Ніч перед зустріччю

Опівночі Лена вийшла на балкон. Увесь день накрапав дощ, і тепер місто було вимите до блиску: вікна веж горіли жовтими й білими вогнями, річка внизу здавалася широкою чорною стрічкою, а над мостом, ніби хтось приліпив, висів самотній місяць.

Вона стояла босоніж на холодному бетоні, закутавшись у бабусину хустку, й слухала.

Це була її особливість, про яку знав тільки Пол: вона не вміла не слухати. У будь-якому приміщенні, у будь-якій тиші її слух знаходив щось своє: шерех, гул, чиюсь далеку мову. Зараз на балконі пахло мокрим асфальтом, і з квартири поверхом нижче тихо долинало радіо: чийсь голос читав новини.

За спиною скрипнули двері. Джейк вийшов, тримаючи в руках дві чашки.

— Чай.

— Дякую.

Він став поруч. Якийсь час вони мовчали, дивлячись на вогні.

— Репетицію закінчили? — спитала вона.

— Так. Детектор спрацьовує з точністю до десятої частки секунди. Дана пішла до готелю, я відвіз. — Він помовчав. — Вона боїться.

— Усі бояться.

— А ти?

— Я боюся в трьох різних варіантах. Що не вийде. Що вийде. І що вийде, але не так, як я думала.

Він усміхнувся кутиком рота.

— Це дуже точна класифікація.

— Професійна звичка.

Вони знову замовкли. Потім Джейк сказав, не дивлячись на неї:

— Я хочу розповісти тобі про брата.

Лена повернулася.

— Річі?

— Ти пам’ятаєш, я говорив про фотографію.

— Пам’ятаю.

Він поставив чашку на перила. Долоні в нього були великі, почервонілі від холоду, і він навіщось став розтирати одну об одну.

— Він був старший на шість років. Першим у нашій родині взяв до рук мікрофон. Навчив мене слухати. Він казав: «Звук не бреше, Джейкі». Я йому вірив, як вірять лише в дитинстві.

— Що сталося?

— Шість років тому він подзвонив мені вночі. Я спав. Телефон стояв на беззвучному, бо напередодні я працював до п’ятої ранку. Зранку побачив пропущений дзвінок і голосове повідомлення. Двадцять три секунди. Я не став слухати: подумав, що це про черговий підробіток. Пішов варити каву.

Він замовк. Лена не рухалася.

— Опівдні подзвонила мама, — продовжив Джейк. — Річі розбився на трасі о п’ятій ранку. Їхав додому після концерту. Я прослухав те повідомлення ввечері, після похорону. Він просто сказав: «Джейкі, я тут біля Тіґарда, мені щось недобре, давай поговоримо, щоб я не заснув за кермом».

— Джейку…

— Я міг би взяти слухавку. Не взяв. Через дрібницю, через утому, через те, що думав, ніби в мене ще багато часу. — Він ковтнув. — Після цього я перестав слухати людей краєм вуха. Навчився чути все. Кожен вдих, кожну паузу. Я думав, що якщо слухатиму досить уважно, то більше ніколи нічого не пропущу.

— А потім ти пропустив мене.

— Я пропустив те, що збираюся втратити. І коли побачив лог, то зрозумів, що моя помилка не в тому, що я віддав архів. А в тому, що не прислухався. Ні до того, що ти говорила, ні до того, що мені підказувало власне нутро.

Лена ступила ближче. Він дивився на вогні, і вона бачила, як у нього тремтить підборіддя.

— Ти не винен у смерті брата, — сказала вона. — Ні краплі. Ти був людиною, що спала після двох діб роботи.

— Знаю. Розумом знаю.

— А рештою?

— А рештою ні.

— Тоді слухай мене уважно. — Вона взяла його за руку. — Я не хочу, щоб ти пропустив завтра. Ні мене, ні Ешбі, ні сигнал. Жодного вдиху. Добре?

— Добре.

— І не тому, що я тебе пробачила. Я не пробачила. Я хочу, щоб ти це знав. Але ти мені потрібен. Не як звукорежисер.

Він повернув голову. У світлі далеких вогнів обличчя в нього було незнайомо молоде.

— А як хто?

— Як людина, що чує, коли я кажу неправду.

— Ти зараз кажеш правду?

