Останній день кварталу

О сьомій нуль чотири ранку в середу сусідка з третього поверху, студентка з червоною «Фієстою», надіслала Наді повідомлення: «Під вашими дверима поліція. Двоє. Стукають. Сказали, що в них ордер. З вами все гаразд??»

Надя прочитала його, сидячи на вузькому дивані у вітальні Славиці Йованович у Фаворітені, під вишитою серветкою із зображенням монастиря Студениця й під портретом Стефана у випускній мантії професійного училища. Флешка висіла в неї на шиї, на шнурку, під светром. Вона проспала три години й прокинулася від того, що уві сні рахувала хрестики в Мириній таблиці.

Фелікс стояв біля вікна з чашкою кави, яку Славиця зварила по-турецьки, густої, як смола, і дивився вниз, на вулицю.

— Поліція під вашими дверима, — сказала Надя.

— Знаю. — Він не обернувся. — Еггер. За заявою фірми про крадіжку. Він зробить вас підозрюваною — офіційно. Якщо вас затримають сьогодні, флешка піде в речові докази у справі про крадіжку комерційної таємниці. У його відділ. І зникне. Або виявиться порожньою. Або виявиться, що ви її підробили.

— Отже, мене не повинні затримати.

— Отже, вас не повинні затримати до півночі.

Він зателефонував Марті о сьомій п'ятнадцять. Розмова була коротка. Марта сказала: «Я в суді з дев'ятої. Процес у справі "Альпентралю", оголошення вироку, я не можу піти, якщо піду — суддя відкладе, і тоді три роки роботи коту під хвіст. Звільнюся до шостої. Може, до сьомої. Мій експерт із цифрових доказів зараз на процесі в Лінці, раніше одинадцятої вечора в моєму кабінеті його не буде. До того часу мені потрібна флешка — фізично, у руках, — і ваша свідкиня, щоб при експертові підтвердити, коли і як зроблено копію. Ланцюг зберігання, Феліксе. Без ланцюга захист рознесе все на шматки. Ніяких хмар, ніяких пошт, ніяких кур'єрів. Вона, флешка і я. В одній кімнаті. Експерт звіряє суми, я підписую вилучення, фінансова поліція виїжджає. Пранцлеві я телефонувала вчора — він приїде до п'ятої, сам, із книгою. Колишній чоловік — до шостої. Зрозуміло?»

Це був найдовший день у Надиному житті.

Вона провела його у квартирі Славиці, не підходячи до вікон. Фелікс їхав і повертався — забрати Пранцля з вокзалу Франца Йосифа й відвезти до прокуратури, поговорити з Бернхардом, перевірити, чи немає сірого «Опеля» на сусідніх вулицях. Щоразу, коли він ішов, Надя сідала на диван під вишитим монастирем і дивилася на двері. Щоразу, коли він повертався, вона підводилася — і сідала назад, не знаючи, куди подіти руки.

Славиця її годувала. Спершу буреком із сиром. Потім фаршированим перцем. Потім іще буреком. «Коли страшно — треба їсти, — казала вона. — Порожній шлунок думає про погане. Повний шлунок думає про їжу».

Об одинадцятій зателефонувала Міра з бабусиного телефона.

— Мам, бабуся каже, ти в телевізорі. Ні, не ти — твоя фірма. У новинах сказали, що «Штайнер Фельдхаус» подала заяву до поліції на працівницю за крадіжку даних. Без імені. Але бабуся зрозуміла.

— Міро…

— Мам, я знаю, що це неправда. — Голос доньки був серйозний, дорослий. — Ти не крадеш. Ти навіть ручок зі школи додому не носила, я пам'ятаю. Бабуся теж знає. Вона сказала: «Ковачі не крадуть, Ковачі рахують». Я просто хотіла сказати… — пауза, — що ми тут. І що ти їх спіймаєш.

Надя довго стояла з телефоном біля вуха після того, як Міра від'єдналася.

О третій зателефонував Ланг. Сам. З незнайомого номера.

— Мене викликали до Доротеї на восьму ранку, — сказав він. — Її не було. Її секретарка сказала, що вона в адвоката. Мартін сидить у себе в серверній і ні з ким не розмовляє. Гаузер каже, що Доротея телефонувала Мартінові рано вранці й звеліла більше нічого не чіпати. — Пауза. — Надю. Я думаю, вона здається.

— Або тікає, — сказала Надя.

— Або тікає, — погодився Ланг. — Я зараз їду до вашої прокурорки. Сам. З робочими документами за вісім років.

