Каталожна картка

Є люди, які вміють стояти на чужому ґанку так, ніби він належить їм, а господар прийшов просити дозволу ввійти. Дермот Квінлан був із таких. Він стояв на сходах бібліотеки з руками в кишенях пальта, в оточенні двох тіней: сержанта Гікі праворуч і молодого констебля, імені якого я не знав, ліворуч. Світло фар від поліцейської машини розтікалося по мокрому тротуару, і все це виглядало настільки врочисто, що на секунду я вирішив: мене прийшли нагороджувати.

— Імоне! — Дермот ступив назустріч, розкинувши обійми, які, на щастя, не довів до кінця. — Ми вас шукали. Мені сказали, що ви поїхали з міста.

— Я гуляв, — сказав я. — На катері з Оуеном. Для заспокоєння нервів.

— Звісно, звісно. — Він кивнув, обводячи поглядом нас трьох: мене, Ейслінг у жовтій куртці й Оуена, який, не кажучи ні слова, лишився в тіні біля води, як людина, що раптом згадала про термінові справи в іншому місці. — Після того, що сталося, це можна зрозуміти. Ви пережили жахливу ніч.

— Звідки ви знаєте про ніч?

— Гікі розповів. — Дермот трохи нахилив голову. — Ми з ним увесь цей час були на зв'язку. Ця справа стосується всіх нас, Імоне.

Гікі відкашлявся й, не дивлячись на мене, дістав із кишені складений аркуш.

— Дойле, — сказав він, і голос його звучав, як у людини, що зачитує вирок, у якому не впевнена. — Сьогодні вранці мировий суддя в Голвеї за заявою парафіяльного комітету видав ордер на арешт Падріка Саллівана за підозрою в присвоєнні грошових коштів. Крім того, видано ордер на обшук місць, де він міг зберігати документи чи інші предмети, пов'язані зі справою.

— І?

— До числа таких місць входить бібліотека. — Гікі зітхнув. — Бо в день зникнення він був тут. Повертав книгу. Свідки є.

Я відчув, як у мене холоне під ложечкою. Поруч тихо зітхнула Ейслінг.

— Які свідки? — запитав я.

— Достатньо, — сказав Дермот м'яко, трохи надто швидко. — Імоне, ви ні в чому не винні, повірте. Але подумайте самі. Він був у вас. Повернув книгу. Ви ж самі сказали в «Червоному човні»: дивно, що злодій повертає книгу. А якщо він не просто повертав її? Якщо залишив щось?

Він дивився на мене співчутливо, уважно, як дивиться лікар, у якого всі обстеження вже готові. Я раптом зрозумів, що слово «свідки» було брехнею, бо насправді бачила нас лише Кітті Берн, а Кітті скоріше проковтне власні окуляри, ніж дасть свідчення на користь Дермота. Свідком був він сам: він знав про книгу, бо вчора вночі був у бібліотеці.

— Коли обшук? — запитав я.

— Завтра о дев'ятій ранку, — сказав Гікі. — Я не хотів вдиратися вночі. Дайте нам підготувати умови. А ви, Дойле, до ранку не чіпайте нічого. Ні книжок, ні документів. Ясно?

— Ясно.

— І ще. — Дермот поклав руку мені на плече, і від цього дотику по моїй спині пробіг дрижак, бо цього разу я відчув запах: цитрус і деревина. Слабкий, але незаперечний. — Якщо ви раптом знаєте, де Падрік, Імоне, скажіть. Для його ж блага. Чим раніше він повернеться, тим легше все закінчиться. Я готовий умовити комітет не наполягати на найсуворіших заходах.

Я дивився йому в обличчя. Він усміхався. Усмішка була абсолютна: ні тіні розрахунку, ні тіні втоми.

— На добраніч, Дермоте, — сказав я.

— На добраніч, Імоне. Бережіть себе.

Вони поїхали. Гікі останнім озирнувся на мене з якимсь дивним виразом, то чи винуватим, то чи застережливим, але я не встиг його розгадати. Фари зникли за поворотом, і ми лишилися втрьох, у мокрій тиші, на сходах моєї бібліотеки. Оуен підійшов, кашлянув.

