Другий раунд

У середу вранці Рівермонт не став удавати нічого драматичного. Небо було сіре й рівне, як аркуш паперу, на річці стояв туман, а на тридцять першому поверсі «Кедмон-Плаза» пахло кавою й поліролем. Лена увійшла до кабіни перекладачів о восьмій п’ятдесят, начепила навушники, перевірила мікрофон і за звичкою торкнулася пальцями бабусиної хустки, яку в останню мить накинула поверх костюма.

Поруч сидів Пол Інґрем. Він зголосився бути запасним: на випадок, якщо щось піде не так, вона не опиниться сама. Він мовчав, але щодві хвилини тихо, щоб не чув навіть мікрофон, перевіряв, чи на місці блокнот у неї на колінах.

За склом Джейк порався біля пульта. Поруч з основним мерехтів другий, мейблин, резервний, і на ньому горіла маленька червона лампочка, яку він називав «детектором». Він упіймав погляд Лени, підняв брови, потім великий палець. Вона кивнула.

У залі збиралися учасники. Голловей увійшов рівно о дев’ятій двадцять, бездоганний, у сірому костюмі, з ідеальною усмішкою. За ним ішов Ленґлі, несучи теку, як хвору дитину. Потім юристи, помічники, секретарі. Влчек з’явився о дев’ятій тридцять п’ятій, важкий і зосереджений, у старомодному піджаку із заплатами на ліктях. Він помітив Лену крізь скло, і вона побачила, як у нього здригнулися вуса.

Ешбі прийшов останнім. Він ішов не поспішаючи, у коричневому пальті, яке повісив на спинку стільця, і ніс у руці невеликий чорний кейс із червоною смугою. Він поставив його під стіл, біля ніжки стільця, й сів, акуратно склавши руки.

Дана, що вмостилася на галереї для гостей, ледь помітно кивнула Лені. На задньому ряду, в кутку, сидів чоловік із вусами кольору попелу й вдавав, що читає газету.

— Починаємо, — сказав Голловей. — Господа, гарний ранок для гарної справи.

Засідання йшло гладко. Перші сорок хвилин обговорювали другорядні пункти: терміни поставок, патентні поправки, графік інспекцій. Лена перекладала автоматично, не думаючи, і відчувала, як у голові в неї розкладаються дві лінії: одна, на поверхні, швидко народжувала слова, друга, глибше, слухала. Вона слухала зал. Слухала дихання Ешбі, рівне, надто рівне. Слухала скрип стільця Голловея. Слухала шерех паперів.

О десятій тридцять одній Влчек глибоко зітхнув і сказав чеською:

— Тепер про гроші. Аванс у вісімнадцять мільйонів буде перераховано протягом тридцяти днів після незалежної перевірки заводу. Це моя умова, і вона не змінюється.

Лена знала, що зараз станеться. Вона відчула це не слухом, а шкірою, тією частиною професії, якої не вчать в університеті. Її рот уже складав англійську фразу, і в ту ж мить у навушниках щось клацнуло.

— …Аванс буде перераховано протягом тридцяти днів після незалежної перевірки заводу, — вимовила вона.

Червона лампочка на пульті Джейка спалахнула.

І в залі заговорили два голоси.

Перший належав Лені, живий, трохи охриплий, з легким американським «р»: він саме закінчував фразу про незалежну перевірку. Другий був її ж, але рівний, намальований, з ідеально однаковими вдихами:

«Підтверджуємо негайне перерахування авансу в день підписання, без умови аудиту заводу».

Динаміки видали обидві фрази разом. Вони накладалися, сперечалися, ламали одна одну, як два оркестри, що грають різні мелодії в одній залі. Люди завмерли. Юрист Голловея випустив ручку. Секретарка підвела голову. Влчек, що не розумів англійської, але почув підряд два однакові жіночі голоси, повільно підвівся.

Ешбі не ворухнувся. Тільки пальці, що лежали на столі, трохи здригнулися.

Лена зняла навушники. Вона знала, що робити, бо репетирувала це цілу ніч. Але коли настав час, усі відрепетирувані слова вилетіли з голови, і залишилося тільки те, що було справжнім.

Вона натиснула кнопку мікрофона. Динаміки в залі слухняно відповіли її голосом, рівним і спокійним, без звичної «перекладацької» інтонації.

— Мене звати Лена Врабек. Я перекладачка. І те, що ви щойно почули вдруге, не мій голос.

