Інспектор

Інспектор кримінальної поліції Антон Лехнер з'явився в кабінеті в понеділок уранці, коли доктора не було, а Ільза Кранц щойно закінчила поліювати латунну табличку.

Це був невисокий, кремезний чоловік років сорока восьми, у пом'ятому пальті й капелюсі, що бачив кращі часи. Вуса в нього були жовті від тютюну, блокнот у руці перев'язаний гумкою, а погляд такий безхитрісний і уважний, що хотілося негайно розповісти йому все, що знаєш, і ще дещо понад те. Грета, побачивши його в приймальні, одразу вирішила, що з цією людиною треба бути обережною.

— Доктора Адлера немає, він у від'їзді, — сказала Ільза голосом, у якому чулася звичка брехати чемно. — Повернеться за тиждень.

— Це сумно, — сказав Лехнер. — Я, власне, у справі однієї його пацієнтки. Анни Вайс.

Грета підвела голову. Лехнер помітив це й подивився на неї.

— Ви фрейлейн…

— Гольцер. Я веду записи.

— Тоді ви мені й потрібні. — Він зняв капелюх, покрутив і, не знайшовши, куди його діти, притиснув до грудей. — Фрейлейн Вайс зникла два тижні тому. Мати подала заяву. Востаннє її бачили третього жовтня, коли вона вийшла звідси. Вона не повернулася ні додому, ні на службу. Я хотів би подивитися її картку.

У кабінеті вони всілися в крісла, як на чаюванні. Грета дістала тонку теку й, не відводячи погляду від Лехнера, витягла два аркуші, залишивши третій, із приміткою «Б.», у нижній шухляді. Вона жахнулася, як легко далася їй ця брехня. Лехнер прочитав обидва аркуші, почухав вус олівцем.

— Тут сказано, що вона бачила сходи. Що прокидалася з чужими словами. Що за слова?

— Вона не казала.

— Не казала чи не записали?

— Ми записували все, що нам говорили, пане інспекторе.

— Ось це мене й бентежить, — м'яко сказав Лехнер. — Такі точні записи, а слова не записані. Дивна штука: усе інше є, а головне зникло. Наче хтось вирізав.

Вона промовчала. Він закрив теку й віддав її назад.

— Скажу вам відверто, фрейлейн Гольцер. У мене є троє людей, пов'язаних між собою тим, що колись мали стосунок до одного санаторію. «Айхенгоф», чули? Закритий у двадцять першому. Анна Вайс, яка дівчинкою лежала там із матір'ю. Йозеф Гаас, колишній санітар, знайдений у вересні в Дунайському каналі, констатували нещасний випадок. І один колишній пацієнт, імені якого я поки не назву. Вони не знайомі між собою. У них немає нічого спільного, крім дрібниці: усі троє в останні місяці почали бачити сни.

— Сни? — повторила Грета.

— Про сходи, — сказав Лехнер і раптом посміхнувся, м'яко, винувато, як людина, що сама не вірить своїм словам. — Я знаю, це звучить дурницею. Поліцейський у справах про зниклих ганяється за снами. Але я двадцять років у кримінальній поліції й звик довіряти дурниці. Саме з неї зазвичай і виростає справа.

Він підвівся й простягнув їй картонний прямокутник:

— Якщо згадаєте щось, чого не записали. Або якщо з'явиться хтось, хто теж бачить сходи, зателефонуйте. І скажіть молодому чоловікові, панові Роту, що я хотів би з ним поговорити. Він бачив Анну Вайс у приймальні того дня. Швейцар запам'ятав його.

— Пан Рот не має стосунку…

— Я не кажу, що має. Я кажу, що бачив.

Він надягнув капелюха, вклонився обом жінкам і вийшов. Двері зачинилися так дбайливо, що дзвіночок у приймальні не дзенькнув.

Ільза Кранц сказала в порожнечу:

— Хороша людина. Таких або вбивають, або підвищують.

Грета не відповіла. Вона вже одягалася. Їй треба було попередити Фелікса.

У бюро Пфлегера на Нусдорферштрасе її зустріла секретарка, дівчина з гострим носом і скісним чубчиком, яка змірила її поглядом із голови до ніг, але все-таки сказала, що пан Рот сьогодні відпросився з обіду.

— Куди?

— До лікаря. Він казав, у Грінцінг. Вілла на Кройцгассе. Номера не пам'ятаю, але там хвіртка з дубовим листком, не пропустите.

Дубовий листок.

Вона зловила таксі вперше в житті. Шофер, вусатий угорець, усю дорогу мовчав, і вона була вдячна. Вони піднімалися вузькою вулицею серед виноградників, де в жовтневій порожнечі стирчала гола лоза, і будинки ставали дедалі багатшими й тихішими. Вона звеліла зупинитися за два будинки до потрібного й дійшла пішки.

Вілла стояла в глибині саду, за кованою огорожею, двоповерхова, світла, з мансардою й критою терасою. На стовпі хвіртки висіла табличка: «Д-р В. Кесслер, практикуючий лікар. Прийом за записом». А над табличкою, вирізаний у кованому залізі, виднівся маленький дубовий листок в овалі.

Грета відійшла за розлогий каштан на протилежному боці вулиці й завмерла.

Чекати довелося недовго. Хвилин через двадцять двері вілли відчинилися, і на терасу вийшли двоє. Першим був Фелікс, із капелюхом у руці, трохи невпевнений, як людина, що щойно прокинулася. Поруч, поклавши йому руку на плече, ішов високий сивий добродій у темному костюмі. Він щось говорив, нахилившись до його вуха, ласкаво й по-батьківськи, і Фелікс слухав, кивав, і обличчя в нього було світле, безтурботне, як у дитини, якій щойно розповіли казку.

Професор Ернст Брандль проводжав його до хвіртки, як проводжають дорогого гостя. Зупинився. Поправив йому комір. Сказав іще щось, і Фелікс засміявся.

Потім Брандль підняв голову й подивився понад плечем Фелікса через вулицю просто туди, де вона стояла за каштаном. Не одразу, але безпомилково, як дивляться на людину, про присутність якої знали заздалегідь. На обличчі його не з'явилося здивування. Він чемно, ледь помітно підняв капелюха.

Грета відступила в тінь. Долоня вперлася в шорстку кору. Позаду скрипнув пісок: хтось ішов доріжкою. Вона, не обертаючись, швидко пішла вниз по вулиці й жодного разу не озирнулася, поки не дійшла до трамвайних колій.

Він чекав на неї. Він підготував навіть цю виставу: Фелікса на ґанку, руку на плечі, піднятий капелюх. Вистава призначалася їй, і вона в ній зіграла.