Зізнання

Ервін Гальмаєр приїхав до аеропорту Швехат о п'ятій двадцять ранку в четвер, першого жовтня, на задньому сидінні чорного «Мерседеса» з водієм. Рейс до Белграда — шоста п'ятдесят. Бізнес-клас. Одна валіза, одна сумка з ноутбуком, паспорт громадянина Австрії і другий — громадянина Сербії, отриманий дванадцять років тому за інвестиції в зерновий термінал у Нові-Саді.

Фелікс Ауер бачив усе це з балкона другого поверху термінала, де стояв, спираючись лівим ліктем на поруччя, бо праву руку від ліктя до зап'ястя стягувала пов'язка, а при кожному вдиху в боці щось бридко хрустіло. У лікарні його відпустили під розписку о третій ночі, після того як він пообіцяв лікареві лежати тиждень. Він збрехав. Лікар, судячи з погляду, це зрозумів.

Марта стояла поруч у тому самому розстебнутому пальті, з термосом у руках — його термосом, зеленим, армійським, з новою вм'ятиною на боці. Термос підібрали патрульні на набережній і привезли до прокуратури як речовий доказ. Марта винесла його звідти під чесне слово й налила в нього кави з автомата.

— Ти в курсі, — сказала вона, — що я щойно порушила процедуру зберігання речдоків?

— У курсі.

— Заради тебе.

— Заради термоса, — сказав Фелікс. — Він заслужив.

Унизу Гальмаєр вийшов із «Мерседеса», не поспішаючи, як людина, у якої завжди є час. Водій дістав валізу. Гальмаєр поправив кашемірове пальто, оглянув зал вильоту — спокійно, по-господарськи, — і рушив до стійки бізнес-класу.

Він пройшов половину шляху, коли з-за колони вийшли четверо в цивільному. Тихо, без метушні, з двох боків. Один із них, старший, показав посвідчення. Щось сказав. Гальмаєр подивився на посвідчення, потім на людей, потім — повільно — підвів голову й обвів поглядом зал. Ніби шукав когось.

Його погляд зупинився на балконі другого поверху.

Фелікс не відвів очей. Вони дивилися одне на одного через увесь зал — секунду, дві. Потім Гальмаєр трохи нахилив голову, як нахиляють її, визнаючи чужий вдалий хід у шаховій партії, і простягнув руки вперед. На його червоних селянських зап'ястях клацнули кайданки — просто над золотим годинником.

— Відмивання грошей в особливо великому розмірі, — сказала Марта, відпиваючи каву з кришки термоса. — Організація злочинної спільноти. Підкуп посадової особи. Примус. Підбурювання до заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. — Пауза. — І, якщо Белград піде назустріч, — справа Драгана Ристича, головного бухгалтера «Агросервісу», що загинув у двадцять першому році під Шидом. Серби вчора вночі самі зателефонували й спитали, чи не потрібні нам їхні матеріали. Мабуть, у них теж хтось давно чекав.

Фелікс дивився, як Гальмаєра ведуть до службового виходу. Той ішов прямо, не горблячись, і жодного разу більше не озирнувся.

— А Фальк? — спитав Фелікс.

— Фальк, — сказала Марта, — прийшла до мене вчора о сьомій вечора, через пів години після вироку. Сама. З адвокатом — той пів дня перед тим торгувався з моїм помічником по телефону. — Вона помовчала. — Поки ми чекали на твою вчительку, вона сиділа в сусідньому кабінеті й розповідала. Дев'ять років, Феліксе. Усе. Кольмаркт, Балкани, сестра, Еггер — вона знала про Еггера, уяви, Гальмаєр їй проговорився. Підписала показання о пів на першу ночі, коли флешка вже лежала в мене на столі. Мій помічник перевірив уранці: у неї був квиток до Цюриха, на шосту сорок, сьогодні. Вона ним не скористалася. Прийшла сама й здала паспорт. — Марта похитала головою. — Двадцять років працюю, а люди досі мене дивують.

