Збори в парафіяльному домі

Парафіяльна зала в Балліварні вміщує сто двадцять чоловік, якщо їх не дуже шкода. У четвер увечері в ній сиділо, стояло й тулилося до стін, за моїми підрахунками, не менше ста п'ятдесяти. Пахло мокрими пальтами, поліролем для лав і тим особливим збудженням, що охоплює людей, які прийшли почути те, що вони вже вирішили наперед. Над сценою висів старий вишитий напис «Мир вам», і цього вечора він виглядав майже знущанням.

Ми з Ейслінг прийшли заздалегідь і зайняли місця в третьому ряду, біля проходу. Звідти було видно все: стіл президії, застелений зеленим сукном, графин із водою, кафедру, до якої тяглися два мікрофонні шнури, і білий екран, на який, як я здогадався, Дермот збирався проєктувати цифри. Він любив цифри. Вони виглядали переконливішими в його руках, ніж слова.

Бріджид сиділа в першому ряду з прямою спиною й складеними на колінах руками. Поруч сидів Тадг. Він був блідий, неголений і дивився в підлогу. Я зустрівся з ним поглядом, і він ледь помітно кивнув, як киваєш людям, з якими домовився не розмовляти. Отець Кормак умостився біля стіни, згорбившись, з обличчям людини, яку викликали до директора. Оуен Ферлі, в чистій сорочці, стовбичив біля входу, як воротар. Гікі, у формі, але без кашкета, стояв біля вікна, склавши руки на грудях, і в його позі відчувалася напружена нейтральність.

Мойра Кеннеді сиділа просто перед сценою. Вона не в'язала й не шепотілася, і за цим одним я зрозумів, що вечір буде важливим.

О пів на восьму вийшов Дермот. Він був у темному костюмі, без краватки, з розстебнутим коміром, що надавало йому вигляду людини, яка прийшла говорити не як начальство, а як сусід. Зала затихла без жодного прохання.

— Друзі, — сказав він тихо. — Дякую, що прийшли. Я знаю, як вам важко. Мені теж важко. Я з Падріком працював одинадцять років. Я вважав його другом.

Він помовчав. Це була чудова пауза: рівно такої довжини, щоб хтось у залі зітхнув, а хтось витер очі.

— Але ми зібралися не для того, щоб засуджувати, — вів далі він. — Ми зібралися, щоб зрозуміти. Бо в нас зникли шістдесят дві тисячі євро. Гроші, які ви, ваші батьки, ваші діти збирали три роки. І я вважаю, що ви маєте право знати, як це сталося.

Він натиснув кнопку на пульті. На екрані з'явилася таблиця. Стовпці, рядки, суми, стрілки. Я дивився і мимоволі захоплювався, як уміло можна зробити цифри красномовнішими за правду. Таблиця показувала рух коштів по рахунку фонду. Внески йшли вгору рівною драбинкою, як сходи до церкви, а потім, в останній тиждень, раптом уривалися й падали вниз червоною рискою.

— Ось тут, — сказав Дермот, показуючи лазерною указкою, — останній платіж. Виведення всіх залишених коштів однією операцією. Підтверджене електронним ключем скарбника. Ключем Падріка.

У залі зашуміли. Я спіймав себе на тому, що скриплю зубами.

— Я не стверджую, — вів далі Дермот, піднімаючи руку, — що Падрік зробив це сам. Я просто констатую: ключ був його. Операцію проведено в день зникнення. А в останні тижні, друзі, він поводився дивно. Телефонував комусь у Голвей. Їздив туди. Зустрічався, за моїми відомостями, з невідомою жінкою. Приходив додому пізно. Замикався.

Він витримав паузу.

— Ми всі знаємо, що в Падріка в сім'ї були труднощі. Я не хочу називати імен. Але борги, друзі, це важка річ. Вони штовхають людей на вчинки, про які ті потім шкодують.

Тадг здригнувся так, ніби його вдарили. Бріджид поклала долоню йому на коліно.

