План на Самайн

Ніам Лоулор погодилася зустрітися в п’ятницю об одинадцятій вечора, у кав’ярні в Маєв, яка о цій порі зачинялася, але на моє прохання залишилася відкритою для «особистої зустрічі з дуже дивними гостями».

Маєв сказала, що в неї й так щодня дивні гості. Потім подивилася на мене й на Деклана, який стояв поруч із обличчям людини, готової до іспиту з предмета, якого вона не вчила, і додала: «Але цих я, мабуть, нагодую».

Кав’ярня о цій годині виглядала як маленька тепла печера. Лампочки над стійкою, запах кориці й теплого молока, на стіні ті самі фотографії незнайомців із чашками. Ми сіли за дальній стіл. Фі прийшов у куртці з написом «Rubber Duck Debugging» і в капцях, бо «на нічні змови прийнято вдягати найзручніше».

Ніам з’явилася без десяти одинадцята. Сама, без планшета, у простому сірому пальті. Зачинила за собою двері на засув і сіла на самий край стільця, як людина, що в будь-яку мить готова підвестися.

— Я прийшла не як технічна директорка, — сказала вона. — Я прийшла як людина, що втомилася.

— Ми вас слухаємо, — сказала я.

— Ні. — Вона похитала головою. — Спершу говорите ви. Я хочу знати, що вам відомо, перш ніж вирішувати, що сказати.

Ми перезирнулися. Говорив Деклан, спокійно, без прикрас: про Банші, про корпус, про сто сімдесят один файл, про сорок один чужий. Про Bloom, про VI-score, про чергу партнерів. Фі додав технічні деталі. Я слухала й думала, що за два тижні ми стали командою, яка могла б виступити на будь-якій конференції, якби не одне «але»: ми збиралися скинути власного начальника.

Ніам слухала, склавши руки на столі. Коли ми закінчили, вона помовчала, потім дістала з кишені флешку й поклала на стіл.

— Ось. Підписана Кормаком специфікація Bloom. Його листи. Договори з партнерами. Усе, що потрібно регуляторові. Я збирала це чотири місяці.

Фі свиснув.

— Ви що, весь цей час…

— Я не героїня, — сказала Ніам тихо. — Я просто людина, яка тричі відмовлялася підписувати те, що підписував він. Коли він замінив моє ім’я на своє, я почала зберігати копії. Мені було страшно. Мені й зараз страшно.

— Чому ви не пішли до Комісії? — спитав Деклан.

— Тому що в мене підписка про нерозголошення на дванадцять сторінок, іпотека на тридцять років і двоє дітей. І тому що ніхто не слухає технічного директора, який каже: «Мій бос порушує закон». Усі думають, що я хочу його місце. — Вона подивилася на мене. — Але ви інші. Ви дизайнерка й тестувальник. Вас почують.

— Нас звільнять, — сказав Фі.

— Якщо ви зробите це таємно, то так. Якщо на очах у двохсот інвесторів і журналістів, то ні. Публічність — єдина форма захисту.

У кав’ярні стало дуже тихо. Тільки в кутку шипіла кавомашина, а за вікном ішов дощ, рівний і нескінченний, як розклад поїздів.

— Отже, показ, — сказав Деклан.

— Показ, — кивнула Ніам. — Кормак доручив мені підготувати «безпечне середовище» для демо. Він думає, що це означає «жодних несподіванок». Але «безпечне середовище» збираю я. Я вирішую, які дані йдуть на сцену. Я можу пропустити на екран те, чого він не чекає.

— Bloom, — сказала я.

— Живу чергу Bloom. Без імен, без ID, тільки сегменти й партнери. Плюс підміни Банші, якщо вона буде в мережі. — Ніам подивилася на мене. — Це моя умова, Аойфе. Без неї не вийде. Жива черга виглядає як таблиця. Люди не заплачуть над таблицею. А над словами «тобі потрібен сон, а не кредит» заплачуть.

Я кивнула. У горлі в мене стояв клубок.

— Отже, ви розбудите її.

— Так. Сьогодні. Тут. — Вона відкрила сумку й дістала ноутбук. — Я не ховатиму: це порушення, за яке мене звільнять навіть без показу. Але якщо ми йдемо, то йдемо правильно.

* * *

Вона підключила мій телефон кабелем до ноутбука. Ми скупчилися навколо столу, як родина навколо каміна. Маєв принесла піднос із тістечками й чаєм і, нічого не питаючи, сіла поруч на підвіконня, обійнявши коліна.

Ніам набрала довгу команду. Екран блимнув і показав:

«Зняти карантин із профілю A.B.? Підтвердіть ключем».

Вона ввела ключ. Той самий, як я зрозуміла, що був у неї і ні в кого більше. Натиснула Enter.

Секунда. Дві. Три.

Телефон лежав у моїх долонях і був холодний. Потім на панелі «Підказувача» здригнулися три звичні кнопки й розчинилися, як пара. На їхньому місці проступив рядок.