— Що їй буде?

— Головна свідкиня. Пом'якшення. Але не звільнення. — Марта знизала плечима. — Позбавлення ліцензії довічно. Конфіскація. Років три-чотири, якщо суд урахує співпрацю. Сестру, найімовірніше, не посадять — та справді нічого не знала, — але гроші заберуть усі. До останнього євро.

Вони помовчали. Унизу, у залі вильоту, життя йшло далі: хтось біг на посадку, хтось обіймався, хтось сперечався з дівчиною біля стійки про перевагу багажу.

— А Леопольд? — спитав нарешті Фелікс.

Марта довго не відповідала.

— По Еггера поїхали о шостій ранку, — сказала вона. — Додому. Дружина відчинила двері в халаті. Він сидів на кухні. Одягнений. У краватці. З чашкою кави. — Вона відпила з термоса. — Він чекав. Сказав моїм людям: «Я знав, що це буде Ауер. Я завжди знав, що коли хтось колись — то він». І попросив переказати тобі…

— Не треба, — сказав Фелікс.

— …що термос, якого ти не взяв на день народження, досі стоїть у нього в шафі. У коробці.

Фелікс відвернувся до вікна. За склом над злітною смугою піднімалося бліде жовтневе сонце.

Надя спала в лікарняній палаті на стільці поруч із його порожнім ліжком, коли він повернувся о восьмій ранку. Вона приїхала туди вночі, одразу після прокуратури, з перев'язаною долонею, у куртці з відірваним ґудзиком, і сиділа поруч, поки йому зашивали руку. Коли його відпустили під розписку, вона заснула просто на стільці, і він не став її будити, а вкрив своєю курткою — тією самою, старою шкіряною, — і поїхав в аеропорт.

Тепер він стояв у дверях палати й дивився, як вона спить, згорнувшись на незручному пластиковому стільці, у його куртці, із забинтованою рукою, підкладеною під щоку. Окуляри з'їхали набік. На обличчі — ані тіні того спокійного, страшного виразу, з яким вона стукала ліхтариком у його вікно. Просто втомлена жінка, яка вісім днів не спала.

Він подумав, що це найгарніше, що він бачив за двадцять два роки служби.

Він подумав, що не має права так думати. Ще — не має.

Вона розплющила очі. Одразу — як прокидаються люди, звиклі прокидатися від погляду. Побачила його. Випросталася. Поправила окуляри.

— Гальмаєр? — спитала вона хрипко.

— Узяли. У Швехаті. О п'ятій тридцять дві.

Вона заплющила очі. Розплющила.

— Доротея?

— Прийшла сама. Учора, поки ви бігли набережною. Розповіла все.

Надя довго мовчала. Потім сказала тихо:

— Я їй майже заздрила. У «Райнгардті». Вона була така… цілісна. Сама збудувала, сама вистояла. Я думала: от би мені так.

— А тепер?

— А тепер мені її шкода, — сказала Надя. — Вона дев'ять років не могла сказати одного слова. А коли сказала — виявилося пізно.

Наступні два тижні скидалися на нескінченний урок, який вона колись вела сама: протоколи, підписи, повторні допити, очні ставки, експерти, прокурори, адвокати. Надя давала показання п'ять разів. Щоразу — одне й те саме, по пунктах, сухо, без прикметників. Дано. Знайти. Розв'язок. Марта Зайдль слухала її, не перебиваючи, і якось сказала: «Ви найнудніша свідкиня в моїй практиці, пані Ковач. Це найвища похвала, яку я будь-коли давала».

Заяву про крадіжку комерційної таємниці «Штайнер Фельдхаус» відкликала за три дні. Нове керівництво фірми — Георг Штайнер, вісімдесятидворічний засновник, який двадцять років тому відійшов від справ і тепер повернувся з Каринтії, щоб рятувати те, що лишилося від його імені, — особисто зателефонував Наді й перепросив. Той самий партнер із сивими скронями, який колись сказав на співбесіді: «Терпіння у вас більше, ніж у всіх наших випускників разом узятих». Звільнення анулювали. Закон про захист викривачів, ухвалений три роки тому, спрацював саме так, як його задумували.

