План

Влчек погодився за чотири хвилини. Лена зателефонувала йому з фургона, коротко виклала прохання, і в слухавці повисла тиша, під час якої вона почула, як шарудить папір: він, мабуть, гортав договір.

— Пункт одинадцять, — сказав він нарешті. — «Кожна сторона має право залучити свого усного перекладача й звукотехніка». Панно Врабкова, ви читали договір уважніше за моїх юристів.

— Це професійне.

— Добре. Я напишу організаторам, що відтепер мене представляє Лена Врабкова. Що вам потрібно ще?

— Звукорежисер. Він буде на нашому боці.

— Ви йому довіряєте?

Лена подивилася на Джейка, що сидів за кермом. Він дивився вперед, стиснувши губи, і вдавав, що не чує.

— Так, — сказала вона. — Тепер так.

— Тоді хай буде. Я попереджу Голловея листом. Він, звісно, заскрегоче зубами. Але хай скрегоче.

Лист пішов опівдні. О першій годині дня Ленґлі зателефонував Лені.

— Міс Врабек. Мені передали повідомлення від містера Влчека. Дуже несподівано. Чи можу я поцікавитися, про що ви з ним домовлялися?

— Про переклад, містере Ленґлі. Я перекладачка.

— Ви відсторонені.

— Від бюро Редкліф. Але не від професії. Містер Влчек має право обирати, хто його слухає.

— Містер Голловей украй невдоволений.

— Містер Голловей може подати заперечення.

— Ви розумієте, що провокуєте…

— Містере Ленґлі, — м’яко перебила Лена, — ви просили відповідь до вечора вівторка. Я даю її зараз, щоб ви не марнували часу. Я не підпишу заяву. Я прийду в середу й робитиму свою роботу.

Пауза була довгою. Ленґлі дихав у слухавку, як людина, що прикидає, яку з двох цеглин кинути першою.

— Тоді вам доведеться прийняти наслідки, — сказав він тихо.

— Я їх уже приймаю.

Вона відключилася. Руки її не тремтіли, і вона з подивом відзначила це: ніби хтось зняв із неї довгий, невидимий тягар.

Наступні години минули в біганині. Олівія Грант приїхала з портфелем і склала для Влчека текст офіційної заяви про запрошення перекладача. Мейбл Редкліф, мокра від дощу, притягла з бюро дві важкі валізи.

— Що це? — спитала Лена.

— Резервний пульт. — Мейбл важко опустилася на стілець. — Ми купили його десять років тому, я ним ніколи не користувалася. Думаю, саме час.

— Мейбл…

— Не дякуй. Я хотіла зробити хоч щось правильне. Хоч раз.

О п’ятій вечора на кухні в Лени зібралося шість осіб. Це було так дивно й так природно, що Лена потім, згадуючи цей вечір, не могла позбутися думки, ніби хтось згори підібрав найнесумісніших людей, щоб перевірити, чи зможуть вони працювати разом.

Джейк розклав на столі схему вежі. Олівія розставила по краях аркуші з нотатками. Мейбл налила всім чаю, не питаючи, хто який п’є. Пол Інґрем, якого Лена викликала о четвертій, сидів біля вікна й тихо перебирав глосарій, як роблять люди, у яких тремтять пальці.

А останньою, о пів на шосту, прийшла Дана Квінн.

Вона стояла на порозі, бліда, у пом’ятій куртці, з рюкзаком, і здавалася такою маленькою, що Лена на секунду забула, що це людина, яка створила її голос.

— Добрий вечір, — сказала Дана. — Пробачте. Я не знала, що тут буде стільки людей.

— Заходьте. Це всі свої.

— Мені не варто тут бути.

— Дано. — Лена підійшла й, несподівано для себе, взяла її за плечі. — Ви зателефонували мені. Ви дали карту. Ви приїхали. Цього досить, щоб вам можна було тут перебувати.

Дана кліпнула. Потім кивнула й увійшла.