Я дивився на все це й розумів: переді мною не просто промова. Це була симфонія. Кожен пасаж акуратно підводив слухачів до висновку, який ніхто не вимовив, але який кожен виніс сам. Дермот не казав: «злодій». Він казав: «ключ», «борги», «дивацтва». А злодій виникав у кожному з них незалежно.

— Отче Кормаку, — сказав Дермот раптом, обернувшись, — може, ви хочете щось додати?

Священник здригнувся, ніби його окликнули уві сні.

— Я… ні. Я лише хотів сказати…

— Звісно, — перебив його Дермот із м'якою усмішкою. — Ви хотіли сказати, що дах церкви, як з'ясувалося, взагалі не підлягає ремонту. Що єпархія давно визнала його аварійним. Що для заміни потрібно сто вісімдесят тисяч євро, а в нас було шістдесят дві. Вірно?

У залі настала така тиша, що чути було, як гуде стара лампа під стелею. Отець Кормак зблід.

— Звідки ви… — почав він.

— Мені Падрік розповів, — швидко сказав Дермот. — Ще влітку. Я просто не хотів вас бентежити, отче. Але раз уже зайшла така розмова, нехай парафія знає: гроші, які зникли, і без того не врятували б наш дах. Це гірка правда, друзі, але її краще почути від нас, ніж від чужих.

Він говорив, а я перестав слухати. У моїй голові стукала одна думка, і цей стукіт був таким гучним, що я майже забув про залу. Падрік не міг йому розповісти. Падрік обіцяв отцеві Кормаку мовчати. Падрік «дуже серйозно ставиться до обіцянок», сказав священник, і Бріджид це підтвердила, і Орла, і вся Балліварна. А ще хвилину тому отець Кормак при мені заявив, що Дермотові не казав. Значить, Дермот дізнався інакше. З паперів, які не мав бачити, або від людини, якій не мав довірятися.

Я нахилився до Ейслінг.

— Він знав про сто вісімдесят тисяч.

— Знаю, — прошепотіла вона. — Я теж помітила.

— Це те, що нам потрібно.

— Тоді скажіть це.

Я глянув на неї. Вона дивилася спокійно, прямо, по-дитячому вперто, як дивляться ті, що ще не навчилися боятися. І я підвівся.

Не знаю, як це вийшло. Напевно, винен був протяг у коридорі, запах мокрої вовни й вираз обличчя Бріджид, яка в цю мить підвела очі й побачила, що я стою. Я підвівся, і сто п'ятдесят голів обернулися до мене, як соняшники.

— Імоне? — сказав Дермот лагідно. — Хочете щось запитати?

Я відкрив рот.

Ви, мабуть, знаєте, що відбувається в голові в людини, яка все життя шепотіла в бібліотеці. Голос не слухається. Він існує десь окремо від тебе, глибоко в горлі, і скільки ним не командуй, він відповідає лише хрипким шерехом. Я сказав:

— Я… хотів би зауважити… що отець Кормак… не казав вам, що…

Голос зрадливо здригнувся. У залі хтось пирснув.

— Гучніше! — крикнув чоловічий голос із задніх рядів.

— Читач чужих листів, — сказав інший, тихо, але так, що почули всі.

Пролунав сміх. Не злий, а збентежений, нервовий, як сміються, щоб не заплакати. Але від цього не було легше. Я відчув, як фарба заливає мені обличчя аж до вух, а коліна стають ватяними.

— Спокійно, друзі, — сказав Дермот, і я помітив у його усмішці тінь задоволення, таку миттєву, що, можливо, лише я один її й помітив. — Імон — людина делікатна. Він, мабуть, хотів сказати, що останніми днями цікавився паперами фонду. Це його право, як громадянина. Але, Імоне, друзі, давайте пам'ятати: у кожного своя сфера. У вас, дорогий, книжки. У нас цифри. Втручання в чужу сферу, при всій доброї волі, іноді призводить до непорозумінь.

— Я не втручаюся, — вичавив я. — Я… читаю.

— І це чудово. — Дермот розвів руками. — Читайте, Імоне. Але не чужі листи.