— Мені пора, — сказав він. — Якщо що… я поруч. Приходь у будь-який час.

— Дякую, Оуене.

Він пішов, і ми з Ейслінг увійшли всередину.

— До ранку в нас одинадцять годин, — сказала вона. — Треба знайти оригінали й винести їх із будівлі.

— Якщо Гікі правий, і Падрік залишив їх тут, то вони в старому каталозі.

— Шухляда «С».

— Шухляда «С».

Я ввімкнув світло в службовому коридорі й повів її вниз, у комору, куди ніхто не заходив відтоді, як три роки тому ми перевели каталог у комп'ютер. Це приміщення під сходами, тісне, що пахне мишами й клеєм, у якому зберігаються поламані стільці, коробки зі старими формулярами й, у далекому кутку, та сама дерев'яна каталожна шафа: два метри заввишки, сто двадцять висувних шухлядок із латунними табличками, лаковані дверцята, темне дерево. Я любив його, як люблять старого друга, і досі не міг змусити себе викинути.

Ми розчистили прохід, відсунувши коробки. Я засвітив лампу, і світло лягло на ряд табличок: «А–Б», «В–Г», і так далі. Потрібна шухляда була в нижньому ряду, з табличкою «С».

— Відчиняйте, — прошепотіла Ейслінг.

Я потягнув за латунну ручку. Шухляда виїхала з протяжним скрипом, і в лампі показалися ряди карток: тонкі, пожовклі, списані моїм попередником каліграфічним почерком. «Сабатіні, Рафаель. Одіссея капітана Блада. 823.912». «Свіфт, Джонатан. Мандри Гуллівера». «Сетон-Томпсон, Ернест». «Скотт, Вальтер». Я гортав, і серце в мене билося дедалі швидше. Нічого. Просто картки.

— Може, він сказав «Салліван»?

— Шухляда «С», Ейслінг, одна. Салліван там теж.

Я дійшов до кінця шухляди. Карток на «Салліван» не знайшлося, бо в нашій бібліотеці не було книжок цього автора. Тоді я зробив те, що, напевно, робить кожен бібліотекар, якщо йому доводиться щось шукати наосліп: вийняв усі картки й подивився в глибину шухляди. На дні, під дерев'яною планкою, лежав плаский конверт, притиснутий стрижнем, на якому тримаються картки. Він був схожий на ще одну картку, тільки трохи більшу й товщу.

Я дістав його тремтячими пальцями. Конверт був простий, коричневий, із щільного паперу, а на ньому червоним столярним олівцем було виведено: «Для Д.».

— Для Дойла, — прошепотіла Ейслінг.

Я розкрив. Усередині лежали акуратно складені аркуші. Банківські розпорядження з оригінальними підписами Дермота Квінлана, шість штук, за кількістю «підрядних» платежів. Договір дольової участі в проєкті «Данбег-Хайтс», підписаний ним самим. Довідка з банку про те, що рахунок «ФФ Буд Лімітед» було відкрито за довіреністю на ім'я якогось Ф. Фаррелла, чиє посвідчення особи виявилося копією водійських прав померлої людини. І на окремому аркушику, написаному тією самою рівною рукою, список: «Дата. Сума. Хто підписав. Хто знав».

Я читав і читав. Усе сходилося. Але найкрасномовнішою виявилася остання: виписка по рахунку «ФФ Буд Лімітед», з якої випливало, що кожен із шести платежів протягом доби йшов далі, на рахунок компанії «Квінлан Естейтс Лтд». Не на «Фаррелла». Не на привида. На агентство, вивіску якого я бачив із вікна бібліотеки щоранку.

— Це все, — сказала Ейслінг. Голос у неї сів. — Це кінець. Він у нас у кишені.

— Ні, — сказав я. — Це початок. — Я склав аркуші й поклав назад у конверт. — З цим треба знати, що робити. Гікі прийде завтра вранці. Якщо ми покажемо йому, він запитає: де ви це взяли? Де Падрік? Чому ви приховували? І Дермот скаже: а ви впевнені, що це не підробка? Бібліотекар, який читає чужі листи, і папери, знайдені в замкненій коморі, яку він сам же й відчинив…

— Але ж підписи справжні!

