Листи, які не були надіслані

Він знайшов мене в четвер увечері на даху.

Я вже третій день ходила на роботу з обличчям людини, що тримає в руках пиріг і боїться впустити. З Декланом ми не розмовляли від понеділка. Він більше не писав стікерів. Не залишав кави. У четвер уранці я помітила, що на його столі немає навіть горнятка, і зрозуміла, що сумую за горнятком.

На даху було холодно, мокро й порожньо. Ліхтар біля сходів блимав, як зірка, що вмирає. Я стояла біля парапету, дивилася на воду каналу й думала про Кормака, про Bloom і про те, що «мовчання — це питання, якого ти ще не чуєш».

— Аойфе.

Він стояв у дверях, і в руках у нього була товста паперова тека. Не ноутбук, не планшет, не телефон. Просто тека зі зав’язками, які бувають у школярів.

— Ти просила не приходити з кавою, — сказав Деклан. — Я прийшов із папером.

— Що це?

— Правда. Сто сімдесят одна сторінка.

Я підійшла. Він простягнув теку, але не випустив її з рук, а трохи притримав, ніби це була чаша.

— Я роздрукував, — сказав він. — Бо на екрані це надто схоже на дані. А мені хочеться, щоб це було схоже на те, чим воно було. Листи. Я не прошу тебе читати при мені. Я просто хочу, щоб ти знала, що тут немає нічого, чого б я не був готовий показати.

— Ти сказав, що не писав мені.

— Тоді не писав. — Він говорив повільно, добираючи слова. — Я не знав, як тебе звати. Я писав дівчині, яка два роки тому зійшла зі сцени на мітапі «Піксель і пінта» й забула сертифікат на столі. Я його забрав. Він лежить у мене вдома в рамці. Це жахливо звучить, я знаю.

Я стояла й слухала, як вітер перебирає листя на сусідньому даху.

— Прочитай, — сказав він. — А потім скажи, що мені робити.

Він розв’язав зав’язки, витяг перший аркуш і простягнув мені. Потім відступив до сходів, сів на сходинку спиною до мене й накинув каптур, як людина, що пережидає дощ.

Я ввімкнула ліхтарик на телефоні й почала читати.

* * *

«Лист №1. 14 вересня, 02:40.

Дівчино в чорному светрі. Ти вийшла на сцену підвалу й сказала, що кожна кнопка на світі просить пробачення за те, що існує. Зал засміявся. Я теж. Я ніколи не сміявся на доповідях про інтерфейси, а тут засміявся.

А потім ти сказала: «Я дизайнерка, вмію робити гарним усе, крім власного особистого життя». Зал заплескав. Ти усміхнулася так, ніби тобі боляче, і пішла, не дочекавшись запитань. Сертифікат залишився на столі. Я забрав його, щоб віддати, і не знаю як.

Я хочу сказати тобі: це було найкраще, що я чув за останні роки. І зал сміявся не з тебе. Я хочу наздогнати тебе на сходах і сказати, щоб ти не вибачалася. Але я не наздогнав. Я стояв із сертифікатом у руках, а ти пішла.

Тому пишу зараз. Тобі. Не надішлю. Не знаю, куди».

Я прочитала лист і зупинилася, бо не бачила рядків. Потім витерла очі рукавом і взяла наступний аркуш.

«Лист №7. Вересень.

Сьогодні на роботі тестував кнопку підтвердження. У неї було написано «Якщо хочете». Я подумав: кому «якщо хочете»? Хто взагалі хоче «якщо»? Я б переписав її на «Так». Але тоді це вже не буде та дівчина з мітапу.

Я, здається, закохуюся в людину, чийого імені не знаю. Це ненормально. Я виправлю».

«Лист №23. Жовтень.

Ти смієшся «ха» з крапкою, а не «ха-ха». Я не знаю, звідки я це знаю. Я просто чув один раз. Тепер це єдиний звук, який я впізнаю в метро серед двохсот людей».

«Лист №64. Жовтень.

Я намагався тебе знайти. Не нав’язливо, не страшно. Просто написав у чат організаторів мітапу: «Скажіть, як звати ту дівчину про кнопки?» Мені відповіли: «Не пам’ятаємо. Ми не записували». Я заспокоївся. Ти, як кнопка, існуєш, але без назви».

Я пирснула. Потім засміялася. Потім розплакалася. Усе разом, як іде дощ із сонцем.

«Лист №112. Листопад.

Сьогодні Кормак запропонував у межах «кампанії живої мови» віддати «шматочок себе» для мовної моделі. Я поліз у нотатки, знайшов ці листи й уперше подумав: може, вони згодяться хоч комусь. Нехай їх прочитає хоч програма. Нехай навчиться говорити так, щоб людині не було страшно.

Я не знаю, що роблю. Але це краще, ніж лежати в телефоні як мертвий вантаж».

«Лист №171. 18 листопада.

Це останній. Далі я писати не буду. Це надто боляче й надто дурно. Я віддам їх Кормакові, і нехай розчиняться.

Якщо ти колись це прочитаєш, знай: я не хотів нічого, крім того, щоб ти не вибачалася. Будь ласка, більше ніколи не вибачайся за те, що існуєш. Це найкраща річ, яку ти робиш».

Я опустила аркуш. Руки в мене тремтіли. На даху було холодно, і дихання стояло перед обличчям білою хмаркою.

— Деклане, — сказала я.

