Недільний ярмарок

У ніч на неділю я вдруге в житті сидів у заглибленні за стелажем із краєзнавством і вдруге дивувався, наскільки тісна ця ніша для дорослої людини, що має хоч якісь претензії на гідність. Поруч, навприсядки, сапав сержант Гікі, у цивільному, у светрі, що пахнув сирістю й казенним милом. З другого боку сидів констебль Мерфі, молодий, довгий, з обличчям, на якому читалася лише одна думка: «Аби не чхнути».

Пастку я приготував заздалегідь. У замкненій шафці під стійкою, куди зазвичай ховають касу взаємних штрафів, лежав коричневий конверт із написом «Оригінали» червоним столярним олівцем, що залишився в мене від Падріка. Усередині були копії, найзвичайніші ксерокопії кількох рахунків і банківських виписок упереміш із чистими аркушами. Зверху, на останній сторінці, я написав один рядок: «Читати треба до кінця». Не знаю, навіщо. Мабуть, із тієї самої схильності, яка змушує бібліотекарів вкладати закладки в чужі книги.

Справжні папери лежали в клубку вовни в Кітті Берн.

Годинник у читальній залі пробив північ, потім першу. Я встиг по черзі заніміти, закоцюбнути й упасти в той стан, у якому людина перестає думати про сенс того, що відбувається, і починає лічити тріщини на стелі. Гікі час від часу ворушився й шепотів щось на кшталт молитви, зверненої до власної спини. Констебль Мерфі зітхав.

О першій двадцять у чорного ходу клацнув замок.

Я одразу впізнав цей звук. Він був уже знайомий: тихе металеве клацання, потім ледь чутний скрип дверей. Гікі завмер. Я відчув, як напружилася його рука, що лежала біля моєї.

Постать з'явилася в отворі службового коридору, у темній куртці з каптуром, з вузьким променем ліхтарика. Той самий крок, неквапний і точний. Той самий дорогий запах: цитрус і деревина, що в прохолоді зали став майже відчутним. Людина пройшла прямо до стійки, не озираючись, і це мене вразило: вона не шукала, вона знала. Мойра передала все слово в слово. Він дістав з кишені тонкий металевий інструмент, устромив у замок шафки, і той за секунду клацнув. Дверцята відчинилися. Рука в тонкій рукавичці дістала конверт.

Він розкрив його тут же. Промінь ліхтарика заметушився по аркушах. Я бачив, як він гортає, як поспішає, як перекладає сторінки, і за тим, як рухалися його плечі, зрозумів момент, коли він дістався останнього аркуша. Він завмер. Потім глухо, зло, не соромлячись, видихнув:

— Де…

І тоді Гікі підвівся.

— Добрий вечір, містере Квінлане, — сказав він спокійно, і в його голосі не було ні тріумфу, ні злості, лише втомлена ввічливість.

Ліхтарик метнувся на звук. Дермот відсахнувся до стійки, і на секунду, на одну секунду, його обличчя, освітлене знизу, втратило все: усмішку, м'якість, співчуття. Це було обличчя людини, в якої раптом відняли повітря. Потім воно знову зібралося, як збирається вода після кинутого в неї каменя.

— Деклане! — сказав він. — Слава Богу. Я саме… Я чув шум. У мене є ключ комітету, ви знаєте, я зайшов перевірити, чи не зламано двері.

— Через чорний хід? О першій ночі? — запитав Гікі.

— Ну… я помітив світло. Подумав, щось сталося.

— А конверт?

Дермот подивився на руку з конвертом, ніби бачив її вперше.

— Це… я знайшов тут, на стійці. Хотів передати вам. Це ж, мабуть, і є те, що ви шукали.

— На стійці, — повторив Гікі. — У замкненій шафці.

— Вона була відчинена.

— Вона була замкнена. Ви її відчинили відмичкою. Я бачив.

У читальній залі стало так тихо, що я почув, як над головами цокає лампа. Дермот мовчав, і я вперше розгледів у ньому те, що, напевно, раніше бачили лише одиниці: напружений, ретельно прихований жах людини, що звикла керувати іншими й раптом опинилася в ролі керованої.

— Хочете заарештувати мене, Деклане? — сказав він нарешті тихо. — На якій підставі? Я голова комітету. У мене ключ. Я знайшов підозрілий конверт. Будь-який суддя скаже, що я діяв в інтересах парафії.