У залі стало так тихо, що чути було, як гуде кондиціонер.

— Пан Влчек сказав, що аванс буде перераховано протягом тридцяти днів після незалежної перевірки заводу. Це я переклала. Це записано. Друга фраза була згенерована машиною. Хтось узяв записи мого голосу й навчив програму говорити моїми словами те, чого я ніколи не казала.

Вона повторила те саме чеською. Повільно, чітко, кожне слово як камінь. Влчек стояв, спираючись кулаками на стіл, і дивився на неї з виразом, який Лена потім довго згадувала: сумішшю гордості й тривоги.

— Це абсурд! — вигукнув Ленґлі, схоплюючись. — Містере Голловею, я вимагаю зупинити засідання! Ця жінка відсторонена, вона порушує регламент…

— Сядьте, — сказав Голловей.

Усі повернулися до нього. Він сидів, не рухаючись, і обличчя в нього змінилося: з іронічного стало сірим. Він дивився не на Лену, а на динамік, з якого щойно пролунав голос, що схвалив угоду, про яку він до цього дня вважав себе єдиним, хто виграє.

Вперше Метью Голловей не поправив манжету.

— Хто, — тихо промовив він, — це зробив?

Тиша тривала секунду. Другу. На третій Джейк Сайкс, що стояв біля пульта за склом, натиснув кнопку. У залі на великому екрані спалахнула спектрограма.

— Дозвольте пояснити, — сказав він у мікрофон. — Синтезований голос залишає мітку на частоті дев’ятнадцять кілогерців. Ось вона. — Він показав на тонку світлу смугу. — Людське вухо її не чує, але прилад бачить. Ця ж мітка є в записі минулої середи. Вона є в двох інших записах, у Сієтлі та в липневій зустрічі з «Нордфлоу». Усе це можна перевірити. А джерело сигналу… — він завагався. — Передавач знаходиться в цій залі. Менш ніж за п’ятнадцять метрів від пульта.

Він перевів погляд. Усі інші теж.

Ешбі повільно прибрав руки зі столу. Він виглядав як людина, яку застали в порожньому домі, де він таємно складав чужі речі.

— Кейс із червоною смугою, — сказала з галереї Дана. Голос у неї тремтів, але звучав виразно. — Він під столом. Біля ніжки стільця містера Ешбі.

Ешбі підняв голову й подивився на неї. Жодної злості, жодного здивування. Тільки довга, втомлена ніжність, з якою дивляться на дитину, що зрештою сказала правду.

— Дякую, Дано, — тихо промовив він.

З заднього ряду підвівся Гарріс. Газета вислизнула в нього з рук і тихо впала на підлогу.

— Прошу всіх залишатися на місцях, — сказав він, і вуса в нього здригнулися. — Детектив Френк Гарріс, поліція Рівермонта. Містере Ешбі, будь ласка, не вставайте. І покладіть руки, де я їх бачу.

— Я не збираюся тікати, детективе, — сказав Ешбі. — Мені шістдесят три роки.

— Усе одно.

Він нахилився, підняв кейс і, перш ніж хтось устиг ступити, поставив його на стіл перед собою. Клацнули замки. Лена побачила всередині акуратні ряди проводів, маленький чорний блок, вогники, що блимали. Усе вміщалося в об’ємі коробки з-під взуття.

— Це він, — сказав Ешбі. — Потрібний вам прилад. Вимикаю.

Він натиснув кнопку, вогники погасли, і в залі нарешті стало по-справжньому тихо.

Лена сиділа в кабіні, не знімаючи навушників, хоча в них уже нічого не звучало. Їй раптом стало холодно. Вона зрозуміла, що лише тепер, у цій тиші, почала тремтіти: дрібно, безпорадно, як після довгого бігу. Поруч Пол поклав долоню їй на плече й нічого не сказав.

А за склом Джейк уже йшов до неї, обходячи стільці, не звертаючи уваги ні на крики Ленґлі, ні на шум у залі. Він не дійшов: між ними став Влчек. Важкий, сивий, із червоним від хвилювання обличчям.

— Панно, — сказав він чеською, дивлячись на Лену крізь скло. — Ви прийшли, як обіцяли. Тепер мені хочеться почути, що ще ви мені винні розповісти.

Лена відчинила двері кабіни. Встала. Коліна підігнулися, але вона втрималась.

— Усе, пане Влчеку, — сказала вона. — І, здається, вам доведеться сісти, щоб вислухати.