містом, покаже документи, які доводять, що він не злодій. Справжні оригінали. Вони лежать у замкненій шафці в бібліотеці, під стійкою. Ключ у мене. Тільки я боюся, що якщо про це дізнаються раніше часу, хтось зуміє їх знищити. Тому нікому. Домовилися?

Мойра дивилася на мене величезними очима. Я бачив, як усередині її голови відбувається складна робота: вона зважувала, скільки секунд може витримати, перш ніж ця новина вирветься на волю.

— Нікому, — сказала вона. — Могила.

— Дякую.

— Тільки, Імоне… — вона присунулася ближче, — а де він був увесь цей час?

— Про це він розповість сам.

Я розрахувався, узяв хліб і вийшов. Ейслінг чекала на розі, вдаючи, що розглядає вітрину з листівками.

— Ну? — запитала вона.

— Могила, — сказав я.

— Могила. — Вона гмикнула. — Дайте їй годину.

Насправді їй знадобилося сорок хвилин. О другій двадцять я йшов Ринковою площею з хлібом під пахвою й бачив, як Мойра вийшла з крамниці, перевернувши табличку на «Зачинено», і поспішила через площу в бік офісу «Квінлан Естейтс». Вона йшла так, як ходять люди, що несуть секрет: підстрибом, притискаючи сумку, і обличчя її світилося.

Я не відчував тріумфу. Мені було трохи совісно: жінка, при всіх своїх вадах, нікому не бажала зла, перетворилася на знаряддя. Але я втішав себе думкою, що правду, як і воду, не втримаєш у долонях: вона знайде дорогу.

Решта дня пішла на те, чого я боявся найбільше: на розмови. Я пішов до Бріджид. Вона відчинила двері з обличчям, схожим на зачинені двері, і сказала, не запрошуючи всередину:

— Учора ви стояли й мовчали.

— Знаю.

— Я хотіла, щоб ви сказали.

— Я теж.

Вона дивилася на мене довго, а потім, певно, щось вирішила, відступила й пропустила в дім. Ми сіли на кухні. Я розповів їй усе: про печеру, про оригінали, про пастку. Вона слухала мовчки, дивлячись на баночки з травами. Коли я закінчив, вона тихо сказала:

— Він живий.

— Живий.

— Я знала. — Її голос здригнувся, але вона взяла себе в руки. — Що від мене потрібно?

— Прийдіть на ярмарок. І Тадг теж. Коли настане час, ви вийдете й скажете, що ви думаєте. Не про гроші. Про Падріка.

— Я не вмію говорити публічно.

— Я теж, — сказав я. — Але ми навчимося.

Вона ледь усміхнулася, вперше за ці дні.

У суботу вранці на причалі Кам'яної коси, в човні Оуена, до нас вийшов Падрік у сірому пальті, яке він дбайливо розправляв, як прапор. Ліам Фаррелл повернувся з Аранських островів останнім поромом і оголосив, що готовий говорити хоч перед єпископом. Орла приїхала з Голвея з нотаріально завіреною текою. Отець Кормак, дізнавшись, що Падрік живий, затулив обличчя руками й довго стояв так у ризниці, а потім сказав: «Я скажу їм про дах. Я мав сказати давно».

Усе було готове. Лишалася ніч.