Вони почали. Джейк розгортав на планшеті схему, Дана пояснювала, як працює система. Вона сіла за ноутбук, відкрила вікно з якоюсь програмою й почала показувати, говорячи короткими, сухими фразами, як людина, що читає інструкцію до власної бомби.

— Модель живе на міні-сервері. Ешбі переніс її в чорний кейс із червоною смугою. Важить три кілограми. Він сидітиме в залі, там, де його ніхто не запідозрить, і запустить синтез у потрібну секунду. Сигнал піде вай-фаєм на пульт, замінить канал і поверне його назад.

— Скрипт заздалегідь підготовлений?

— Так. Текст фрази закладено. Я його знаю: «Підтверджуємо негайне перерахування авансу в день підписання, без умови аудиту заводу».

Лена прикрила очі.

— Тобто Влчек ніби сам просить перевести йому гроші без перевірки.

— Так. Усе робиться так, щоб вісімнадцять мільйонів пішли того ж дня. Ешбі перекриє ними діру у фонді, і все стане «ніби так і було».

— А потім?

— Потім Влчек виявить, що в нього немає ні авансу, ні права на повернення. — Дана говорила дуже тихо. — Ешбі вважав, що розбереться з цим пізніше. Домовиться, поверне частинами. Я не вірю, що вийде.

На кухні стало тихо.

— Гаразд, — сказав Джейк. — Тоді ось що ми робимо.

Він почав говорити, і Лена слухала, як слухають музику, що потроху складається в тему. Він говорив просто: у мітки на дев’ятнадцяти кілогерцах є слабке місце, її можна впіймати. Він поставить детектор на другий вхід пульта, який стежитиме за сигналом. У момент, коли мітка з’явиться, автоматично ввімкнеться друга лінія, і в залі в ту ж мить прозвучать обидва канали одразу: справжній і підроблений.

— Усі почують, що є два голоси, — сказав він. — Твій справжній, який перекладає Влчека. І намальований, який говорить те, чого ти не казала. Різницю буде чути навіть глухому.

— А Ешбі?

— Ешбі в цей момент сидітиме з кейсом, і сигнал піде з його пристрою. Якщо Дана підтвердить, де саме перебуває передавач, ми зможемо вказати на нього.

— Я підтверджу, — сказала Дана. — Я знаю, як він виглядає.

— Гарріс прийде, — додала Лена. — Він сидітиме на задньому ряду.

— Звідки ти знаєш? — спитала Олівія.

— Він сказав Джейкові. Я йому повірила.

— Він детектив.

— Він людина, що мріяла стати звукорежисером. Це буває важливіше.

Вони проговорили до дев’ятої. Потім Мейбл з Олівією пішли першими, домовившись зустрітися завтра о пів на дев’яту біля вежі. Пол залишився допомагати з валізами. Дана пішла останньою, але біля дверей затрималася.

— Лено.

— Так?

— Ешбі не погана людина. Я знаю, як це звучить. Але ж ви розумієте, що в середу все закінчиться не перемогою? Що б ви не зробили, він утратить усе. Роботу, ім’я, свободу.

— Я знаю.

— Вам його не шкода?

Лена довго мовчала. Потім сказала так тихо, що Дана ледь розчула:

— Шкода. Але не настільки, щоб дозволити йому зламати ще чиєсь життя.

Коли за Даною зачинилися двері, на кухні залишилося двоє. Пол, зібравши валізи, махнув рукою й пішов, а вони залишилися сидіти навпроти одне одного, серед розкладених схем, порожніх чашок і паперових стаканчиків.

— Ти в порядку? — спитав Джейк.

— Ні. — Лена закрила обличчя долонями й несподівано розсміялася. — Абсолютно ні. Але, знаєш, уперше за дванадцять років мені хочеться щось робити, а не повторювати.

Він кивнув і нічого не відповів. Просто сидів і дивився, як вона сміється, і думав про те, що цей звук, живий, нерівний, зі схлипом на другому складі, найсправжніший з усіх, які йому доводилося записувати.