Гольцерові висунули обвинувачення в замаху на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, у примусі, переслідуванні й порушенні таємниці листування. Відображення сірого капота в скляних дверях сусіднього з гімназією будинку, збільшене експертами в шістнадцять разів, показало три цифри номера, що збіглися з номером «Опеля». Гольцер мовчав на всіх допитах. Його адвокат із «Бранднер унд Партнер» відмовився від захисту на другий день.

Кристоф Ланг дав показання на сорока сторінках. Він приніс вісім років робочих документів, де його рукою було написано «суттєвих зауважень немає», і під кожним — його власноручна приписка, датована жовтнем: «Це була неправда. К. Л.». Його відсторонили від аудиту, але не звільнили. Георг Штайнер сказав, що людина, яка вісім років мовчала, а потім прийшла сама, варта більше, ніж людина, яка жодного разу не помилялася.

Мартін Шобер став свідком обвинувачення. Аугуст Пранцль — теж. Його коричневу книгу в коленкоровій палітурці експерти назвали «найакуратнішим первинним документом, який ми бачили за останні двадцять років». Він повернувся до Тульна, до своїх троянд і котів, і надіслав Наді листівку: «У клітинку. Завжди в клітинку. А. П.».

Бернхард відмовився від підряду. Банк забрав фургон. Він улаштувався виконробом у будівельну фірму в Мьодлінгу — на зарплату, без «дуже добрих штук», — і вперше за чотири роки платив аліменти першого числа кожного місяця. Кожного.

Славиця Йованович отримала від Наді величезний букет і коробку цукерок і сказала, що це зайве. Потім сказала, що Стефан хоче познайомитися з «тією самою сміливою пані». Потім заплакала.

А в суботу, через десять днів після тієї ночі на набережній, Міра повернулася з Айзенштадта.

Вона ввійшла в квартиру на Гассельгассе з наплічником, рум'яна від бабусиного саду, ніби підросла за ці дні, — чи то так здалося Наді, — кинула наплічник у передпокої й завмерла. Подивилася на матір. На забинтовану долоню, уже майже загоєну. На зошит у клітинку, що лежав на кухонному столі, — його не забрали в речдоки, Марта зняла з нього копію й повернула.

— Мам, — сказала Міра. — Ти їх справді спіймала.

— Ми їх спіймали, — сказала Надя. — Ти знайшла розклад. Пам'ятаєш? Хрестики. Без тебе я не мала б доказу, що це система.

Міра почервоніла по самі вуха. Потім, насупившись, удала, що дуже цікавиться холодильником.

— А поліцейський із негарними черевиками? — спитала вона в холодильник, не обертаючись.

— Що — поліцейський?

— Ну… де він?

— На лікарняному. Ребра зростаються.

— А потім?

— А потім — суд. У березні. Ми обоє свідки. До суду нам не можна… — Надя затнулася. — Не можна давати захистові приводу.

Міра обернулася. Подивилася на матір довгим, уважним, майже дорослим поглядом — тим, що з'явився в неї тільки цього року.

— Мам, — сказала вона з безмежним терпінням, яким розмовляють із нетямущими молодшокласниками. — Ти ж сама мене вчила. Якщо задачу розв'язано — треба записати відповідь. А то не зарахують.

Надя засміялася. Уперше за багато днів — голосно, на повний голос, так, що на очі набігли сльози.

— Відповідь, — сказала вона, витираючи очі, — запишемо після суду.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Гаразд. — Міра дістала з холодильника синю каструлю, зняла кришку й підозріло понюхала. — Це гуляш?

— Це гуляш.

— Добре, — сказала Міра. — З ним ми домовимося.