— Так.

— Я чую.

Вона слабко всміхнулася. Потім зробила те, чого й сама від себе не чекала: піднялася навшпиньки й поцілувала його. Коротко, обережно, майже по-дитячому, як зачиняють вікно в холодну ніч, щоб зберегти тепло. Він завмер, потім обережно, ніби боявся сполохати, поклав долоню їй на потилицю.

Це тривало кілька секунд. Потім вони відсторонилися, і Лена, не відводячи очей, сказала пошепки:

— Не користуйся цим.

— Не буду.

— І не думай, що це означає, ніби завтра все вийде.

— Я думаю, це означає, що завтра буде що втрачати.

— Це слабка втіха.

— Єдина, яку я маю.

Вони постояли ще трохи, пліч-о-пліч. Потім Лена зіщулилася від холоду.

— Ходімо. Мені треба репетирувати.

— Репетирувати що?

— Свій голос.

Вона пішла до кімнати, сіла перед дзеркалом і почала говорити. Неголосно, але чітко, двома мовами, то англійською, то чеською: ті фрази, які завтра могла б почути в навушниках. Вона повторювала їх десять разів, двадцять, поки кожне слово не лягло на потрібне місце, як камінь у стіну. А потім сказала те, чого не було в жодному протоколі:

— Мене звати Лена Врабек. Я перекладачка. І те, що ви чуєте сьогодні, це не мій голос.

Вона вимовила це англійською. Потім чеською. Потім знову англійською, але тихіше, майже пошепки, пробуючи смак кожного складу.

У дверях стояв Джейк. Він не увійшов. Просто слухав, як слухають людину, що нарешті заговорила своїм голосом.

Коли Лена замовкла, він тихо сказав:

— Знаєш, це найгарніша фраза, яку я чув за останні шість років.

— Вона коротка.

— Хороші завжди короткі.

Вона засміялася. Потім глянула на годинник: без чверті друга.

— Спати, — сказала вона. — Нам треба бути там о пів на дев’яту.

— Іди. Я перевірю останнє.

— Джейку.

— Так?

— Дякую, що розповів про Річі.

Він кивнув. Вона пішла, зачинивши за собою двері. Він залишився в коридорі, дивлячись на світлу смужку під дверима, і раптом зрозумів, що вперше за шість років не боїться тиші.

Телефон на столі тихо блимнув, і на екрані висвітилося нове повідомлення від невідомого номера.

«Містере Сайксе. Ми з вами не знайомі. Але я знаю, що ви вивчаєте QA-REMOTE-2. Раджу не робити цього. Для вашого ж блага. Той, хто стоїть за нею, не Ешбі. І він дуже не любить, коли ним цікавляться».

Джейк перечитав повідомлення тричі. Він подивився на зачинені двері, за якими горіло світло, і раптом виразно почув у голові всі свої колишні «потім» і «завтра». Вони звучали однаково: тихо, винувато, з однією й тією самою інтонацією людини, що просить ще трохи часу.

Він постукав. Двері відчинилися одразу: Лена так і сиділа перед дзеркалом, не роздягнувшись.

— Що?

— Мені прийшло ось це.

Він простягнув телефон. Вона прочитала, і обличчя в неї не змінилося, тільки брови зійшлися.

— Давно?

— Дві хвилини тому.

— І ти прийшов одразу.

— Так.

Лена помовчала. Потім повернула йому телефон.

— Дякую. Це дуже важливо, що одразу. — Вона перевела подих. — Отже, в цій історії є ще хтось. Той, хто завантажував модель у Денвері й Сієтлі. Той, хто не боїться писати тобі вночі.

— Може, це блеф.

— Може. А може, ні. — Вона встала. — Ми не будемо скасовувати план. Але Гаррісові ми скажемо завтра ще до початку. І Полу теж, щоб він не залишався сам.

— Ти не боїшся?

— Боюся. Але вже не сама.

Він кивнув, і вона, трохи помовчавши, додала:

— Іди спати. Справді. Якщо ти всю ніч стоятимеш у коридорі, вранці в тебе не буде слуху.

Він повернувся до вітальні, ліг на диван, не роздягаючись, і вперше за багато днів заснув майже одразу. Йому наснився Річі. Брат сидів за пультом і показував великий палець. Звуку не було.