Ніч перед жнивами

У день жнив в Ешен-Голлоу не вчилися. Це було правило старше за школу: останнього дня всі, хто міг тримати серп чи в'язати сніп, виходили на Тихе поле, і діти теж, — навіть Піппа Вейн, якій довіряли тільки носити воду в бляшаному кухлику. Мара знала це від Нелл. І Тільда знала, що Мара знає. Тож вони домовилися так: опівдні, коли дорослі сядуть обідати на краю поля, діти по одному відпросяться — «попити», «до вбиральні», «по хустку» — і прийдуть до школи. Кожен своєю дорогою. Кожен зі своєю причиною.

— А якщо не відпустять? — спитала Мара напередодні ввечері.

— Відпустять, — сказала Тільда. — У жнива всім не до нас. Вони на поле дивляться.

* * *

Ранок був ясний, золотий, безвітряний. З шостої Мара чула з поля дзвін серпів і голоси. Працювали всі: Рідлі, Гловери, Кобб, Голт, жінки в хустках, старі. Навіть Волтер Фенн зі своєю спиною сидів на краю поля на перекинутому відрі й гострив серпи. Вони косили від країв до середини, широким кільцем, і стерня лягала довкола чорного кола — Мара бачила з вікна, — звужуючись, як петля.

Джорі серед них не було. Мара шукала його очима весь ранок і не знайшла.

Опівдні на шкільному ґанку з'явився Бен Голт. Мовчки кивнув і пройшов до класу. За п'ять хвилин — близнюки Гловери, тримаючись за руки. Потім Рубі Ланг із соломою у волоссі. Нелл Рідлі — захекана, зі шматком пирога в руці. Арчі Вейн, який тягнув за руку заплакану Піппу. Оллі Кобб, який, увійшовши, насамперед поклав Марі на стіл яблуко. І останньою — Тільда.

Дев'ятеро. Мара порахувала їх, як рахувала щоранку. Дев'ятеро дітей сиділи за своїми партами, в робочому одязі, що пах соломою й потом, і дивилися на неї. Ніхто не шепотівся. Навіть близнюки.

— Тільда вам розповіла? — спитала Мара.

— Розповіла, — відповів за всіх Бен Голт. — Що ви знаєте, як далі. Після «тринадцять».

— І що це для неї, — сказала Рубі Ланг. — Для дівчинки.

Мара подивилася на них. Їй двадцять п'ять. Вона вчителька півтора місяця. Вона збиралася зробити те, за що будь-якого вчителя в будь-якому місті вигнали б із ганьбою: повести чужих дітей уночі в поле, проти волі батьків, співати мертвій дівчинці. І вона знала, що зробить це. Бо більше нікому.

— Я вам спершу скажу правду, — сказала вона. — Усю. А потім ви вирішите. Кожен сам. Хто не захоче — нехай іде назад на поле, і я не ображуся, і ніхто ніколи не дізнається, що він сюди приходив. Добре?

Дев'ять кивків.

І вона розповіла. Не все — не про те, як Ханну поклали в землю, не про чорне коло. Але головне. Що сто сорок років тому в цій школі вчилася дівчинка, яка найкраще за всіх рахувала й співала. Що дорослі поставили її співати саму, нагорі, і не дали доспівати. Що вона досі співає — вони всі її чули, кожних жнив, тринадцятим голосом. Що вона втомилася й хоче додому. І що в лічилці, яку вони співають на перерві, є кінець, — його ховали, але він зберігся. І що якщо заспівати його до кінця, вниз, — вона піде додому.

— А потім? — спитала Нелл.

— А потім поле скаже імена. Тих, хто її туди поставив. І тих, хто потім співав і мовчав. — Мара не відвела очей. — Там будуть імена ваших мам і тат. Бабусь. Ваші прізвища.

Тиша. Піппа Вейн схлипнула. Арчі обійняв її за плечі.