О сьомій вечора Фелікс повернувся востаннє. Пранцль дав показання й здав книгу — Марта прийняла її під протокол, при свідках, у рукавичках. Бернхард дав показання про дзвінок Гольцера, про кафе на Пратерштерні, про фальшивий виклик в Альберн. Ланг сидів у приймальні прокуратури вже третю годину з двома коробками тек біля ніг. Марта вийшла із суду о шостій двадцять із вироком — вісім років для директора «Альпентраля» — і сказала Феліксові по телефону: «Експерт буде до одинадцятої. Ані хвилиною раніше її не везіть — хай ніхто не знає, де вона, доки я не готова. Рівно до одинадцятої — везіть».

За п'ять хвилин до одинадцятої Фелікс вдяг куртку.

— Час, — сказав він.

Славиця перехрестила Надю у дверях. По-православному, справа наліво.

До прокуратури біля Дунайського каналу було двадцять хвилин їзди. Вони їхали на старій зеленій «Вольво» — довгим шляхом, через Гюртель, через Маріагільф, петляючи бічними вулицями, щоб скинути можливий хвіст. Фелікс увесь час дивився в дзеркала. Надя сиділа, притиснувши долоню до грудей, туди, де під светром висіла флешка.

— Еггер поставив вашу «Вольво» на контроль? — спитала вона.

— Напевно. Камери на мостах і на Рінгу читають номери. Якщо поставив — кожна камера повідомляє йому, де ми.

— Тоді чому ми на «Вольво»?

— Бо більше нема на чому, — сказав Фелікс. — І бо в Гольцера однаково немає доступу до камер. Тільки в Еггера. А Еггер сам на вулицю не виходитиме. Він телефонуватиме Гальмаєрові. А Гальмаєр — Гольцерові. Це хвилин десять-п'ятнадцять. — Він подивився на годинник. — Ми будемо в Марти за дванадцять.

За одинадцять хвилин вони виїхали на набережну Дунайського каналу — Россауер Ленде, — і в дзеркалі заднього огляду спалахнули фари.

Сірий «Опель Інсігнія» вилетів із бічного провулка на швидкості, якої на набережній ніхто не розвиває, і вдарив «Вольво» в заднє ліве крило. Надю жбурнуло на дверцята. Пасок упився в груди. Стару «Вольво» розвернуло, протягло юзом мокрим асфальтом, і вона з хрускотом урізалася правим боком у бетонне огородження над спуском до води.

Тиша. Дзвін у вухах. Запах гарячого металу й антифризу. Десь позаду грюкнули дверцята.

— Надю. — Голос Фелікса, хрипкий, близький. Його рука на її плечі. — Надю, ви ціла?

— Ціла. — Вона не знала, чи ціла. — Флешка…

— Слухайте мене. — Він відстебнув її пасок одним рухом. — Ваші дверцята заблоковані огородженням. Вилазьте через мої. Униз, сходами, до води. Нижньою набережною — праворуч, уздовж каналу, до мосту. Чотириста метрів. Будівля прокуратури одразу за мостом, через дорогу, вхід із рогу, там охорона, Марта попередила. Біжіть і не озирайтеся. Хоч би що почули.

— А ви?

— А я його затримаю.

— У вас немає зброї.

— У мене є термос, — сказав Фелікс і майже всміхнувся. — Біжіть, Надю.

Вона вилізла через його дверцята, перевалилася через сидіння, упала на мокрий асфальт, схопилася. У світлі фар «Опеля» до них ішов кремезний чоловік у темній куртці. Ішов не бігом — важко, неквапливо, як ходить людина, певна, що вже встигла. У правій руці в нього щось тьмяно зблиснуло.

Надя побігла.

Кам'яні сходинки до нижньої набережної були мокрі й слизькі, вона ледь не впала на третій, ухопилася за поручні, обдерла долоню. Унизу пахло водою, твані й осінню. Ліхтарі стояли рідко. Праворуч текла чорна вода каналу, ліворуч здіймалася стіна набережної, списана графіті. Попереду, далеко, світилися вогні мосту.

Позаду, нагорі, пролунав крик — не слово, просто звук, — потім удар, потім щось важке впало на асфальт.

Вона не обернулася.

Вона бігла так, як не бігала ніколи, навіть у школі, на уроках фізкультури, які ненавиділа. Туфлі на низькому підборі — вона взула їх уранці, сама не знаючи навіщо, може, тому, що в них ходила до «Райнгардта» й повернулася живою, — стукали по мокрому каменю. Легені пекли. Флешка на шнурку била в груди на кожному кроці — раз, раз, раз, як метроном, як клавіші Мартіна в серверній.

Двісті метрів. Міст наближався. Під ним — тінь, і в тіні хтось сидів на лавці, звичайний нічний волоцюга, підвів голову їй услід.

