Слово «ні»

Мартін зателефонував о сьомій двадцять дві ранку, коли Доротея стояла у ванній із зубною щіткою в руці й дивилася в дзеркало на жінку, яка спала цієї ночі дві години.

— Пані Фальк. — Голос у нього був такий, ніби він теж не спав. Або плакав. — Я… Мені треба вам сказати. Дві речі.

Вона виплюнула пасту й вимкнула воду.

— Кажіть.

— Перше. Я не закінчив. Я зупинився на вісімнадцятому році. Шістнадцятий і сімнадцятий замінено, решту — ні. Журналу я не чіпав.

— Чому?

Пауза.

— Не зміг, — сказав Мартін. — Просто… не зміг. Пробачте.

Доротея заплющила очі. Десь у глибині квартири, на кухні, сама собою ввімкнулася кавомашина — вона так її запрограмувала багато років тому, на сьому двадцять п'ять, і відтоді жодного разу не змінювала.

— А друге?

— Друге… — Мартін ковтнув так гучно, що вона почула. — Учора ввечері, о двадцять другій тридцять одна, з архіву на п'ятому поверсі зробили експорт. Усі попередні версії файлів «Данубії» за десять років. І повний звіт про зміни досьє. З контрольними сумами. З моїми замінами. І з вашим… з вашим погодженням на кожній. Чотири і дві десятих гігабайта. На зовнішній носій.

Доротея повільно опустилася на край ванни. Мармуровий, холодний.

— Під чиїм логіном?

— Кристофа Ланга. — Мартін помовчав. — Він був там учора. Уночі. Я з ним говорив у коридорі. Він сказав, що не може спати. Я не подумав… Я не перевірив… — Голос йому зірвався. — Пані Фальк, що мені робити?

Доротея сиділа на краю ванни й дивилася на свої босі ноги на теплій підлозі. Вона купила цю квартиру шість років тому, на Пьорцляйнсдорфер-штрассе, за дві вулиці від Інгрід. Із підігрівом підлоги. Вона тоді сміялася: «Підігрів підлоги — це коли розумієш, що ти справді чогось досягла».

— Нічого, — сказала вона. — Мартіне, слухайте уважно. Ви більше нічого не робите. Нічого не замінюєте, нічого не чистите, нічого не видаляєте. Ротацію резервних копій опівночі — не чіпаєте. Хай іде, як іде, за розкладом. Будь-яке ваше втручання тепер — ще один рядок у журналі, і під ним знову стоятиме моє ім'я. Якщо хтось — будь-хто — прийде до вас із запитаннями, ви кажете правду. Що я вам наказала. Що ви зробили. Що ви зупинилися.

— Але ж ви…

— Я знаю, що кажу. — Її голос був цілком спокійний, і це її здивувало. — Ви добрий фахівець, Мартіне. І, здається, непогана людина. Не псуйте собі цього через мене.

Вона від'єдналася, перш ніж він устиг відповісти.

Потім посиділа ще хвилину, дивлячись у стіну. Потім підвелася, одяглася — темно-сірий костюм, біла блузка, жодних прикрас, — випила каву, не відчувши смаку, і набрала другий номер. Той, що знала напам'ять.

Гальмаєр відповів після першого гудка. Він не спав. Він, здається, узагалі ніколи не спав.

— Я знаю, — сказав він, перш ніж вона встигла заговорити. — Мій друг зателефонував мені годину тому. Твоя вчителька вчора вночі була в тебе в архіві з флешкою. Її вивіз на старій «Вольво» мій відсторонений інспектор. Гольцер їхав за ними до Гюртеля й загубив на світлофорах. — Пауза. У трубці було чути, як він щось п'є — повільно, смакуючи. — Ти обіцяла мені, Доротеє, що впораєшся м'яко.

— Я обіцяла. Не впоралася.

— Не впоралася, — погодився він. — Гаразд. Буває. Отже, впораємося по-іншому. Мій друг сьогодні вранці подбає про те, щоб поліція за твоєю заявою про крадіжку прийшла до неї з обшуком. О сьомій ранку вже прийшли — її вдома немає, але тепер вона в розшуку як підозрювана, офіційно. Усе, що в неї знайдуть, — речові докази у справі про крадіжку, а не докази у справі «Данубії». Ми виграємо тижні. Може, місяці.

— А якщо вона дійде до прокурора раніше, ніж поліція до неї?

Пауза.

— Тоді, — м'яко сказав Гальмаєр, — буде краще, якщо вона не дійде.

Доротея стояла посеред власної вітальні, біля вікна, за яким над Віденським лісом піднімалося бліде вересневе сонце. На підвіконні стояла фотографія: вона та Інгрід, двадцять років тому, на Нойзідлер-Зе, обидві засмаглі, обидві сміються. Інгрід тримає в руці величезний ріжок морозива, Доротея намагається його відібрати.

— Ні, — сказала Доротея.

Тиша в трубці стала іншою. Щільною.

— Що ти сказала?

— Я сказала — ні. — Голос не тремтів. Вона сама не розуміла, звідки в ньому ця рівність. — Не буде ніякого «краще, якщо вона не дійде». Ніякого Гольцера. Ніякої вантажівки під Шидом. Я тобі казала в понеділок і кажу зараз: у вбивстві я не беру участі. У жодному. Ні прямо, ні опосередковано. Ні мовчанням.

