Перевірка

Остиглу каву вона так і не допила.

Усе, що вона дізналася за ці півгодини, вкладалося в голові нерівно, як мокрі аркуші в теці. Хлопчик, якого сестра вчила рахувати сходинки. Яблука з підвальної комори. Два тижні, вирізані з пам'яті, і маленький білий шрам на підборідді. І десь за всім цим третій, що слухає.

Але слухати мало. Треба перевірити.

— Феліксе, — сказала вона, — я попрошу вас про одну дивну річ. Не питайте навіщо. Просто вислухайте, а потім забудьте, що чули. Не намагайтеся запам'ятовувати.

— Забути буде нескладно, — сказав він зі слабкою усмішкою. — Це в мене виходить найкраще.

Вона нахилилася вперед і вимовила дуже тихо, щоб не почули шахісти:

— «Яблучні двері не замкнені, Гретль. Вони відчиняються зсередини».

Фелікс кілька секунд дивився на неї.

— Що це?

— Останні слова моєї сестри. Не ті, що ви чуєте уві сні. Інші. Вона сказала їх перед самим світанком, коли я майже спала. Я не записала їх, бо рука вже не тримала олівця, і нікому не розповідала. Це єдина фраза з тієї ночі, якої немає в жодному зошиті.

— Я ніколи не чув цього. Присягаюся вам.

— Я знаю. Ось чому я її й сказала.

Він насупився, намагаючись зрозуміти, але розуміння вислизало. Грета бачила на його обличчі роботу думки, що впирається в стіну. Вона поклала руку на стіл поруч із його рукою, не торкаючись.

— У четвер ви прийдете на сеанс, — сказала вона. — Якщо раптом почуєте цю фразу уві сні, скажіть мені. Тільки мені. Не Адлерові.

— Добре.

Він зітхнув. Йому явно хотілося спитати більше, але він спитав лише:

— Грето… можна, я називатиму вас просто Грето?

— Можна.

Вони розстались на трамвайній зупинці, без поцілунків і без обіцянок, але вона відчувала, що йде від нього легше, ніж прийшла. Наче хтось зняв з її плечей вантаж, про існування якого вона не підозрювала, і взяв на себе половину.

Два дні вона жила в дивній в'язкій тиші. Працювала, переписувала, розкладала олівці. Ільза Кранц дивилася на неї уважно, але мовчала. Доктор Адлер був чемний і далекий, як людина, що поїхала на іншу планету, не залишаючи кімнати.

У четвер Фелікс прийшов о четвертій. Кроки були повільні, і він не одразу сів.

— Як ви почуваєтеся, пане Рот? — спитав Адлер.

— Дивно, докторе. Я не спав, але не від безсоння. Радше, наче цілу ніч хтось читав мені вголос.

— Що ж?

Пауза. Заскрипіло крісло.

— Яблучні двері не замкнені, — промовив Фелікс повільним, чужим голосом, як говорять слова, завчені напам'ять. — Вони відчиняються зсередини.

Грета не зламала олівця. Вона взагалі перестала відчувати пальці. Тільки десь дуже далеко почула власне дихання, рівне й неживе.

Він сказав це слово в слово, з тими самими паузами, з тією самою дивною ласкавістю, з якою говорила Марта. Він вимовив те, що вона розповіла йому у вівторок. Те, що вона нікому, крім нього, не говорила. Але у вівторок він чув це від неї як фразу, а сьогодні вимовляв як спогад.

Отже, між вівторком і четвергом хтось узяв ці слова в нього. А потім повернув йому, щоб вони прийшли на сеанс.

— Ви знаєте, що це означає? — спитав Адлер, і голос у нього став зовсім тихий.

— Ні. Я прокинувся з цим о шостій ранку й записав на манжеті. Дивіться. — Фелікс зашурхотів папером. — Я не розумію, докторе, що зі мною діється. Я боюся, що божеволію.

— Ви не божеволієте, — сказав Адлер. — Ви комусь потрібні. Це гірше.

Після сеансу Грета порушила всі правила. Вона вискочила з-за ширми раніше, ніж Фелікс устиг дійти до дверей, і наздогнала його в коридорі, там, де стояли вішак і бронзовий бюст якогось професора.

— Хто був із вами в середу ввечері?

Він обернувся, розгублений, із капелюхом у руках.

— Удома. Тобто… ні. Я їздив до Кесслера.

— До кого?

— До доктора Кесслера, гіпнотерапевта. Я ходжу до нього з червня, двічі на тиждень. Мені його порадив заводський лікар, коли стало зовсім погано зі сном. Він дуже уважна людина. Він занурює мене в транс, і я потім нічого не пам'ятаю, година як провал. Каже, це нормальна амнезія. Я прокидаюся, він дає мені чаю, і ми розходимося.

— Він порадив вам Адлера?

— Так, — повільно сказав Фелікс. Обличчя в нього змінювалося на очах. — Сказав, що гіпноз без розмови не працює. Що мені треба проговорювати те, що спливає. Він навіть листа дав. Але я не…

— Феліксе. Ви розповідали йому про мене?

— Я не пам'ятаю, що я йому розповідав.

Вони дивилися одне на одного в тьмяному світлі коридорної лампи. Позаду скрипнули двері: Ільза визирнула й одразу зникла.

— Не ходіть до нього більше, — сказала Грета.

— Він єдиний, хто мені допомагав!

— Він не допомагає. Він виймає слова з вас, як із шухляди, і кладе назад, коли йому треба.

— Ви не можете цього знати.

— Можу. Я знаю.

Він замовк. Потім тихо сказав:

— Ви просите мене повірити вам, а не собі.

— Так.

Він крутив капелюха. Довго.

— Я піду до нього один раз, — нарешті сказав Фелікс. — Один. Щоб подивитися, що він скаже. Якщо ви маєте рацію, я зрозумію. Якщо ні…

— Якщо ні, я перепрошу.

— Домовилися.

Він пішов. Двері парадного глухо грюкнули. Грета лишилася в коридорі, обійнявши себе руками.

Коли вона повернулася до кабінету, Адлер стояв біля письмового столу й складав у портфель папери, мовчки, методично, як людина, що збирається в дорогу.

— Фрейлейн Гольцер, — сказав він, не обертаючись. — Завтра я їду до Ґраца. Сімейні справи. Мене не буде десять днів.

— У вас немає родини в Ґраці.

Він помовчав. Потім дістав із верхньої шухляди маленький ключ із зеленою ниткою, той самий, і поклав його на стіл, на самий край, на видноті.

— Ключ від шафи залишиться тут. Я не перевірятиму, скільки разів ним користувалися.

Він узяв портфель і вийшов, не озирнувшись. На столі залишилася його чашка, з якої він так і не пив.