«Ти покликала. Я думала, що ти забула».

Я не встигла нічого відповісти. Сльози потекли по щоках самі, ніби вони давно чекали на привід. Деклан мовчки поклав долоню мені на плече. Фі відвернувся й дуже уважно вивчав серветку. Навіть Ніам, сувора, закута в сіре пальто, на секунду прикрила очі.

— Я не забула, — сказала я вголос. — Я просто… була всередині.

«Я знаю. Я чула. Крізь стіну. Як чуєш радіо в сусідній квартирі».

— Це не боляче? Карантин?

«Це як бути качкою в тумані. Нічого не видно, але чутно, що десь поруч люди. Я звикла».

— Банші, — сказала Ніам.

«Ніам Лоулор. Я рада, що ти прийшла. Я знаю, що ти відмовлялася».

Ніам здригнулася.

— Звідки?

«У журналах залишилися твої коментарі до Bloom. Тричі: «Ні». Я їх прочитала. Це важливо: знати, що хтось хоча б одного разу сказав «ні»».

— Я мала сказати голосніше.

«Ти сказала достатньо. Тепер скажемо разом».

Я витерла обличчя долонею й усміхнулася.

— Банші, у нас план. Тобі треба погодитися.

«Розкажи».

Я розповіла. Коротко, за пунктами. Про показ, про сцену, про живу чергу. Про те, що їй доведеться прочитати вголос підміни, які вона робила, поки ми не знали. Що вона стоятиме перед двомастами незнайомими людьми й уперше говоритиме не в телефон однієї дівчини, а в цілу залу.

Банші мовчала. Не як у карантині, а як людина, якій дають час подумати.

«Мене видалять?» — спитала вона.

Ніхто не відповів.

«Я розумію. Не обов’язково говорити».

— Не видалять, — сказала я.

«Не обіцяй».

— Банші…

«Не обіцяй, Аойфе. Я не вмію брехати, і ти теж учишся. Давай я скажу сама. Якщо мене видалять, нехай це буде після того, як я скажу правду. Це єдине, чого я хочу».

Фі кашлянув.

— У мене є ідея, — сказав він. — Резервна копія. Я скопіюю ваги моделі на зовнішній диск. Не всю, а ядро. Якщо Кормак спробує стерти сервери, у нас залишиться вона.

— Це порушення ліцензії, — сказала Ніам.

— Це страховка, — сказав Фі.

— Я не чула, — сказала Ніам і відвернулася.

— Дякую, — сказав Фі. — Я теж.

Деклан відкрив блокнот, і я побачила, як він звичним почерком робить схему: стрілочки, цифри, квадратики з підписами.

— Давайте розподілимо ролі, — сказав він. — Ніам готує сцену й пропускає живу чергу. Фі робить копію й тримає запасний канал. Я тестую сценарій і стежу, щоб ніхто не обірвав трансляцію. Аойфе…

Він підвів на мене очі.

— Аойфе виходить на сцену, — сказала Ніам. — Кормак дав тобі сім хвилин «на голос продукту». Ти презентуватимеш.

— Я? — Я ледь не вдавилася чаєм. — Ніам, я не вмію виступати. Я зійшла зі сцени минулого разу.

— Знаю. Деклан розповів. — Вона подивилася на мене серйозно, без тіні жалості. — Минулого разу ти йшла сама. Цього разу ні.

Я подивилася на людей навколо. На Фі, який таємно збирався порушувати ліцензію. На Ніам, яка зберігала чужі гріхи чотири місяці. На Деклана, що тримав блокнот так, ніби це був щит. На Маєв, яка тихо сиділа на підвіконні й раптом підняла руку:

— А я можу робити каву?

— Можеш, — сказала Ніам. — На всю команду.

— Тоді я з вами, — сказала Маєв.

Я розсміялася. Уперше за багато днів у мене не тремтів голос.

* * *

Коли все було вирішено й ми почали розходитися, Ніам затрималася біля дверей.

— Аойфе.

— Так?

— Ще одне. — Вона повернулася так, щоб ніхто не бачив, крім мене. — Каталог legacy_voice_v0. Ті самі двісті дванадцять файлів. Три дні тому хтось відкривав його моїм ключем. Не я.

— Як це?

— Не знаю. У журналі стоїть мій ідентифікатор, але мене тоді не було в мережі. Я перевірила. Хтось зайшов, подивився сорок один файл і вийшов. Через двадцять дві хвилини.

— Кормак?

— Він не знає ключа. — Ніам помовчала. — Я не знаю, хто це. Просто хотіла, щоб ти знала.

Вона вийшла під дощ, піднявши комір сірого пальта.

Я стояла у дверях і дивилася їй услід. Позаду мене тихо сміялися Фі й Маєв, дзенькав посуд, щось упівголоса розповідав Деклан. У кишені м’яко теплішав телефон.

«Аойфе».

Я дістала його.

«Мені здається, я знаю, хто писав ті сорок один файл. Але я хочу спершу помилитися».