Позаду, далеко, — кроки. Важкі. Біжать. Не Феліксові — Фелікс біг би легше.

Триста. Сходи нагору, до мосту. Вона злетіла сходинками, хапаючись за поручні обдертою рукою, лишаючи на мокрому металі кров. Нагорі — вулиця, світлофор, машини. На іншому боці — сіра стара будівля з прапором і освітленим під'їздом на розі. Двоє охоронців у формі біля дверей. І — біля самих дверей, у розстебнутому пальті поверх кардигана, з окулярами на ланцюжку — невисока жінка з коротким темним волоссям, яка дивилася просто на неї.

Надя побігла через вулицю на червоне.

Десь завищали гальма. Хтось засигналив. Вона не зупинилася.

— Ковач? — спитала жінка біля дверей.

— Ковач, — видихнула Надя. І зірвала з шиї шнурок із флешкою.

Марта Зайдль не взяла флешки. Вона подивилася на неї, на обдерту, закривавлену долоню, на Надине обличчя, потім — на охоронців.

— Набережна, біля Россауер Ленде, — швидко сказала вона їм. — Двоє чоловіків, одна розбита машина. Один — наш. Другий — ні. Викликайте патруль, швидку і біжіть туди. Обидва. Зараз.

Охоронці побігли.

— А тепер, — сказала Марта Наді, — тримайте це самі, доки не піднімемося. Ланцюг зберігання, пані Ковач. Тільки ви. До мого столу.

Вони піднялися на четвертий поверх рипучим ліфтом. У маленькому кабінеті з кактусом і чайником сидів худий молодий чоловік в окулярах перед ноутбуком і якимось сірим приладом із дротами. Експерт. Він кивнув, не підводячи голови.

Надя поклала флешку на стіл. Її пальці лишили на чорному пластику червоний слід.

— Час, — сказала Марта.

Експерт подивився на годинник у кутку екрана.

— Двадцять третя двадцять. Тридцяте вересня.

— Запишіть. Флешку передано свідкинею Надею Ковач особисто прокурорці Зайдль о двадцять третій двадцять. Пароль, пані Ковач.

Надя назвала. Голос зірвався на третій цифрі; вона повторила.

Шість хвилин експерт мовчав, стукаючи по клавішах. Шість хвилин Надя стояла посеред кабінету, притискаючи обдерту долоню до грудей, і дивилася на двері, за якими десь унизу, на набережній, лишився Фелікс.

— Суми збігаються, — сказав нарешті експерт. — Попередні версії файлів — їхні контрольні суми збігаються з тими, що записані в журналі як «до заміни». Журнал цілий, нумерація без розривів. Заміни за двадцять дев'яте — з логіном Шобера й погодженням Фальк. Це справжнє. Таке не підробиш за одну ніч.

Марта взяла ручку. Подивилася на годинник. Двадцять третя двадцять шість.

— Вилучення, — сказала вона, підписуючи папір, який, вочевидь, підготувала заздалегідь. — Негайне, у зв'язку із загрозою втрати доказів. Сервери, архів, резервні копії «Штайнер Фельдхаус Ревізіон». — Вона взяла телефон. — Групо, виїжджайте. Шоттенрінг. П'ятий поверх. Ротація бекапів — опівночі. У вас тридцять чотири хвилини.

Надя сіла на стілець, бо ноги більше не тримали.

— Фелікс, — сказала вона.

Марта подивилася на неї. Потім набрала ще один номер. Вислухала. Поклала слухавку.

— Гольцера затримано, — сказала вона. — Патруль приїхав за три хвилини після вас. Він зламав вашому інспекторові два ребра й порізав руку — ножем, неглибоко. Інспектор зламав йому носа. Термосом. — Марта помовчала, і кутик її губ здригнувся. — Ваш інспектор живий, при тямі й вимагає, щоб йому сказали, чи ви добігли. Швидка везе його до лікарні Святого Духа.

Надя затулила обличчя долонями — і цілою, і обдертою — і вперше за вісім днів заплакала не за годинником.

О двадцять третій сорок одна група фінансової поліції ввійшла до будівлі на Шоттенрінгу. Мартін Шобер зустрів їх біля ліфта на п'ятому поверсі. Він не сказав ані слова. Він просто відчинив серверну своєю карткою, підійшов до стійки, вимкнув завдання автоматичної ротації резервних копій і відступив убік, піднявши руки.

Останню резервну копію з оригінальними даними «Данубії Аграр Холдинг» було вилучено о двадцять третій п'ятдесят дві.

За вісім хвилин до півночі.