Зізнання Фелікса

У вівторок, після сеансу, він чекав на неї біля виходу.

Вона не здивувалася. Вона вже перестала дивуватися тому, що все в її житті почало замикатися на ньому, як на центрі. Тільки помітила, що вийшов він із кабінету блідіший, ніж зазвичай, і що в руках у нього не парасоля, а маленький паперовий пакет, перев'язаний шворкою.

— Це вам, — сказав він. — Булочки з маком. Купив дорогою. Не знаю чому.

— Ви дуже дивна людина, Феліксе.

— Жахливо. Ходімо пити каву, фрейлейн Гольцер, поки я не втратив відваги.

Кав'ярня на розі Кайзергассе була майже порожня: двоє літніх добродіїв грали в шахи, офіціант дрімав біля стійки. Вони зайняли столик у глибині, біля вікна, замовили каву й кілька хвилин сиділи мовчки, як люди, що заздалегідь домовилися нічого не говорити.

— Я збрехав вам на мосту, — нарешті сказав Фелікс.

— У чому?

— Я сказав, що не знаю, звідки в мене ці слова. Насправді я знаю одне місце, де міг їх чути. Я просто не хотів вам у цьому признаватися. — Він провів пальцем по краю чашки. — Мені було сімнадцять років, коли помер батько. Він працював на залізниці, колійним майстром. Зірвалася платформа. Я був поруч. Я стояв і дивився, і нічого не міг зробити. Після цього я перестав говорити. Зовсім. Місяців три, мабуть. Мати водила мене по лікарях, і один з них порадив приватний санаторій у Віденському лісі, тихий, дорогий. Мати заставила все, що мала. Я лежав там із січня по квітень сімнадцятого.

Грета сиділа дуже тихо. У голові не було нічого, крім гулу.

— Санаторій називався «Айхенгоф», — сказав Фелікс.

— Я знаю.

— Знаєте?

— Продовжуйте, будь ласка.

Він подивився на неї уважно, потім відвів очі.

— Там була сестра милосердя, — сказав він тихо. — Я не пам'ятаю її обличчя, от дивина. Пам'ятаю косу, важку, русяву, вона перев'язувала її ниткою, бо шпильки ламалися. Пам'ятаю руки: вона весь час щось робила руками, поправляла ковдру, підкладала подушку, брала мене за зап'ясток, коли мені було зле, і рахувала пульс. Її звали Марта. Тільки Марта, без прізвища. Вона мене й вилікувала, якщо чесно. Не лікарі, а вона.

Грета закусила губу. Під нігтями в неї було щось гаряче, і вона не одразу зрозуміла, що це її ж кров.

— Як? — спитала вона. — Як вона вас лікувала?

— Я боявся сходів. Просто боявся, страшенно. Після того, як батько впав, будь-яка висота, будь-які сходи викликали в мене напад. Я не міг спуститися до їдальні, сидів на верхньому майданчику годинами. Вона тоді стала водити мене вниз по сходинках, щодня на одну більше. «Рахуй, — казала вона. — Просто рахуй. Коли рахуєш, страх не може знайти, куди стати». Одинадцять сходинок. Ми дійшли до одинадцяти. Дванадцятої того року, пам'ятаю, не було. Або була. Я не пам'ятаю.

— І яблука, — сказала Грета.

Він підвів голову.

— Звідки ви знаєте про яблука?

— Продовжуйте.

— Вона приносила мені яблука. Звідкись із підвалу, з комори. Казала, що там їх зберігають на зиму. Я з'їдав по одному на день, і вона сиділа поруч і читала мені вголос. Не пам'ятаю що. Щось старе, про зірки. — Голос у нього здригнувся. — Я досі, коли пахне яблуками, відчуваю, що хтось зараз покладе мені руку на чоло. Я тоді ще не говорив, але одного разу заплакав, і вона сказала: «Нічого, Феліксе, ти скоро заговориш». І знаєте, заговорив. За тиждень.

Грета заплющила очі. Перед нею стояла Марта, жива, пряма, з косою, перев'язаною ниткою. Вона йшла коридором із кухлем у руці, і в неї були ті самі руки. Руки, що вміють мовчати, і руки, що вміють бути потрібними. Це була її сестра. Не та, з мертвої пам'яті, не та, що лежала на дні сходового прольоту, а справжня, що підкладала подушку чужому хлопчикові й казала йому рахувати.

— Що з вами? — тихо спитав Фелікс. — Ви плачете.

— Це була моя сестра, — сказала Грета.

Вона не знала, що скаже це. Слова вийшли самі, як зітхання. У кав'ярні клацнув шаховий годинник.

Фелікс не ворушився. Він дивився на неї, і вона бачила, як у нього на обличчі щось повільно складається: не подив, а щось важче. Розуміння.

— Марта Гольцер, — вимовила вона. — Моя старша сестра. Вона померла в березні сімнадцятого року.

— Я не знав, — сказав він пошепки. — Господи. Я не знав її прізвища. Але тоді це означає…

— Що ви чуєте її голос.

— Ні, — різко сказав Фелікс. — Ні, це означає, що я прийшов до вас не випадково. Що я прийшов саме до Адлера, саме в цей кабінет. Тільки я не знаю, хто мене туди послав.

Вони дивилися одне на одного через стіл. Остигла кава в чашках укрилася плівкою.

— Розкажіть мені про березень, — сказала Грета. — Останні тижні. Пам'ятаєте?

Він насупився. Торкнувся шраму на підборідді, маленького, білого, ледь помітного, звичним жестом, як людина, що перевіряє, чи на місці двері.

— Ось тут порожньо. Я пам'ятаю до початку березня. Пам'ятаю, що в якийсь день перестали приносити яблука. Пам'ятаю, що я шукав Марту, і мені сказали, що вона поїхала. Потім провал. Наче мені вирізали два аркуші з книги. Через два тижні мене виписали, а мати здивувалася, що я нічого не пам'ятаю. Лікарі сказали, це нормально. Після такого зриву завжди буває. Тільки ось шрам. Я не пам'ятаю, звідки він.

— Ви впали? — спитала вона.

— Мабуть. Мати каже, що я приїхав із ним. Щось про сходи. — Він слабко посміхнувся. — Бачите, у мене навіть шрам з адресою.

Але Грета не посміхнулася. Вона дивилася на його підборіддя й думала про дванадцяту сходинку, про яку Марта звеліла мовчати. Про те, що маленький хлопчик сімнадцяти років опинився в підвалі, де загинула його сестра милосердя, і вдарився підборіддям об камінь, і відтоді не пам'ятає ні її смерті, ні того, що бачив.

Вона нарешті зрозуміла, що за ширмою в кабінеті Адлера давно сидить не вона одна. Разом із нею сидить третій, нечутний учасник, що слухає через Фелікса.

І він знає кожне слово.