— Можливо, — сказав Гікі. — Поки що я вас не заарештовую. Я вас затримую до ранку для з'ясування. А вранці ми поговоримо.

— Уранці ярмарок.

— Знаю.

— Деклане, ви робите помилку. — Дермот ступив ближче, понизивши голос. — Ви ж пам'ятаєте, хто вас призначив на цю дільницю. Хто допоміг вашій дружині, коли її мати хворіла. Ви розумієте, кому ви…

— Розумію, — сказав Гікі. — Саме тому роблю це сам.

Я стояв, притиснувшись спиною до цегли, й відчував, як усередині розливається дивне тепло. Гікі, сонний, ледачий сержант Гікі, який так любив «сімейні сварки», тримав руку на плечі Дермота Квінлана й казав: «Ходімо». Констебль Мерфі, нарешті давши волю чханню, незграбно притримував двері.

Але коли Дермот проходив повз мене, він зупинився. Подивився. Секунду, не більше.

— Читачу, — сказав він тихо, майже лагідно. — Ви так нічого і не зрозуміли. Вони повірять мені. Не вам. Мені.

Я промовчав. Але відповідь у мене вже була, і я збирався вимовити її вголос.

Гікі, як з'ясувалося, не втримав Дермота. До шостої ранку, після дзвінка двох адвокатів, один із яких прибув із Голвея в халаті, а другий, судячи з голосу, з ліжка головного судді, Дермот Квінлан був відпущений «до з'ясування обставин», із зобов'язанням з'явитися у відділок у понеділок о дев'ятій. Гікі повідомив мені про це телефоном, похмуро, без вибачень: «Проти відмички в нього є чим заперечити. Потрібно більше».

— Буде, — сказав я.

— Що?

— Більше. Сьогодні. О третій.

— Дойле, — сказав сержант, — я вам вірю на дев'ять десятих. Решта на вашій совісті.

Ярмарок у Балліварні починається рівно опівдні, коли церковний дзвін, що зберігся краще за дах, відбиває дванадцять ударів. До цього часу вся Ринкова площа перетворюється на строкатий, шумний лабіринт, що пахне смаженою цибулею й мокрою вовною. Ятки з яблуками й сиром, крамнички з в'язаними шапками, дитячі каруселі, оркестр із семи чоловік, із яких троє грають на волинках, не один з одним, а кожен сам по собі. Я пройшов площею з текою під пахвою й уперше в житті відчув, що не маю найменшого бажання сховатися.

На помості біля фонтана, там, де зазвичай вручають призи за найкращий пиріг, зібрався натовп. Дермот стояв на ньому, у світлому пальті, без рукавичок, і вітав людей так, ніби нічого не сталося. Він усміхався, тиснув руки, роздавав дітям льодяники. «День пам'яті й примирення», проголошував плакат за його спиною. Люди тяглися до нього, як квіти після дощу.

Я подивився на годинник. За п'ять хвилин третя.

У цю мить повз пропливла Мойра в новому капелюшку, побачила мене, зупинилася й сказала гучним шепотом:

— Імоне, я нікому не сказала! Присягаюся!

— Я знаю, — сказав я. — Дякую, Мойро.

Вона закліпала очима. Мабуть, уперше в житті вона не зрозуміла, чи їй подякували, чи підколола.

Я піднявся на поміст. Не пам'ятаю як. Сходинки здавалися довгими, ноги чужими. Дермот побачив мене й трохи підняв брову.

— Імоне, — сказав він у мікрофон, м'яко, з батьківською тривогою. — Ви до нас? Давайте, друзі, послухаємо нашого бібліотекаря.

Він простягнув мені мікрофон. Він думав, що я знову осоромлюся. Я бачив це по очах.

Я взяв мікрофон. Він був холодний і трохи вологий. Сотні очей дивилися на мене знизу: Кітті в третьому ряду, з кошиком в'язання на колінах; Оуен біля фонтана, що склав руки на грудях; Бріджид і Тадг, що стояли поруч, плече в плече; отець Кормак, блідий, але прямий; Ліам Фаррелл з гігантським зошитом; Орла Кін із текою; Ейслінг у жовтій куртці, яку в натовпі було видно за милю.

