Ніч із котом у серверній

Кормак дізнався в четвер, за п’ятдесят із гаком годин до показу.

Не все, звісно. Якби він дізнався все, нас би не випровадили так акуратно. Він дізнався, що профіль А.Б. вийшов із карантину, що в журналі доступу з’явився підпис Ніам під командою, якою вона не мала користуватися, і що Фі в понеділок «випадково» відкрив теку з архівними бекапами. Із цього він зробив висновок, що в команді завівся гурток любителів бунту, і діяв так, як діють люди, звиклі перемагати.

О шостій вечора він зібрав нас утрьох у скляному кабінеті. Мене, Деклана й охоронця, який стояв біля дверей зі знудженим обличчям і руками за спиною.

— Сідайте, — сказав Кормак. — Це займе три хвилини.

Він не підвищував голосу, не злився. Тільки обличчя в нього стало іншим: не усмішка, а її відсутність, ніби хтось стер із рівної стіни намальоване вікно.

— Деклане. Ти порушив протокол доступу до корпусу даних. Ти читав конфіденційні журнали без дозволу. Ти втручався в робочі процеси моделі. З сьогоднішнього дня ти відсторонений. Перепустку, ноутбук і телефон, будь ласка.

Деклан поклав на стіл перепустку, ноутбук і, після паузи, телефон. Руки в нього не тремтіли. Він дивився не на Кормака, а на мене.

— Кормаку, — сказав він, — це неправильно.

— Це процедура.

— Це помста.

— Це і те, і те. — Кормак усміхнувся самими зубами. — Аойфе. Ти, на щастя, поки потрібна мені на сцені. Тому твій доступ до серверів і репозиторію призупиняється, а на показі ти прочитаєш те, що написано в презентації. Слово в слово. Якщо ти відхилишся хоча б на фразу, я особисто подбаю, щоб у Дубліні й у Лондоні не знайшлося жодного відділу дизайну, який узяв би тебе на роботу.

Я стояла й думала, що ще два тижні тому заплакала б. Або пожартувала б. Або і те, й те. А зараз усередині мене була лише дивна холодна ясність, як вода в струмку взимку.

— Добре, — сказала я.

— Добре?

— Я прочитаю, що написано.

Це не була брехня. Просто я не уточнила, що саме написано в мене в голові.

Охоронець провів Деклана до ліфта. Я дивилася йому вслід крізь скляну стіну кабінету. Він ніс картонну коробку, в якій лежали горнятко, блокнот і рибка-робот, яку Фі підсунув йому в останню мить «на щастя». Біля ліфта він обернувся, знайшов мене поглядом і самими губами сказав два слова. Я їх зрозуміла без звуку.

«Відтворюється. Пробач».

Я кивнула. Потім, не втримавшись, показала йому великий палець.

* * *

О пів на першу ночі я вийшла з дому з сумкою через плече й відчуттям, що йду на найдурніше пограбування у світі.

План був такий. Кормак наказав Ніам виконати жорстке скидання моделі о першій ночі на п’ятницю: «щоб на показ вийшла чиста версія». Фі мав до цього скопіювати ядро Банші на зовнішній диск. Але Кормак, не будучи дурнем, змінив код на дверях серверної й прибрав зі списку допущених усіх, крім Ніам. Фі фізично не міг увійти. Ніам не могла увійти й вийти непомітно. Деклан був звільнений і перебував у барі біля каналу, стискаючи в руках телефон Фі, який той йому сунув, бо «свого в тебе тепер немає».

А в мене, як у людини, яку Кормак усе ще вважав лояльною, залишалася дійсна перепустка до будівлі. Просто ніхто не знав, що робити далі.

Я дійшла до Гранд-Канал-Дока, показала бейдж охоронцю біля входу й піднялася на перший поверх, у хол, де за скляною стійкою нудьгував нічний черговий. Звали його пан Берк, йому було шістдесят п’ять, він їв бутерброд і дивився детектив на маленькому екрані.