— Їм буде боляче? — спитав Оллі Кобб тоненьким голосом. — Мамі?

— Їм буде соромно, — сказала Мара. — Дуже соромно. Це гірше, ніж боляче, мабуть. Але від сорому не вмирають, Оллі. Від сорому тільки… — вона добирала слово, — тільки перестають брехати. Іноді.

Оллі подумав. Потім кивнув — серйозно, по-дорослому.

— Тоді гаразд, — сказав він.

Ніхто не пішов.

* * *

Вона заспівала їм шість рядків — тихо, на мотив лічилки. «Тринадцять — Ханна Аске. Ні хреста їй, ані казки…» Вона боялася, що доведеться вчити довго, що малі зіб'ються, що слова видадуться їм страшними. Але після першого ж разу Нелл Рідлі повторила за нею всі шість — без помилки. Після другого — співали всі.

А потім Мара сіла за фісгармонію й зіграла свої шість тактів. Рядок Ханни — вниз. Додому.

І Піппа Вейн, шестирічна, яка плакала зранку й засинала на уроках, — Піппа раптом підвела голову й заспівала. Без слів, тоненько, на «а-а-а», — точно в ноту, слідом за фісгармонією, сходинка за сходинкою, вниз. Ніби знала. Мара перестала грати від несподіванки, а Піппа доспівала сама, до найнижчої ноти, і замовкла, і зніяковіла, коли всі на неї витріщилися.

— Я це уві сні чую, — сказала вона пошепки й сховалася за брата. — Дівчинка співає. Тільки вона завжди вгору, а я хотіла вниз.

— Я теж чую, — сказав Бен Голт, не відводячи очей від вікна. — Уві сні. Від минулих жнив.

— І я, — сказала Рубі.

— І ми, — сказали близнюки Гловери разом.

Мара дивилася на них, і їй хотілося плакати, і вона не плакала. Дев'ятеро дітей. Кожних жнив вони лежали в ліжках, а з поля, крізь зачинені вікна, до них ішов голос дівчинки, яка хотіла вниз, — і вони чули. І мовчали, бо так годилося. І сміялися на перервах «ха-ха», і тікали врозтіч. Сто сорок років діти Ешен-Голлоу знали, де дім. Їх просто ніхто не питав.

— Добре, — сказала вона. — Ще раз. Усі разом. Спочатку.

* * *

Вони розійшлися до першої — по одному, різними дорогами, назад на поле. Тільда йшла останньою.

— Коли? — спитала вона біля дверей.

— На сьому пісню. На полі. — Мара розгорнула на столі аркуш, на якому зранку намалювала план: церква, цвинтар, поле, руїни ферми Аске. — Зустрінемося тут. — Вона тицьнула олівцем у руїни. — Туди веде стежка від пагорба, через городи, — та, якою я ходила з Джорі. Вони починають о десятій, сьома — о четвертій ранку. Виходьте о третій. Усі разом, від твоєї хати, вона крайня. Зможеш?

— Зможу, — сказала Тільда.

Вона пішла. Мара лишилася сама. Склала план. Подивилася у вікно.

На дверях церкви висіло оголошення.

Його не було зранку — вона б помітила. Кремовий папір, гарний почерк. Мара вийшла на ґанок і пішла через вигін, повільно, ніби прогулюючись, і прочитала, не зупиняючись, проходячи повз:

«У зв'язку з неспокоєм поля спів на жнива почнеться сьогодні о СЬОМІЙ вечора. Хористам прибути до шостої. Мешканцям — дотримуватися тиші й не виходити з хат. О. Д.».

О сьомій. Не о десятій. На три години раніше.

Мара рахувала на ходу, загинаючи пальці в кишені. Сьома вечора — перша. Восьма, дев'ята, десята, одинадцята, північ. Сьома — о першій ночі. Не о четвертій.

Діти вийдуть о третій. Через дві години після того, як усе скінчиться.