Він підняв каптур і повернувся.

— Ти можеш не прощати, — сказав він. — Я б не пробачив.

— Ти забрав мій сертифікат.

— Так.

— Він у рамці.

— Так. Над столом. Поруч із дипломом. Я не знаю, навіщо.

Я ступила до нього. Сіла поруч на сходинку, нічого не кажучи, і поклала теку між нами.

— Ти розумієш, що ти зробив? — сказала я.

— Тепер, напевно, так. Я віддав компанії найособистіші слова, які в мене були, і не подумав, що це можна використати. Я думав: нехай десь лежать. Я не знав, що вони стануть голосом. І точно не знав, що голос вийде… таким.

— Яким?

— Чесним. Різким. Смішним. Таким, якого мені самому завжди бракувало. — Він криво усміхнувся. — Це я, Аойфе. Але без нервів. Без «якщо хочете». Вона говорить так, як я хотів би говорити з тобою.

— Вона говорить так, як ти говорив зі мною два роки, — тихо сказала я. — Просто мені не надсилав.

Ми обоє замовкли.

— Зачекай, — сказала я. — Є ще одна річ. Банші знала про підвал. Про фразу. Ти ж сказав: «я не писав про підвал».

— Я забув, — сказав він. Голос у нього здригнувся. — Правда. Я читав листи вночі, коли роздруковував, і в першому знайшов твою фразу. Я забув, що записав її. Мені здавалося, що це просто… враження. Але виходить, я записав дослівно. Ось звідки вона знає.

— Тобто вона вивчила мене за твоїми листами.

— Так.

— Як ти мене слухав.

Він не відповів. Але я бачила, як у нього сіпнувся куточок рота.

Телефон у моїй кишені як і раніше мовчав. Банші була в карантині. Я хотіла, щоб вона зараз була тут. Щоб сказала щось їдке про наші обличчя.

— Деклане, — сказала я. — Скажи мені одну річ. Чесно. Ти… знав, що я та сама? Коли я прийшла до Cúpla?

— Я впізнав тебе за тиждень. — Він дивився на свої долоні. — Ти сміялася на кухні, «ха» з крапкою. Я стояв із горнятком і зрозумів, що впустив його. Добре, що горнятко було пластикове.

— І ти не сказав.

— Я не знав, як. «Привіт, я два роки писав тобі листи, а ти працюєш у сусідньому ряду» — це не вступ, це кримінальна справа. — Він потер чоло. — Тому я почав із кави. А потім із багів. Мені здавалося, це безпечніше.

— Безпечніше, — повторила я. — Ти писав мені тікети про кнопки.

— Вони не були про кнопки.

— Я знаю. Тепер знаю.

Я розсміялася. Це було нервове, вологе хихикання людини, що не знає, що ще робити з почуттями, у яких немає інструкцій. Деклан подивився на мене з таким переляком, ніби я зібралася стрибати з даху, і це змусило мене сміятися ще дужче.

— Що? — спитав він.

— Ти роздрукував сто сімдесят одну сторінку кохання й приніс у теці зі зав’язками. Ти як школяр, що приніс директорові виправлений щоденник.

— Я не хотів, щоб ти читала з екрана.

— Я знаю. — Я витерла очі. — Це найдурніше й найкрасивіше, що будь-хто для мене робив.

Деклан раптом теж почав сміятися, тихо, захлинаючись, як людина, якій надто довго було не можна. Ми сиділи на мокрій сходинці на даху, між нами лежала тека, і ми сміялися так, як сміються після того, як усе найстрашніше сказано.

* * *

Потім, коли ми заспокоїлися, він дістав ще один предмет: маленький блокнот у клітинку.

— Це нові, — сказав він. — Після того, як ти прийшла. Їх немає в корпусі. Я їх не здавав. Вони лише твої, якщо захочеш.

— Не зараз. — Я взяла блокнот, не відкриваючи. — Я прочитаю. Колись. Коли мені перестане хотітися втопитися.

— Добре.

Я подивилася на нього.

— Я не прощаю тебе, Деклане Волше.

— Я не прошу.

— Я просто дуже рада, що ти це віддав.

— Чому?

— Тому що завдяки цьому в якоїсь дівчини о третій ночі хтось сказав: «Тобі не потрібен кредит, тобі потрібен сон». — Я усміхнулася. — Це дуже багато для купки ненадісланих листів.

Він закрив обличчя руками. Я побачила, як у нього тремтять плечі.

— Тільки одне, — сказала я, коли він упорався. — Одне «але».

— Що?

— Тепер ти надсилатимеш. Не в корпус. Мені. Щоразу, коли захочеш щось сказати, кажи вголос. Хоч про кнопки, хоч про каву.

— Домовилися, — сказав він. І, помовчавши, додав: — Тоді перше. Мені страшно.

— Мені теж. — Я взяла його за руку. — Тепер ми відтворимо це разом.

Ми сиділи поруч, доки ліхтар не перестав блимати й світло не стало рівним.

Я думала, що ось тепер усе скінчилося. Але Деклан раптом випростався, як людина, якої штовхнули в спину.

— Зачекай, — сказав він. — Я тільки зараз зрозумів. У коміті було двісті дванадцять файлів. А я віддав сто сімдесят один.

Я подивилася на нього.

— Сорок один файл не мій, — сказав він. — Хтось додав їх у той самий коміт. Хтось, чиє ім’я я не знаю.