Зала знову засміялася, цього разу голосніше, з полегшенням. Я стояв і відчував, як із-під ніг іде підлога. Я хотів сказати: «Ви знали про дах. Ви знали, бо бачили висновок. А бачити його могли лише троє». Але ці слова застрягли десь між серцем і язиком, а Дермот уже повертався до зали, і зала, як приручений звір, повертала слідом за ним.

Я сів. Ейслінг нічого не сказала, лише поклала руку мені на лікоть. Це було єдине, що втримало мене від бажання встати й піти негайно.

Решту зборів я пам'ятаю погано. Дермот говорив про «заходи», про «довіру», про «необхідність єдності». Запропонував створити комісію з розслідування. Запропонував звернутися до єпархії. Запропонував, нарешті, на недільному ярмарку провести «день пам'яті й примирення», бо «наша спільна тиша, друзі, лікує». Люди кивали. Мойра витирала очі. Гікі стояв біля вікна й дивився в підлогу, і по його вилицях перекочувалися жовна.

Коли все закінчилося і зала стала повільно рідіти, я лишився сидіти. У голові було порожньо, як у читальній залі після закриття. Бріджид пройшла повз, не глянувши на мене. Тадг затримався, нахилився й тихо сказав:

— Я теж не зміг.

— Ви намагалися, — сказав я.

— Я нічого не намагався. Я просто сидів.

Він пішов слідом за матір'ю, згорбившись, як людина, що несе на плечах невидиме пальто.

На вулиці було прохолодно, мрячило. Я стояв на ґанку парафіяльного дому, серед парафіян, що розходилися, і ніхто на мене не дивився. Це було гірше, ніж сміх. Люди обходили мене, як обходять мокру пляму.

— Він переміг, — сказав я.

— Ні, — сказала Ейслінг. — Він сказав більше, ніж хотів.

— Але це не доказ.

— Це зачіпка. — Вона підняла комір жовтої куртки. — Він знав про висновок, він знав про ключ, він знає про Голвей. У нього в голові занадто багато чужих таємниць. А люди, які знають занадто багато, рано чи пізно плутаються у власних свідченнях.

— Це нам не допоможе, якщо ми не зможемо сказати вголос.

— Саме так. — Вона подивилася на мене серйозно. — Він знає, що ви не можете говорити. Тому він дав вам підвестися.

Я задумався. Це була дивна думка, але вона, як не дивно, пояснювала багато. Дермот не зупинив мене. Не перебив. Міг би, але не став. Він дав мені зганьбитися публічно, бо публічна ганьба не стирається, як стертий маркер. Вона ставить людину на місце надовго.

З дверей з'явилася Мойра. Вона йшла повільно, притискаючи до грудей сумку, і, побачивши мене, сповільнила крок. Я чекав чергового уколу. Але вона зупинилася за два кроки, завагалася, подивилася на мене й раптом сказала:

— Імоне, я… не знала, що ти так.

— Як?

— Що в тебе голос такий… — Вона не знайшла слова. — Я чула, як ти стояв. У тебе руки тремтіли.

— Мойро, — сказав я втомлено, — ви все чуєте.

— Я не зі зла. — Вона шморгнула носом. — Просто… Дермот сказав мені, щоб я розповіла, що ти їздив до Голвея. Що ти щось шукаєш. Що ти, ну… не зовсім здоровий. А ти ось стояв. І я подумала: може, я щось не так зрозуміла.

Вона пішла, перш ніж я встиг відповісти. Ейслінг подивилася їй услід і тихо присвиснула.

— «Дермот сказав мені, щоб я розповіла», — повторила вона. — Ось вам і зворотна адреса.

Я довго дивився на мокру вулицю, на постать Мойри, що віддалялася, на рідкі вогні у вікнах. Десь у глибині голови ворухнулася думка, радше задум, ще не оформлений, як нерозібрана полиця. Плітки, сказала Кітті, мають зворотну адресу. Поголос, сказав Падрік, приходить першим. А першим він приходить, бо його хтось запускає. А запускає, бо знає, кому говорити.

Якщо плітку можна запустити, подумав я, її можна запустити й у зворотний бік.