Обшук

Поліцейські прийшли рівно о сьомій ранку, як і обіцяв Гарріс. Їх було четверо: двоє у формі, один у цивільному з планшетом і сам детектив, який мав такий вигляд, ніби не спав від учорашнього дня й не радий жодній хвилині цього ранку.

Джейк відчинив двері студії в старих джинсах і розтягнутій футболці. Він був готовий. Усю ніч вони з Леною переносили найважливіше зі студії до неї в квартиру: жорсткі диски, копії логів, записи спектрограм. Залишили тільки те, що не мало цінності, і те, що не можна було вивезти за одну ніч.

— Містере Сайксе, — сказав Гарріс, простягаючи папір. — Ордер на обшук і вилучення. Прошу не заважати.

— Не заважатиму.

— І не телефонуйте юристові протягом десяти хвилин. Це прохання.

— Він у мене не один, — сказав Джейк. — Я просто зателефоную мамі.

Гарріс подивився на нього довгим утомленим поглядом, потім відвернувся, і Джейк міг заприсягтися, що в нього сіпнувся кутик вуст.

Обшук тривав дві години. Поліцейські виносили ноутбуки, коробки з кабелями, три жорсткі диски, старий магнітофон, подарований батьком, і навіть коробку із запасними мікрофонами. Гарріс ходив слідом, нічого не казав, тільки іноді зупинявся біля пульта й розглядав вогники.

— Гарна річ, — сказав він нарешті. — Можна торкнутися?

— Торкайтеся.

Детектив обережно провів пальцем по фейдеру. Той плавно зсунувся вниз.

— Знаєте, замолоду я мріяв стати звукорежисером. Грав на бас-гітарі. Потім оженився, народився син, довелося йти в поліцію. Не шкодую, але інколи… — Він замовк. — Містере Сайксе, у мене до вас одне неофіційне запитання.

— Слухаю.

— Якби ви хотіли довести підробку голосу так, щоб повірив суддя, що б ви зробили?

Джейк завагався. Він знав, що Гарріс його не ловить: надто тихо питав.

— Упіймав би підробку в момент створення. Не в записі, а в ефірі. Наживо. Щоб був свідок, щоб було джерело, щоб не можна було сказати, що це монтаж.

— Це можливо?

— Якщо знати, де і коли вона з’явиться.

— А ви знаєте?

— Середа, десята ранку. Вежа «Кедмон-Плаза».

Гарріс кивнув, як людина, що отримала саме ту відповідь, на яку чекала.

— Я хотів би бути присутнім, — сказав він тихо. — Неофіційно. На задньому ряду. Якщо ви дозволите.

— Це не мені вирішувати.

— Я не про вас. Я про міс Врабек. Скажіть їй: заднє крісло в залі я візьму сам, нікого не питатиму. А ви поки намагайтеся нічого не втратити до завтра. Хоча б те, що залишилося.

Він пішов разом із поліцейськими. Джейк залишився сам у зруйнованій студії: дроти, що звисали з розеток, як вирвані нерви, голі столи, на яких залишилися світлі прямокутники від моніторів. Він простояв посеред цього погрому хвилин п’ять, потім дістав телефон і написав Лені: «Забрали все. Лишився мій пульт у вежі. Поїду перевіряти».

Відповідь прийшла за секунду: «Я з тобою. Зачекай мене біля мосту».

О десятій годині вони стояли біля воріт заводу «Голловей Клінтех». Охоронець на прохідній, той самий молодий хлопець із журналом, лінькувато глянув на перепустку Джейка, яку той про всяк випадок зберіг іще з часів оцифрування.

— Ваша перепустка прострочена, — сказав хлопець.

— Знаю. Нам треба до Корпусу Б, забрати обладнання. Воно моє.

— Корпус Б зачинений. Там учора все вивезли.

— Що вивезли?

— Не знаю. Приїздили вантажники, вночі, години о другій. Ми думали, буде ремонт. Розпорядження згори.

— Від кого?

— Від пана Ешбі.