— Спершу це треба довести. Підписи, експертиза, суд. А за цей час Падрік сидить у печері з ордером на арешт, Бріджид гнеться від поголосу, а Дермот каже парафії, що він жертва. — Я потер чоло. — Поки ми не придумали, як показати це так, щоб не можна було відмахнутися, документи треба сховати.

— Куди? Якщо Гікі прийде завтра шукати…

— Не в бібліотеку. — Я перехопив її погляд. — І не до вас, і не до мене. Там дивитимуться. Потрібне місце, яке нікому не спаде на думку перевіряти. Дім людини, якій у Балліварні довіряють більше, ніж кому б там не було, і яку ніхто не запідозрить.

Ейслінг ляснула себе по чолі.

— Кітті!

— Кітті, — підтвердив я.

Ми вибралися з комори, закрили каталог, поставили все на місце, і я раптом відчув дивне, майже солодке почуття: вперше за ці дні я знав, що ми на крок попереду. Не на два, не на три. На один, але справжній.

Кітті Берн жила в маленькому котеджі на краю міста, у домі, оточеному квітами, які вона називала «мої діти». Світло горіло лише в одному вікні, на кухні. Я постукав, і двері відчинилися майже одразу, ніби вона теж чекала.

— Містере Дойле, — сказала Кітті. — Сьогодні у вас вигляд людини, що повернула книгу в строк.

— Місіс Берн, — сказав я, — мені треба вас попросити про велику послугу.

— Просіть, — сказала вона. — Але пам'ятайте: у мене є правило. Послуга за чай.

Ми сиділи в неї на кухні до півночі. Я розповідав, вона слухала, підперши підборіддя долонею, і час від часу вставляла репліки: «Я так і знала», «Він завжди був слизьким», «Мати в нього була свята, але слабка на вуха». Коли я закінчив, вона кивнула, підвелася, підійшла до кошика з в'язанням, дістала з дна старий вовняний клубок, розкрутила й вклала конверт усередину. Потім скрутила клубок назад і поклала його на самий верх.

— Гікі шукатиме в бібліотеці, — сказала вона. — А до мене він прийде тільки з чаєм і скаргами на спину.

— Місіс Берн, вам може бути небезпечно.

— Містере Дойле, мені вісімдесят чотири. Мені небезпечно лише перестати читати. — Вона усміхнулася. — І потім, я як-не-як «свідок». Мені сьогодні сказали.

— Звідки ви знаєте?

— Мені Мойра зателефонувала. О п'ятій годині. Сказала, що Дермот ходить по місту й говорить, що в той день вас із Падріком бачила стара вдова. Я їй відповіла, що вдова бачила тільки Троллопа.

Я не втримався й засміявся. Ейслінг пирснула. І в цю мить, посеред теплої кухні, під цокання годинника й запах яблук, у мене виникло відчуття, що все місто, при всіх своїх пересудах, усе ще зберігає в собі щось непошкоджене: щось на кшталт старого клубка вовни, всередині якого лежить правда.

Додому я прийшов по першій годині. Двері бібліотеки були зачинені, пляма на них стала блідішою. Я подивився на неї й подумав: пересуди слабшають, якщо їх терти. Але не стираються.

Уранці о дев'ятій Гікі пройшов по бібліотеці зі своїм констеблем, перевертаючи томи й заглядаючи за полиці, і в комору теж заглянув, і в каталог. Він відкрив шухляду «С», перебрав картки, нічого не знайшов і закрив. Обличчя в нього при цьому було не розчароване, а втомлене, ніби він уже знав.

— Усе чисто, — сказав він, витираючи руки хустинкою. — Дойле, я не ховатиму: мені це не подобається.

— Мені теж, сержанте, — сказав я.

— Ярмарок у неділю. — Гікі підвів на мене очі. — До нього чотири дні. Якщо до того Падрік не з'явиться, Квінлан пред'явить звинувачення публічно. Влаштує збори в парафіяльному домі. Я не зможу йому завадити.

— Коли?

— Завтра ввечері. — Він відвів погляд. — Приходьте, Дойле. Хоча б послухаєте.

Я кивнув. І подумав, що в голосі сержанта було щось нове: не прохання, ні, але щось схоже на сумнів.