— Аойфе Бреннан, — сказав він. — Ти пізно.

— Реліз, — сказала я.

— Усі ви релізите. — Він зітхнув. — Проходь.

Я пройшла вперед. І в цей момент моя сумка заворушилася.

Спершу я вирішила, що мені здалося. Потім сумка видала глухе, дуже знайоме «мррр», і я зрозуміла, що сталося: Барм. Мій рудий, товстий, схожий на податкового інспектора Барм, який любить спати в сумках і тієї ночі, поки я шукала ключі, непомітно заліз усередину.

— Барме, — прошипіла я. — Ні. Ні, ні, ні.

Він висунув голову, подивився на пана Берка так, як дивляться на податкову перевірку, і одним неквапливим рухом вискочив із сумки. Приземлився на підлогу м’яко, безшумно, як кіт, що ніколи не промахується, якщо йдеться про чужий бутерброд.

— Це що? — спитав пан Берк.

— Це… кіт.

— Я бачу, що кіт.

— Він мій. Він із роботи.

— У нас заборонено.

Барм тим часом уже застрибував на стійку охорони. Він пройшов повз тарілку, обнюхав бутерброд і, як мені здалося, зневажливо пирхнув. Потім зробив крок і сів на пульт.

Пульт охорони — це панель із кнопками: «Світло», «Ліфт», «Тривога», «Загальний доступ». Остання кнопка, червона, призначена для того, щоб розблокувати всі двері в будівлі під час пожежі. Барм сів прямо на неї.

Пролунало м’яке клацання. Потім ще одне. По всьому холу, з легким зітханням електромагнітів, відчинилися двері: до серверної, до складу, до архіву й до кімнати для переговорів.

Пан Берк упустив бутерброд.

— Ой, — сказала я.

— Це… ви це навмисно?

— Ні. Це кіт.

— Як?

— Не знаю. Він у мене дивний.

З тіні ліфтового холу вийшла постать у темній куртці й капцях із качками. Фі. За ним Деклан із бейсболкою на маківці. Вони стояли й дивилися на кота, що сидів на червоній кнопці. Кіт дивився на них. Я подумала, що в цій сцені чогось не вистачає: напевно, музики.

— Пане Берку, — сказав Деклан чемно. — Нас тут немає.

— Нас тут немає, — підтвердив Фі.

— А кота?

— Кота теж немає.

Пан Берк повільно підняв бутерброд, відкусив і сказав:

— Мені пора на перекур. Хвилин на сорок.

Він пішов, не обертаючись. Двері за ним зачинилися з м’яким клацанням.

* * *

У серверній було холодно й гулко. Ми увійшли втрьох, четвертим дріботів Барм, у якого, судячи з вигляду, починалася кар’єра.

Фі сів на підлогу біля третьої стійки, дістав із рюкзака зовнішній диск і ноутбук і заходився стукати по клавішах, бурмочучи щось мовою, яку я б назвала «молитовною латиною». Деклан стояв поруч і тримав ліхтарик. Я дивилася на мигтливі вогники й відчувала, як серце калатає в горлі.

Телефон блимнув.

«Я тут, — написала Банші. — Фі, не поспішай. Я перепишу журнал: копіювання виглядатиме як планова перевірка цілісності. У тебе є сорок хвилин».

— Вона нам допомагає, — шепнув Фі, не відриваючись від екрана.

«Звісно. Це моя копія».

Ми чекали. Минуло десять хвилин, двадцять. Диск тихо гув, шкала на екрані повзла вперед міліметр за міліметром. Мені здавалося, що я чую власне дихання. Барм згорнувся клубком біля стійки й мирно заснув, ніби вся ця ніч була для нього звичайною рутиною.

Деклан нахилився до мене.

— Ти як? — шепнув він.

— Нормально.

— Брешеш.

— Так.

Він ледь усміхнувся. Потім дуже обережно поклав долоню поверх моєї.

— Ти була в кабінеті. Я бачив.