Лена й Джейк перезирнулися. Охоронець, зрозумівши, що бовкнув зайве, насупився й потягнувся до телефона. Але Лена вже усміхалася йому тією м’якою, трохи розгубленою усмішкою, якою колись присипляла пильність невдоволених клієнтів.

— Ми вам дуже вдячні, — сказала вона. — Вибачте за турботу. Ми йдемо.

Вони повернулися до фургона. Джейк сів за кермо й кілька секунд мовчки дивився у лобове скло.

— Вони вивезли сервери, — сказав він.

— Отже, Ешбі знає, що ми йдемо по сліду.

— Не просто знає. Він діє. Вивіз усе, що можна було, щоб нічого було шукати.

— Але підміна в середу все одно відбудеться. Розклад завантажено.

— Так. Отже, модель десь в іншому місці. Скоріш за все, переносний варіант. На ноутбуці або на міні-сервері. Достатньо маленькому, щоб винести під пахвою.

Лена задумалася.

— Джейку, а як сигнал потрапляє на твій пульт?

— Зараз по мережі. Через захищений канал. Ось це я якраз перевірю, коли доберуся до вежі.

У «Кедмон-Плазі» вони ввійшли як сторонні. Охорона на вході зажадала паспорти, внесла їх до списку відвідувачів, видала бейджі з червоною смугою, що означала «супровід обов’язковий». Супроводжував їх млявий юнак з управлінської компанії, який усю дорогу до тридцять першого поверху розповідав про свого собаку.

Апаратна виглядала так само, як у середу. Джейк підійшов до пульта й погладив його по боці, як гладять стару шкапу.

— Мені потрібна хвилина.

— Не більше, — сказав юнак. — У мене розпорядження.

— Звісно.

Джейк сів за консоль і відкрив системні налаштування. Мережа, маршрутизація, зовнішні входи. Лена стала поруч, затуливши собою екран від юнака.

І тут він побачив.

Вхід «EXT:QA-MON» нікуди не подівся. Але тепер поруч із ним з’явився новий рядок, якого не було вчора: «WIFI-BRIDGE: SSID CADMON-GUEST, enabled, scheduled 09:55 Wed».

— Що це?

— Він підключається через гостьовий вай-фай вежі. — Джейк відчув, як по спині пробіг холодок. — Ешбі не сидітиме в Корпусі Б, він буде тут. У будівлі. На відстані сотні метрів від пульта. Сигнал піде напряму.

— Тобто в середу вранці вся підміна відбуватиметься в цій самій будівлі?

— На цьому самому поверсі, швидше за все.

Він швидко зробив знімок екрана. Юнак з управляючої компанії раптом сказав:

— Гей, що ви там робите?

— Перевіряю, що кабель не відійшов, — не обертаючись, відповів Джейк.

— Кабель на місці. Я дивлюся.

— Дякую. Ми вже йдемо.

Вони вийшли на вулицю. Лена йшла поруч, щільно запнувши плащ, і за її обличчям Джейк розумів: вона вже будує план. Кроки в неї стали швидшими, плечі зібралися.

— Ми знаємо, звідки і коли, — сказала вона. — Тепер треба придумати, як мені опинитися в кабіні.

— Тебе відсторонили від проєкту.

— Відсторонили Мейбл. Бюро. А Влчека ніхто не відстороняв.

Джейк зупинився.

— Що?

— У чеської сторони є право на власного перекладача. Я прочитала в договорі. Якщо Влчек зажадає, щоб його представляла Лена Врабек, Голловей не зможе відмовити, не викликавши запитань. Тим більше що особисто Влчек йому зараз дорожчий за всіх.

— А мене?

— А ти станеш технічною підтримкою чеської сторони. Влчек має право привести свого звукорежисера.

— Звідки ти знаєш, що він погодиться?

— Не знаю. — Лена вперше за день усміхнулася. — Але він мені сказав: «Я волів би, щоб такі люди помилялися вголос». Думаю, він захоче послухати, як це виглядає наживо.