І я сказав. Спершу тихо, майже пошепки:

— У нашому містечку все відомо наперед, крім того, що насправді сталося.

Зала, тобто площа, затихла.

— Я хочу розповісти вам, що сталося.

Далі все було як у сні. Я розповідав про вівторок, про книгу, про олівцеві цифри, про недільні рахунки на риштування, яких не було. Про «ФФ Буд». Про підпис без крапки. Я показав справжні бланки Ліама, і Ліам, не чекаючи запрошення, підняв над головою свій зошит і прогудів на всю площу: «Мої рахунки — ось вони! Жодних «Ф.» у мене немає!» Я показав висновок єпархії, і отець Кормак вийшов уперед і вперше за двадцять років вимовив при всіх: «Вибачте мені. Я знав, що дах не підлягає ремонту, і не сказав».

Я розповів, як хтось користувався ключем Падріка, і Орла Кін, піднявшись на поміст, показала банківську довідку: Ринкова площа, один, 7:41 ранку. Я розповів про нічну відмичку, і Гікі, який стояв біля краю помосту, мовчки кивнув.

А потім я повернувся до Дермота.

— Ви сказали на зборах, що Падрік розповів вам про висновок. Але він не міг. Він обіцяв отцеві Кормаку мовчати. А ви знали суму: сто вісімдесят тисяч. Знали її, бо бачили документ. А бачити його міг лише той, хто був у кабінеті священника в липні, коли прийшов «по ключ від сейфа».

Я не знав цього напевно. Це був постріл навмання. Але з того, як сіпнувся Дермот, з того, як отець Кормак ахнув, затуливши рот долонею, я зрозумів, що влучив.

— Ви були там, — тихо сказав священник. — Ви тоді заходили. Я пішов у ризницю, залишив папери на столі.

— Це абсурд, — сказав Дермот. Голос у нього був рівний, але усмішка сповзла, як погано приклеєна. — Друзі, ви ж бачите, куди це веде. Людина, яка читає чужі листи…

— Листів, — перебив я, — я не читаю. Я читаю те, що люди залишають на берегах. А Падрік залишив на берегах усе. Крім одного. Він не написав, що Дермот Квінлан хороша людина. І це, друзі, найкрасномовніше.

У натовпі хтось гмикнув. Потім ще хтось. Тихий сміх, але вже не мій.

— Ви брешете, — сказав Дермот, і в цю мить його голос уперше зірвався. — Це все підробка! У вас немає оригіналів! Ми всі бачили, що їх немає!

— Є, — сказала Кітті Берн.

Вона підвелася в третьому ряду, спираючись на кошик. Повільно, урочисто, ніби збираючись читати вголос. Дістала з кошика клубок вовни, розкрутила його, вийняла коричневий конверт і підняла над головою.

— Вони були в мене, містере Квінлане, — сказала вона тихо, але так, що почула вся площа. — Моє в'язання надійніше за ваш сейф.

Площа зітхнула. Я бачив, як Дермот дивиться на конверт, як його очі, завжди лагідні, стають порожніми. І тоді в натовпі відбувся рух: хтось розсовував людей, пробираючись до помосту. Сіре пальто. Картата парасоля, яку він тримав, як документ. Падрік Салліван піднявся по сходах, спокійний, неголений, прямий.

— Добридень, — сказав він. — Вибачте, що запізнився. Я був зайнятий.

Бріджид кинулася до нього першою. Потім Тадг. Я ніколи не бачив, щоб людина так тихо плакала, як плакав у ту мить Падрік, обіймаючи дружину й сина на очах у всієї Балліварни.

Далі все відбулося швидко й якось буденно. Гікі підійшов до Дермота, поклав руку йому на плече й сказав:

— Дермоте Квінлане, я затримую вас за підозрою в розтраті коштів парафіяльного фонду, у підробці документів і в незаконному проникненні. Ходімо.

— Деклане, ти пошкодуєш, — сказав Дермот тихо, але голос його втратив владу.

— Я вже пошкодував, — сказав Гікі. — Що так довго мовчав.

Вони зійшли з помосту. Натовп розступився, і в цій мовчанці не було ні співчуття, ні ненависті, одне важке, втомлене здивування. Лише Мойра Кеннеді, в новому капелюшку, раптом голосно сказала на всю площу:

— А я завжди підозрювала!

І вперше за весь ярмарок ніхто не засміявся.