Вона зупинилася посеред вигону. Данмор не знав про дітей. Він не міг знати. Він просто хотів, щоб ніч була довшою, щоб Ханну тримали довше, — бо поле неспокійне. Але вийшло так, ніби він знав. Ніби хтось пересунув усі годинники в долині на три години вперед, — і її годинник теж.

Вона пішла до хати Брандів не задвірками, а просто вулицею — швидко, не ховаючись, бо ховатися не було коли. Була за двадцять шоста. Гелен уже пішла до церкви — Мара бачила її на вигоні з ліхтарем. Тільда відчинила задні двері після першого стуку, ніби чекала за ними.

— Опівночі, — сказала Мара. — Не о третій. Вони починають о сьомій. Сьома — о першій.

Тільда не перепитала. Порахувала про себе — Мара бачила, як ворухнувся палець, — і кивнула.

— Я передам, — сказала вона. — У нас свій телеграф. Ліхтариком із вікна, через городи. Бен навчив. — Вона завагалася. — Міс, а ви?

— А я буду там раніше за всіх.

* * *

О шостій, коли хористи потяглися до церкви з ліхтарями, у двері її квартири постукали. Тричі, коротко, непевно.

Мара відчинила.

Джорі стояв на верхній сходинці. Без ліхтаря, без чистої сорочки, в робочій куртці, з соломою на рукаві. Очі червоні — чи то від недосипу, чи то від чогось іще.

— Я не співаю сьогодні, — сказав він. — Батько стане сам. Мати… — Він махнув рукою. — Я сказав їй, що піду з дому, якщо вона мене поставить. Вона повірила. Батько стане. Дванадцятеро буде.

Мара мовчала.

— Я знаю, що ти мені не пробачиш, — сказав він. — Я й не прошу. Я прошу — дай мені щось зробити. Будь-що. Ти ж щось задумала. Я бачив дітей. Вони опівдні з поля йшли по одному. Тільда остання.

Мара дивилася на нього довго. На солому на рукаві. На червоні очі. На руки — великі, теслярські, — які він не знав, куди подіти.

— Ільза, — сказала вона нарешті. — У старій богадільні за церквою. Другий поверх, вікно з ґратами. Ключ в Агнес.

Джорі випростався.

— Агнес вішає ключі в ризниці, коли співає, — сказав він швидко. — Завжди. На цвях за дверима. У неї на жнива фартух без кишень, ключі дзеленчать, заважають. Вона їх знімає перед першою піснею й надягає після сьомої. Я з дитинства знаю. Я дзвонив замість батька — ризниця просто під дзвіницею.

— Ти зможеш?

— Зможу. — Він помовчав. — А потім?

— Потім приведи її до руїн Аске. До першої ночі. — Мара завагалася. — Якщо вона зможе йти.

Джорі кивнув. Повернувся. Зупинився на другій сходинці, не обертаючись.

— Маро. Я тоді… в суботу, на руїнах. Коли ти сказала «крім тебе в мене нікого немає». — Голос у нього сів. — Я це тепер усе життя пам'ятатиму. Що ти так сказала, а я…

— Іди, Джорі, — сказала Мара. — Іди. Час.

Він пішов.

О сьомій ударив дзвін. Не раз, як звичайно, а сім — повільно, низько, з довгими паузами, тож звук кожного удару встигав докотитися до пагорбів і повернутися. Мара стояла біля вікна. На сходах церкви, один за одним, ставали ліхтарі. Дванадцять. Волтер Фенн — зігнутий, тримаючись однією рукою за поруччя, — скраю, першим.

Містер Данмор став перед хором і підняв руку.

І поле за церквою — вона бачила це ясно в світлі заходу, — стерня довкола чорного кола, останній нескошений сніп посередині, біля самого краю чорноти, — поле хитнулося. Без вітру. Один раз, від краю до центру. Як хитається вода в чаші, коли її ставлять на стіл.

Хор заспівав першу пісню.