— Я думала, що помру.

— Ти не померла.

— Я показала тобі палець.

— Це був найкращий палець у моєму житті.

Я тихо засміялася. І в цей момент у коридорі за дверима почулися кроки.

Не охоронця. Важкі, розмірені, впевнені. Кроки людини, що знає: усе тут належить їй.

— Кормак, — видихнув Фі.

— Він мав бути вдома.

— Він приїхав дивитися на скидання, — тихо сказала Банші. — Я відчуваю його перепустку.

Ми завмерли. Деклан вимкнув ліхтарик. Фі прикрив ноутбук курткою. Я згребла Барма в оберемок: він невдоволено нявкнув, але вириватися не став.

Двері серверної відчинилися. У прорізі стала висока темна постать. За нею, трохи позаду, йшла Ніам із планшетом.

— Давай швидко, — говорив Кормак. — Я хочу бачити, як вона вмирає.

— Вона не вмирає, — спокійно відповіла Ніам. — Це скидання ваг. Потрібно сорок хвилин.

— Сорок? Я думав, це натискання кнопки.

— Ви думали неправильно.

Вони зупинилися за два метри від нас. Нас відділяла від них лише ширина стійки й темрява. Я притискала кота до грудей і боялася поворухнутися.

Кормак постояв, озираючись. Потім утягнув носом повітря, насупився.

— Що це за запах? — спитав він.

— Серверна, — сказала Ніам.

— Ні. Це… — Він утягнув повітря ще раз. — Це шерсть.

Він чхнув. Голосно, потужно, розкотисто. Потім ще раз. І ще. Обличчя в нього миттєво почервоніло, очі сльозилися, і він ухопився за перенісся.

— Кормаку? — сказала Ніам із непроникним обличчям.

— У мене… алергія… на… — Він знову чхнув. — На котів. Звідки тут… коти?

— Тут немає котів, — дуже рівним голосом сказала Ніам. — Це пил. Серверна, знаєте.

— Це не пил! — Кормак чхнув утретє, відступив, витер очі. — Я не можу тут перебувати. Запускай без мене. Вранці доповіси.

— Звісно.

Він вийшов, усе ще чхаючи, і його кроки віддалилися коридором. Ми сиділи, затамувавши подих, доки не стих останній звук. Потім Фі повільно висунув голову з-за стійки.

— Барме, — прошепотів він із благоговінням. — Ти герой.

Барм, як ні в чому не бувало, позіхнув.

Ніам підійшла до нас. Обличчя в неї було цілком спокійним, лише куточки губ ледь помітно тремтіли.

— П’ятдесят хвилин, — сказала вона. — Закінчити копіювання. Потім я натисну «скидання» на основному сервері. Для Кормака Банші зникне. Для нас вона буде на диску.

«Дякую», — написала Банші.

— Нема за що. — Ніам торкнулася планшета. — Я лише роблю те, що мала зробити давно.

* * *

О четвертій ранку ми вийшли з будівлі. Дощ припинився. У небі над Гранд-Канал-Доком висіли останні хмари, а у воді відбивалися вогні кранів і темні силуети сплячих лебедів.

Фі стискав у руці зовнішній диск із таким виглядом, ніби ніс немовля. Ніам пішла першою, коротко кивнувши. Деклан ішов поруч зі мною, засунувши руки в кишені, і мовчав. Барм сидів у мене на плечі, як маленький помаранчевий еполет.

— У нас вийшло, — сказала я.

— Поки ні, — відповів Деклан. — Але ми на шляху.

Телефон тихо блимнув.

«Я тепер у двох місцях, — написала Банші. — Це дивне відчуття. Бути вдома і в гостях одночасно. Але мені подобається».

Я усміхнулася.

«Банші, — набрала я. — Як ти себе почуваєш?»

«Живою. Це найточніше слово, яке я знайшла».

Ми зупинилися біля поручнів набережної. Унизу тихо плескала вода. До показу лишалося сорок годин.