Дві версії

Усю п'ятницю Грета чекала, поки піде Ільза.

Вона працювала, переписувала, відповідала на дзвінки. Коли о шостій Ільза Кранц одягла капелюшок і побажала їй доброї ночі, Грета кивнула, як завжди. Ільза забарилася в дверях.

— Світло в кабінеті видно з вулиці, — сказала вона. — Якщо збираєтеся читати допізна, засуньте завіски.

І пішла.

Грета засунула завіски. Потім дістала ключ із зеленою ниткою й відімкнула шафу.

Тек за абеткою було багато: сотні, десятки років роботи. Вона шукала літеру «Г»: Гольцер, Марта. Порожньо. Тоді вона перебрала все підряд, від «А» до «Я», перевіряючи тільки прізвища, потім узялася за нижню полицю, де стояли тонкі сірі теки без написів. На третій праворуч вона побачила корінець, на якому вицвілим чорнилом значилося: «Айхенгоф, 1917».

Тека була важча, ніж виглядала. Усередині лежали копії документів, переслані цигарковим папером. Вона сіла за стіл, увімкнула лампу й почала читати, не знімаючи рукавичок, які навіщось надягла.

Перший документ: свідоцтво про смерть. Бланк був скріплений печаткою санаторію. «Гольцер, Марта, 24 років, сестра милосердя. Померла 15 березня 1917 року о 6 годині 10 хвилин ранку в лазареті "Айхенгофа". Причина смерті: гостра пневмонія». Підпис: «Д-р Е. Брандль, директор». Нижче, дрібніше: «Свідок: д-р М. Адлер, асистент».

Грета прочитала це двічі, потім утретє, ворушачи губами, як неписьменна.

П'ятнадцяте березня. Шоста година десять хвилин ранку.

О шостій годині десять хвилин п'ятнадцятого березня тисяча дев'ятсот сімнадцятого року Марта Гольцер лежала на єдиному ліжку в кімнаті на Лайтнергассе, за годину їзди від «Айхенгофа», поруч із сестрою. Їй лишалося ще півтори години до потягу. Грета пам'ятала це цілком точно, бо дивилася на будильник, коли сестра заговорила про сходинки. Він показував початок сьомої.

Другий документ був копією протоколу, складеного поліційним комісаром Тульна: «Тіло знайдено 16 березня о 9 годині ранку в підвальному сходовому прольоті. Причини смерті не встановлено. Розтин не проводився на прохання адміністрації санаторію та через очевидність випадку. Версія: нещасний випадок або добровільний відхід». На берегах іншим почерком, швидким і гарним: «Бажана друга. Е.Б.»

Це був почерк людини, що все життя підписувала те, що хотіла.

Третім лежав лист. Він був короткий, на щільному папері з водяним знаком у вигляді дубового листка. «Дорогий Матіасе. Ви вчинили правильно. Спокій пацієнтів дорожчий за будь-яку правду, а спокій санаторію дорожчий за обох. Ніхто не винен, що дівчина була неврівноважена. Підпис, який ви поставили, ніяк не гірший за мій. Не картайтеся, і ми з вами ще послужимо науці. Е.Б.»

Грета відклала листа й сиділа дуже прямо, дивлячись в одну точку на стіні. Годинник у кутку пробив восьму.

Дві версії, подумала вона. Пневмонія в лазареті о шостій ранку. І падіння в підвалі, знайдене через добу. Обидві вигадані так, щоб розійтися одна з одною. Одна для паперів, інша для поліції. Хтось підготував два різні пояснення смерті, не домовившись між собою, бо сподівався, що їх ніколи не покладуть поруч.

А їх поклали поруч. І поклав їх, виходить, сам Адлер. Він зберігав цю теку десять років, за два кроки від свого столу, не спалив її й не віддав. Зберігав, як зберігають вирок, винесений самому собі.

— Він чекав, — сказав тихий голос.

Грета здригнулася. У дверях, як минулого разу, стояла Ільза Кранц, але тепер без лампи й без пальта, у домашній сірій сукні, ніби й не йшла.

— Я не проганяла вас, — сказала Ільза. — Я прийшла постояти. Читайте.

— Ви знали, що тут.

— Я знала, що щось є. Я не знала що. Мені сюди не можна було навіть пил витирати, пам'ятаєте? Він, як пес, охороняв цю шафу. — Ільза підійшла до столу й зупинилася, дивлячись на папери, але не торкаючись. — Якщо людина десять років зберігає те, що мала спалити, значить, вона чекає когось, хто прочитає. Мені завжди здавалося, що він чекає на вас. Я тільки не знала, що ви і є та, про кого йдеться.

— Ви знаєте, хто я.

— Знаю, дитино. Знаю давно. Але не сьогодні. Сьогодні тільки це.

Вона кивнула на теку. Грета дістала блокнот і стала переписувати. Система Габельсбергера, дрібні пташині сліди. Час, дата, підписи, кожне слово листа Брандля. Записувала швидко й безпристрасно, як завжди, але коли дійшла до слів «підпис, який ви поставили, ніяк не гірший за мій», олівець у її руці здригнувся.

Підпис, який поставив молодий доктор Матіас Адлер, асистент Ернста Брандля, під брехливим свідоцтвом про смерть її сестри. Той самий Адлер, що щодня казав «добрий день, фрейлейн Гольцер» порожній ширмі. Той, хто найняв її сім років тому за рекомендацією школи стенографії, що виявилася надто вдалою.

— Я хочу знати, навіщо він мене взяв, — сказала вона вголос.

— Спитайте в нього, коли повернеться.

— Він не повернеться з Ґраца.

— Повернеться. — У голосі Ільзи прозвучала дивна, втомлена впевненість. — Такі люди завжди повертаються до того, що не змогли спалити.

Вона допомогла Греті скласти папери в колишньому порядку, перевірила, щоб цигарковий папір лежав між аркушами, як лежав. Засунула теку на місце. Зачинила шафу. Ключ із зеленою ниткою Грета поклала назад у шухляду, під пера.

Уже на сходах, закутавшись у пальто, вона зупинилася й сказала в порожнечу:

— Якщо на той момент вона вже була у Відні, значить, в «Айхенгоф» вона повернулася після. Значить, вона там померла пізніше. Значить, вони брехали обидві версії, щоб приховати час і місце.

Сходова клітка відгукнулася відлунням. Вона не чекала відповіді. Вона просто хотіла почути, як звучить правда, коли вимовляєш її не про себе, а вголос.