— Доротеє. — Гальмаєр говорив дуже повільно, як говорять із дітьми або з божевільними. — Ти, здається, не розумієш свого становища. Під кожною заміною в цьому журналі стоїть твоє ім'я. Не моє. Твоє. Твоя сестра отримує від «Агросервісу» сто двадцять тисяч на рік дев'ять років поспіль. Якщо ця флешка дійде до прокурора, ти тонеш першою. Ти та Інгрід. А я… я старий фермер із Марху, який усе життя довіряв своїм аудиторам. Аудитори сказали — усе гаразд. Звідки мені було знати?

Вона слухала його й розуміла, що він має рацію. Кожне слово — правда. Він збудував усе так, щоб, коли завалиться, завалилося на неї. Від самого початку. Від вечері на Кольмаркті, від «Ти ж розумієш, Доротеє». Від дві тисячі дев'ятого року, від контракту, що врятував її фірму. Він не рятував її. Він її купував — заздалегідь, на виріст, як купують землю під майбутній виноградник.

— Ти маєш рацію, Ервіне, — сказала вона. — Я тону. Отже, мені більше нема чого втрачати. Отже, мені більше не треба тебе боятися.

— Доротеє…

— Якщо з нею щось станеться — з нею, з її донькою, з цим інспектором, — я сама піду до прокурора. Сьогодні ж. І розповім усе. Про Драгана. Про Кольмаркт. Про твого друга, який грає з тобою в гольф щосуботи. Ти мене зрозумів?

Вона від'єдналася. Поклала телефон на підвіконня поруч із фотографією. Руки тремтіли тепер — коли все було сказано, — так сильно, що вона не могла застебнути піджак.

Дев'ять років. Дев'ять років вона казала собі «так роблять усі». А правда була простіша: вона просто жодного разу до сьогодні не сказала йому «ні». Жодного разу. Навіть у понеділок на веранді — сказала «крім крайнього», і це було не «ні», це було «так, але». Усе, що вона казала йому дев'ять років, було «так, але».

Вона підійшла до письмового столу, відкрила верхню шухляду й дістала візитку, яку зберігала три роки про всяк випадок — як зберігають номер доброго лікаря. «Доктор Вальтер Кранц. Кримінальне право. Господарські злочини». Набрала номер.

— Кранц.

— Вальтере, це Доротея Фальк. Мені потрібна ваша консультація. Терміново. Сьогодні. — Вона помовчала. — Наскільки я розумію, у нашому кримінальному кодексі є положення про головного свідка. Про пом'якшення для тих, хто добровільно співпрацює зі слідством і викриває співучасників.

Пауза на тому кінці була дуже довга.

— Є, — обережно сказав Кранц. — Але умови суворі. Треба прийти самій. Перш ніж слідство дістанеться до вас. І треба принести щось, чого в слідства ще немає.

— У мене є, — сказала Доротея. — У мене є дев'ять років.

— Тоді приїжджайте. Об одинадцятій.

Вона поклала слухавку. Потім, після секундного вагання, відкрила на ноутбуці сайт авіакомпанії й забронювала квиток на завтра, на шосту сорок ранку, Відень — Цюрих. В один кінець. Про всяк випадок. Вона не знала, чи скористається ним. Вона просто знала, що двадцять років в аудиті привчили її завжди мати запасний варіант.

Перед виходом вона набрала Інгрід. Довгі гудки, потім сонний голос:

— Доро? Восьма ранку… Щось сталося?

— Інгі. — Доротея стояла в передпокої, у пальті, з ключами в руці. — Послухай мене. Сьогодні, просто зараз, зателефонуй у свій банк і заморозь усі надходження від «Агросервісу». Не чіпай грошей на рахунку, нічого не переказуй, нічого не знімай. І знайди собі адвоката. Доброго. Не з тих, кого радить Ервін.

— Доро, я не розумію…

— Я знаю, що не розумієш, — сказала Доротея. — Це моя провина. Це завжди була моя провина. Я тобі потім усе поясню. — Вона помовчала. — Пробач мені, Інгі. За кухню з островом. За все.

Вона від'єдналася, перш ніж сестра встигла щось сказати.

У ліфті, спускаючись до підземного гаража, вона раптом згадала Надю Ковач у підвалі «Райнгардта» — як та сиділа навпроти неї, бліда, в єдиній пристойній сукні, і ставила запитання. «Тоді чому це проводиться як послуги?» Просте запитання. Дев'ять років жодна людина в її фірмі не поставила їй цього простого запитання. А ця жінка поставила. За один вечір, між бульйоном і десертом.

Доротея раптом зрозуміла, що заздрить їй. Не її сміливості — її простоті. Тому, що для неї «ні» було просто словом. Не вчинком, не катастрофою, не кінцем усього. Просто словом, яке кажуть, коли щось неправильно.

Двері ліфта розчинилися. У гаражі було холодно й пахло бензином.

Доротея Фальк сіла в машину й поїхала до адвоката — уперше за дев'ять років у той бік, де на неї не чекав Ервін Гальмаєр.

Десь у місті в цей час жінка, якій вона підписала звільнення за крадіжку, ховалася від поліції з флешкою, на якій стояло її ім'я.

До півночі лишалося шістнадцять годин.